У хорошу погоду Наталья Тодуа сидить на стільчику біля під’їзду п’яти- поверхівки в Тбілісі. Вона так і не призвичаїлася до міста, де сусіди ввічливо байдужі, а замість квітника – асфальт. Калбатоні Наталья не любить згадувати про рідне селище Бабушера, що поряд із сухумським аеропортом. Це болюча для неї тема, від якої на очі навертаються сльози. В Бабушері в неї був великий дім, гектар поля, мандариновий сад і двадцять корів. Разом із чоловіком Сєрґо вони виховали там трьох дочок і сина.
– Війна – це страшно, – говорить крізь сльози калбатоні Наталья. – Коли починалася стрілянина, ми ховалися під мостом, недалеко від дому. Якось на наших очах упав літак. Пілот і ті, хто були у передній частині, залишилися живі, решта – розбилися. Мій чоловік поховав кількох загиблих – 20-річних хлопчаків, яких послали на цю бійню, а вони ще й життя не встигли побачити…» Сєрґо посадив нас із дочкою Анджелою на корабель, але сам з нами не поїхав. «Залишуся, – каже, – може, хлопчакам у пригоді стану, дорогу на відступ їм покажу». Він ніколи не брав до рук зброї, все життя водієм пропрацював… Сєрґо повів бійців гірськими дорогами Сванетії та доправив до Зуґдіді. Як важко було на серці від того, що треба залищати рідну домівку. Мандаринові дерева я цілувала, хвіртку обіймала. Навколо лунала стрілянина, рвалися снаряди. Й у нас, і майже у всьому Сухумі, палали будинки… В порту – хаос, плач, крики. Абхазці збиралися обстрілювати судно, навіть дали попереджувальний залп, але, на щастя, їх зупинили міжнародні спостерігачі. Чоловік заприсягнувся повернутися живим і знайти нас, де б ми не були.
Корабель з біженцями прибув до Батумі. В порту працювало місцеве радіо – родичі розшукували тих, хто прибули. Уявляєте мою радість, коли я почула своє прізвище та впізнала голос сестри.
«Сєрґо виконав свою обіцянку – довідався, що ми у Волгограді в сина Хвічі й приїхав до нас. Через три роки вся родина перебралася до Тбілісі, й з того часу ми тут і живемо. Дочка Анджела працює медсестрою. Фатіма – художниця за освітою. Хвіча перекваліфікувався з режисера на майстра з виробництва сувенірів. До мене дійшли чутки, що в нашому будинку в Бабушері поселився дід-абхазець із Ткварчали. Ех, хоча б одним оком зиркнути на рідний дім. Знайомі розповідали про факти мародерства, як з нашого будинку виносили килими, дорогий посуд, розкладали в полі й ділили. Люди різні бувають, багато хто приїздить на війну чимось розжитися. Часто думаю, чому так трапилося? Абхазці – непогані люди, так як і ми, грузини. Просто в якийсь момент усі ми піддалися загальному психозові, та за роки, що минули, багато чого переосмислили. Злості, ворожнечі немає, ми готові повернутися й жити пліч-о-пліч з абхазцями в мирі та злагоді. Лише б нам гарантували безпеку та спокій.