«Я нічого не описую, радше намагаюся зрозуміти»

Культура
30 Листопада 2022, 16:55

Складається враження, що магічний реалізм був популярним в Україні ще від днів свого народження. Причин може бути багато: це й проведення паралелей між своїм простором і Латинською Америкою, де такий культурний феномен ознаменував кінець колоніальної епохи; і надзвичайна потужність всередині літературних процесів, що проявляється зокрема у безпосередньому впливі творів магічного реалізму на багатьох інших авторів; і становлення геніїв (у найширшому сенсі цього слова) на кшталт Хорхе Луїса Борхеса чи Ґабрієля Ґарсії Маркеса. Звісно, що тільки цим перелік аж ніяк не вичерпується. Натомість щоразу постають усе нові й нові причини, через які подібна література залишається в зоні культурних інтересів українців.

Тож не дивно, що останнім часом в Україні дедалі більше друкують твори Хуліо Кортасара, зокрема його книгу «Таємна зброя», яка вийшла у «Видавництві Анетти Антоненко» 2020 року у перекладі Галини Грабовської. Це збірка з 5 оповідань, сюжети яких розгортаються в Парижі після Другої світової війни. Книга показує читачеві цілком побутові ситуації, сцени буденного життя, які, втім, стають простором незвичайних подій. Дрібниці, що виходять за межі стандартного сценарію буття персонажів, запускають ефект метелика, який докорінно змінює життя, але й простягається значно далі – аж за останню крапку тексту, бо ж Кортасар тримає у фокусі саме переломні моменти і те, яким чином вони відбуваються.

Та головною принадою «Таємної зброї» є не сюжети, а стиль автора (який, щоправда, настільки тісно пов’язаний із розказаними історіями, що їх неможливо відокремити): плавний, сповнений роздумів, які промовляють вустами наратора чи персонажа, такий, що ламає четверту стіну й апелює до самого читача. Подеколи видається, що ці оповідання цілком автореферентні – вони існують поза літературними системами, постають як тексти у собі, чиє розгортання відбувається всередині, розгортання, яке читач може застати хіба поверхово. Ці тексти нагадують стрічку Мебіуса, адже, здавалося б, проста мова і проста історія (подеколи аж занадто проста, як у випадку з оповіданням «Слина диявола») раптово стають закрученими, складними, парадоксальними.

Читайте також:   «Зендеґі міґзара, – сказав він. “Життя триває”»  

Усе це робить книгу обсягом менше 200 сторінок настільки концентрованою, що читати її доводиться вкрай скрупульозно і довго (а інколи доводиться й перечитувати, щоб вихопити з речення хоч клаптик нитки Аріадни – якщо така взагалі існує у творах Кортасара). Чи не найпоказовішою деталлю в цьому контексті є використання автором дужок. Якщо інші письменники виносять у дужки щось додаткове і незначне, або щонайбільше використовують їх як елемент візуального, якоїсь зорової гри, то Кортасар витворює у дужках зовсім інший текст, з іншим стилем, іншим голосом і деколи навіть з іншим наратором. В оповіданні «Мамині листи» у дужках рефреном повторюється ключова для цього твору фраза: «це не було питання, але як сказати по-іншому»; в оповіданні «Слина диявола» взяті в дужки ліричні відступи настільки розріджують текст, що починають існувати як паралельна розповідь.

Та насправді дужки з’являються в цих творах з іще однієї причини. Кортасар у своїй збірці підважує самі слова, їхню точність і вичерпність. Наприклад, таке помітно в реченні: «Це не фігура мови, коли я бачу щось дивне, то завжди так і питаю себе: чи це мені сниться»; або тут: «…сонце зробилося щонайменше удвічі більшим (я хочу сказати – теплішим, але насправді це одне і те саме)»; або тут: «Післязавтра – це після завтра, а завтра – це після сьогодні. І сьогодні ще достатньо триватиме після “зараз”…»; або тут: «Я вже зіграв це завтра…»; або тут: «Тюбик зубної пасти зранку – це вони називають Богом».

Слова під пером Кортасара розшаровуються, їм бракує цілісності та сили, аби окреслити все, що уявляє автор. Це можна трактувати як досвід мігранта, чи як поезію, що просочується в прозу, чи просто як творчість людини, котра пережила найбільшу трагедію ХХ століття і яка підважує думку Теодора Адорно про те, що «писати вірші після Аушвіцу – варварство…»

Подібний розпад відбувається і з героями Кортасара, але тут це вже не семантичне розкладання, а препарування парадоксом. З одного боку, ці твори (особливо оповідання «Добрі послуги») нагадують драми абсурду, а з іншого – книги екзистенціалістів (деяку подібність можна помітити між оповіданням «Таємна зброя» і «Муром» Жан-Поля Сартра). Мотив невипадкової випадковості створює в житті персонажів екстремуми, які стають означником усього їхнього існування, так ніби один момент втілює квінтесенцією всієї біографії, що найяскравіше помітно в оповіданні «Мамині листи».

Читайте також:   «Мені снилося, як я пишу цю книгу, як ніколи її не закінчую»  

Абсурд Кортасара (якщо це можна так назвати) оприявнює та оголює – утім лишається питання, що саме. Страшно зізнатися, що ти розумієш його персонажів (наприклад, Джонні Паркера з «Переслідувача»), проте Кортасар змушує в це повірити. Плин людської свідомості порушується, щойно на його шляху виникає ірраціональне – та чи не сама людина запускає снігову лавину із подій, яка й призводить до порушення буденності? Гріхи минулого наздоганяють героїв у найбільш несподіваний спосіб, ставлять перед вибором – і лишають час для рефлексії. У цьому аспекті оповідання Кортасара видаються самозвинуваченням царя Едипа, який так і не виколює собі очі, – сповідями без крихти сорому, але з прийняттям власних учинків.

Іншою вагомою частиною збірки «Таємна зброя» є локація всіх оповідань – Париж. Може здатися, що він тут фігурує лише на рівні топонімів, але його присутність у творах значно глибша. Станіслав Асєєв у своїй книзі «Світлий шлях» пише: «Війна, як і Париж, ніколи не закінчується». Утім Париж після Другої світової значною мірою відрізняється від Парижа після Першої світової – міста Френсіса Скотта Фіцджеральда, Езри Паунда, Джеймса Джойса та Ернеста Гемінґвея (останній навіть сформулював метафору на позначення міста – A Moveable Feast).

Натомість Париж Хуліо Кортасара значно спокійніший, сказати б, більш виснажений. Це вже не Мекка для творчої молоді з усього світу, а лише місце, куди тікають у пошуках кращого життя; це не символ переможного вітаїзму, а втілення тиші й буденності, на які мешканці міста так довго були спраглі. Хоч війна у текстах Кортасара і винесена десь на тло, вони залишила свій помітний відбиток на Парижі. Це нагадує помаркований кульовими отворами будинок, у якому триває спокійний побут: таке звичайне життя, але з міцним відчуттям, що тут щось не так.

У контексті російсько-української війни збірка Хуліо Кортасара «Таємна зброя» набуває нових сенсів. Вона ніби ставить перед нами питання: яким буде повоєнний Київ? Чи це буде життєствердне й життєрадісне місто, а чи місто, сповнене довгожданого спокою? Чи знайдемо ми потрібні слова, щоб описати все, що з нами сталося? Чи достатньо нам буде цих слів? Як нам чинити, коли гріхи минулого наздоженуть нас? Можливо, тут можна знайти не тільки питання, а й відповіді. Не дарма вже згаданий Станіслав Асєєв наводить у своїй книзі – книзі про ув’язнення й катування в так званій «ДНР» – цитату саме Кортасара: «Єдиний спосіб позбутися монстрів – повірити в них».

95