«Лист про справедливість та відкриті дискусії» («A Letter on Justice and Open Debate»; його підписали, між іншим, Дж. К. Ролінґ, Марґарет Етвуд, Салман Рушді, Енн Епплбом, Девід Брукс, Ноам Хомський, Френсіс Фукуяма, Гаррі Каспаров, Марк Лілла, Ґлорія Стайнем, Фарід Закарія — і я згадую тільки найвідоміші в медіа постаті) протестує проти практики бойкоту постатей і творів, оцінених як неправильні або образливі. У своєму українському сегменті Facebook я не знайшов жодної реакції на цей лист. Зі Львова надійшла добра новина про чергову відреставровану браму, яка веде до не конче відреставрованого будинку. Погоджуюся: брами важливі, бо можуть кудись вести. Колись я напишу на цю тему окрему статтю. У Польщі вибори президента, а оскільки в моєму польському сегменті 99% людей — противники партії «ПіС» і президента Дуди, я чую тільки монолог.
З діалогом щоразу важче не тільки в Польщі чи Україні, а й, можна сказати, загалом. Настали такі малодіалогічні часи. Підкреслюючи значення «масових маніфестацій на користь суспільної та расової справедливості», автори листа все-таки виступають проти нової форми цензури. Заклики до рівності «зміцнили новий набір моральних позицій і форм політичної заангажованості, які задля ідеологічного конформізму підточують наші правила публічних дискусій і толерантності до відмінностей», пояснюють підписанти листа. Автори листа зауважують: коли організації, установи та їхні керівники піддаються тискові «твітерного пролетаріату», це призводить до незаслужених покарань, скажімо, звільнень редакторів газет за публікацію суперечливої статті. Журналістам забороняють порушувати певні теми, а викладачів ставлять до ганебного стовпа через згадані на лекціях літературні твори.
Читайте також: Спільність минулого
Кільки тижнів тому у своїй статті «Картини з вікна моєї кімнати» я писав про це тривожне явище: «Здається, що журналістика, зіперта на переказ фактів, перебуває в стані агонії. Якщо вже ніде дітися від фактів, їх має супроводити як коментар обов’язковий нині погляд. Якщо з якихось причин ми не готові йти єдиним правильним шляхом, то наражаємося в найкращому разі на остракізм середовища, а в найгіршому — на втрату роботи… Під одностайний осуд журналістів газети, до якого з радістю долучився твітерний пролетаріат, потрапив редактор рубрики колонок The New York Times Джеймс Беннет, що вирішив опублікувати статтю сенатора Коттона. Унаслідок цькування Джеймс Беннет подав у відставку…».
«Межі того, що можна сказати без загрози репресій, постійно звужуються», — скаржаться інтелектуали, зауважуючи, що дедалі більша кількість письменників, митців і журналістів бояться втратити роботу, якщо вони не підпорядкуються обов’язковому конформістському консенсусу.
«Ми відкидаємо кожен фальшивий вибір між справедливістю і свободою, що не можуть існувати одна без одної, — запевняють автори. — Як письменники, ми потребуємо культури, яка дає нам змогу експериментувати, іти на ризик, навіть робити помилки».
«Вільний обмін інформацією та ідеями, що є рушієм ліберальних суспільств, щодня стає дедалі обмеженішим. Цензура, якої можна було б сподіватися радше з боку правих радикалів, широко поширюється в нашій культурі: нетолерантність до відмінних поглядів, мода на публічне приниження та остракізм, а також тенденція вирішувати складні політичні проблеми з упевненістю, продиктованою моральною сліпотою».
Реакція на лист була негайна, читаючи деякі відгуки, я маю враження, ніби прорвало вигрібну яму. Я давно не бачив такої кількості агресії. Деякі вже паралізовані страхом підписанти потихеньку відкликали свої підписи.
Для прикладу рівня розмови я подаю невеличку цитату з мого північноамериканського сегмента Facebook.
Читайте також: Радник
Дженніфер К. пише: «Будь-який відкритий лист, що призначений для публікації в реакційній, елітарній пресі й здатний зібрати підписи 150 начебто інтелектуалів, означає будь-що, геть усе й нічого. У цьому випадку його найважливіша функція — бути барометром ненадійності та інтелектуального банкротства тих, хто підписав його. Цей лист намагається піднести ту інтелектуальну еліту й поширити її вплив на іншу реакційну пресу (The New York Times любить це). Крім того, поява Ролінґ та Етвуд як провідних підписантів означає, що цей лист — ганебне свідчення реакційного фемінізму, який я назвала б фемінізмом, що інстинктивно прагне «повернення» до есенціалістського «біологічного» визначення особи жіночої статі (жінки). Готовність Harper’s бути інструментом цього послання теж має реакційний характер».
Мері С. так підсумувала одну з дискусій у Twitter:
«Середовище навколо цього листа вкрай токсичне. Я написала дуже несміливу і, як думала, спокійну заувагу у Twitter, і мене досить швидко атакували. Я не збираюся казати щось більше».
Тож тепер найкраща пора, щоб поглянути на «культурні війни», які щоразу щільніше обступають нас, із певною стриманістю. Так, я знаю, мені, можливо, легше, ніж іншим, говорити про це, хоча я аж ніяк не є представником «реакційної інтелектуальної еліти», яка має гарантований голос у провідних медіа або «владних» інституціях. Я здавна професійний аутсайдер. Я добре знаю, що означає бути маргіналізованою меншістю (українцем у моїй рідній Польщі, емігрантом у Канаді або «вічно не нашим» на моїй історичній батьківщині — в Україні). Оскільки я не хочу, щоб хтось із якої-небудь причини «викреслив» мене зі списку допущених до голосу, я ніколи не погоджуся, щоб це стосувалося інших, навіть тих, із ким мені абсолютно не по дорозі.