Коли ведуть мову про національну інтелігенцію, мають на увазі інтелігенцію гуманітарну. Така вже традиція виробилася в Україні. І не в останні десятки років, а ще наприкінці ХІХ сторіччя. Коли й справді “українським питанням” переймалися майже виключно гуманітарії, ну, ще земці, лікарі й агрономи (через свою близькість до “простого народу”). Так і повелося. Й коли Віктор Ющенко наприкінці березня виступав перед зібраними з усіх-усюд у стольному Києві представниками української інтелігенції, він акцентував увагу саме на соціально-гуманітарних питаннях: “Перед нами – численні, великі завдання. Це – відродження єдиного гуманітарного простору, мови, культури, ідентичності… Історичне завдання сформувати єдиний український гуманітарний простір мусимо виконати ми”. І тільки як додаток до цього були названі завдання розвитку науки й освіти, забезпечення ефективного розвитку системи охорони здоров‘я, проведення структурних змін у медичній галузі, збереження генофонду нації та утвердження здорового способу життя.
Ще трохи – і, здається, почулося б традиційне: “Зате як ми співаємо!..”
І хоча на зібранні потім звучали цілком доречні слова про науку, все ж було важко втекти від враження, що національна інтелігенція в розумінні присутніх – це гуманітарії плюс частина медиків і природничників.
А тим часом національна інтелігенція, якщо, звісно, йдеться про модерну націю, а не заблукалий на манівцях історичного часу етнос, – це далеко не тільки гуманітарії чи медики і навіть військові.
…Уявімо собі: в Україні створено цілісний гуманітарний простір, скрізь, в тому числі й на радіо та телебаченні, звучить українська мова, лунає чудова національна музика, виходять друком численні талановиті книги… А тим часом у світовому розподілі праці країна відіграє роль сировинного додатку. Бо частка наукомісткого й просто кінцевого продукту в промисловості близька до нуля. Експортує держава багато – неперероблену сільгосппродукцію, корисні копалини, металеві заготовки плюс… свої найкращі мізки, яким тут нічого робити. Зокрема й гуманітаріїв – мудрагелі шукають інтелектуальної поживи там, де буяє справжнє, повновимірне національне буття.
Жахіття, чи не так?
Утім, й інша картина – перетворення України на технократичну державу, де створили наукомісткі виробництва, де провідні світові концерни відкрили свої філії, де на експорт ідуть прилади, автомобілі, кораблі й літаки, – матиме своєю складовою такий самий відплив найкращих мізків – тільки з іншою мотивацією. Адже інтелігенція в суто технократичній державі цінує тільки високу платню й можливість цікаво працювати, а таких спокус за межами України, у “старій” Європі чи Північній Америці завжди вистачатиме.
Одне слово, хоч круть, а хоч верть, але цілісний організм національної інтелігенції – це симбіоз (і водночас взаємопоборювання) гуманітаріїв та природничників. Так само й національна культура – це й мистецтво, й наука. Півстоліття тому Чарльз Персі Сноу надто рішуче, видається, проводив між ними вододіли у класичній уже книзі “Дві культури й наукова революція”. Є певні спільні підвалини, ментальні лейтмотиви, соціально-психологічні настанови, які лежать в основі всіх видів творчості. Але це вже інша тема…
Тут же я зазначу, що традиція вбачати в національній тільки гуманітарну інтелігенцію не надто правдива. Ще з часів Миколи Кибальчича та Левка Мацієвича було дещо інакше. Тим більше пізніше, з 1917-18 років. А такі специфічні докази, як документи ЧК-ҐПУ-НКВД-МҐБ-КҐБ засвідчують: “українські буржуазні націоналісти” вміли не тільки добре співати, а й робити літаки, вивчати будову атомного ядра та біохімічні процеси.
А відтак відновлювати й творити треба не лише гуманітарний, а й – передусім – національний інтелектуальний простір. Хай представники “двох культур” донесхочу чубляться й дискутують один із одним, але – докладаючи спільних зусиль до творення модерної країни, де в пошані розум і порядність – чільні чесноти інтелігенції, в якій би царині вона не працювала. От тоді матимемо, нарешті, нормальну українську націю і – що не менш важливо – компетентних лідерів цієї нації.