Як не дивно, сімейка Аддамсів лишається популярною вже майже сто років, ще відтоді як Чарлз Аддамс уперше намалював їх у форматі журнального коміксу в «Нью-Йоркері» в 1938-му. Після того були телесеріали, мультсеріали, кілька фільмів і повнометражних мультфільмів. Й аж ось до цієї дивакуватої родини дотягнулися креативні руки Netflix, які наприкінці листопада (здогадайтесь, у який день тижня) випустили восьмисерійну «Венздей» під керівництвом «страшного і жахливого» виконавчого продюсера Тіма Бертона. І Венздей Аддамс дуже швидко набрала навіть більше переглядів (як таке взагалі може бути?!), аніж загальні улюбленці «Дивні дива». І рейтинґ IMDb натепер теж надзвичайно високий — 8.4.
https://www.youtube.com/watch?v=Q73UhUTs6y0
Здавна задумана як сатира над сім’єю загалом, історія Чарлз Аддамса насправді працювала і працює на кількох рівнях, переносячи персонажів жахастиків у реальний світ з повсякденними проблемами. Водночас моторошне в цьому сюжеті одомашнюється настільки, що не лякає, а смішить своєю буденною жорстокістю, чорним гумором і навіть цинізмом.
Серіал «Венздей» грає вже дещо на інших лейтмотивах, адже це радше поєднання Гоґвортса (тут — серед румунських краєвидів), янґ-адалту, а також образів Едґара Аллана По і Роберта Стівенсона (насамперед з «Химерної пригоди з доктором Джекілом і містером Гайдом»). Формально це такий собі містичний детектив, до якого домішано купу інших жанрів, що і є причиною його успіху: в серіалі знайдеться все для кожного і кожної.
Читайте також: Культура в контексті війни
Крім того, підлітки зі своїми бажаннями бути не такими як інші й водночас належати до якоїсь групи — це плідна тема для розмови, а якщо до цього додати ще геній Бертона, харизматичних акторок (передусім) і якісні спецефекти — то матимемо феномен «Венздей».
І найважливіше — будь-який сучасний серіал, що претендує на популярність має містити якусь вірусну сцену. І в четвертій серії вона якраз і є — славнозвісний танець головної героїні, який тепер не відтворили в тіктоці чи інстаграмі тільки ліниві блогер(к)и, не кажучи вже про знаменитостей, багато з яких теж записали свої версії цього дійства (найпричепливішим став варіант Lady Gaga під її ж пісню «Bloody Mary»). Акторка Дженна Ортеґа, що зіграла Венздей, сама поставила власну хореографію, а ще важливо, як нещодавно стало відомо з її інтерв’ю, що під час запису тієї сцени вона хворіла на коронавірус. Знаючи це, якось одразу стають зрозумілішими її смикана манера, дивні па і беземоційне обличчя. Передивіться цей танець — це і є символ наших коронавірусних часів.
Просто таки стовідсоткове влучання в образ людини, змушеної танцювати (читай: працювати) без особливого бажання і сил, але з наперед визначеним зобов’язанням хоч не вразити оточення, але бодай бути з ним на рівні. Тому Венздей — героїня нашого часу, заручниця обставин («саме я маю всіх врятувати, бо якщо не я — то хто?»), яка ненавидить школу (читай: роботу), але змушена коритися волі старших.
Хоча постать Венздей в серіалі є приводом поговорити про сучасну родину загалом, і знаково, що жодної щасливої родини нам так і не показують. Неповні, проблемні, дисфункційні — усі, крім звичайної чи нормальної. З однієї простої причини: сценаристи нібито утверджують думку, що нормальних сімей не існує в принципі, усе це вигадка, картинка з реклами чи релігійних брошур. Певна річ, у чомусь усі ми Аддамси, і в нас усіх є коли не гільйотина в шафі, то хоч якийсь середньостатистичний скелет. Як каже одна з дівчат у шостій серії: «У кого ж немає стрьомного вівтаря в сімейній бібліотеці».
Саме тому в назві кожної серії є багатозначне англійське woe — «горе, скорбота, проблеми». Ще одне вдале слівце-характеристика нашої доби (хоч воно з віршика ХІХ століття, на честь якого Венздей і має таке ім’я).
Читайте також: На культурних фронтах
«Венздей» — ще й історія про готку і луддитку (Венздей не користується мобільним телефоном і лише раз звертається по допомогу до комп’ютера), тобто вона підкреслено не сучасна, але якраз тому, щоб сатирично висміяти всі наші новочасні звички та ґаджетоманію. І всі недосконалості показаної історії якраз можна списати на цю нашу недосконалу дійсність, в якій і нічого нового не розказати, і не знайти чогось чи когось ідеального.
Серіал став успішним ще й тому, що Венздей — приваблива рольова модель для підлітка: аутсайдерка, яка стає спочатку неформальною, а потім і формальною лідеркою. Вона шукає монстра (що, як на мене, скидається на довготелесого Ґолума з «Володаря кілець» Пітера Джексона), але в певному сенсі всі ізгої, що перебувають в інтернаті «Невермор», є монстрами: сирена, вовкулака, водяний та інші. Однак Венздей шукає монстра, який убиває, начебто щоб стати справжнім чудовиськом треба порушити шосту заповідь.
Переосмислення норми — одна з поширених тенденцій в сучасній культурі. Як і заклик відкинути уявлення про традиційну сім’ю як основу суспільства. Усе для того, щоб прийняти той факт, що в кожному з нас живе Аддамс, зробити важливий крок до прийняття своєї інакшості не як монструозного, а як визначального для ідентичності. А прийнявши себе з усіма недоліками, уже можна й потанцювати.