Є дві новини: хороша і погана. Погана (хоч її важко вважати новиною, хто б сумнівався) – Партія регіонів перемогла на місцевих виборах. Хороша – регіонали перемогли дуже відносно. Попри бульдозерну тактику і стратегію, попри «підкручування» скрізь, де можна, попри цілеспрямоване розпорошування ворожого електорального поля, коротше, попри все, чим славиться партія влади, 36% чи хай навіть 40% – це не той результат, який можна святкувати з шампанським. Адже бойове завдання було розбити опозицію так, щоби не отямилася, взяти країну під контроль. Результат дуже нагадує епізод із низькобюджетного голлівудського бойовика: поганий хлопець б’є хорошого в пику, а той спльовує зайві зуби й цікавиться: «Як, і це все, на що ти здатен?»
Можна скільки завгодно обсмоктувати питання, чи називати опозицію опозицією в нинішньому її вигляді. Що запропонували тверезому виборцеві за цей час політики, які дев’ять місяців тому мало не очолили державу? Ну то вже інше питання, хай зализують рани. Цікавіший результат (точніше, його відсутність) тих, хто нібито з регіоналами не сварився, а, так би мовити, підтримував нейтралітет, особливо «Сильної України» Сергія Тігіпка. Але залишимо аналіз цього хаосу політологам, це їхній хліб.
Важливо зараз те, щó не вдалося «сильній владі» й щó на сьогодні слід сприймати як її поразку. Від самого початку регіонали спробували взяти за взірець алгоритм ментально близької їм путінської Росії – вони навіть не надто це приховували. Згадаймо в довільному порядку послідовність дій учителів: приборкання незалежних ЗМІ, нейтралізація (посадка чи висилка) надто вередливих олігархів, ліквідація виборності голів регіонів і перетворення федерації (de jure) на унітарну державу (de facto), нарешті, «маленька переможна війна». Ну а далі вже все як по маслу: збирай дивіденди, не забувай ділитися й насолоджуйся життям. І своїх 60% рейтингу тобі гарантовано.
Мав-таки рацію Леонід Данилович: Україна – не Росія. І не треба це сприймати неполіткоректно, у наведеній антитезі геть не все на нашу користь. Скажімо, в нас не було й натяку на незалежних олігархів. Можливо, автор афоризму не дав їм вбитися в пір’я. Не було ніякого незалежного телебачення – припускаю, що з тієї самої причини. Охоче згуртувалися під широким крилом вертикалізатора представники законодавчої влади. Без особливого спротиву здала свої позиції судова гілка, приміром, через те, що не було чого здавати. Нібито все за планом. Тільки тепер стали траплятися збої.
Почнімо з того, що мати контроль над телебаченням і мати ефективне телебачення – це не те саме. Все-таки що не кажіть, а Бенкендорф – не Ернст, Арфуш – не Добродєєв. Недостатньо в кожній рекламній паузі повторювати заклинання, що країна будується, якщо будь-якій неупередженій людині чомусь упадає в око не Олімпійський стадіон, а поле для гольфу в Межигір’ї, не траса Київ – Львів, а вертолітний майданчик на Печерську. Що вдієш, такий невдячний у нас народ.
Так, народ – це справжня перешкода, що й засвідчили місцеві вибори. Його чомусь не спокусити ані м’язами, ані водійськими навичками (хоча у Віктора Федоровича вони, напевне, не гірші, ніж у Владіміра Владіміровіча). Його справді цікавить поліпшення життя вже сьогодні, оскільки оте «сьогодні», якщо рахувати з січня – лютого, – це вже «завтра», а ті, хто обіцяв, непогано себе забезпечили ще «вчора». І, головне, наш народ, схоже, не погодиться поступитися своїми інтересами, свободою й перспективами розвитку заради того, щоби відчувати себе останнім осередком духовності, який протистоїть підступним американцям і взагалі всім «нєрусскім». Тут також суттєва різниця між двома концепціями державності, як їх розуміють на повсякденному, «низовому» рівні. Тому примат ідеології над здоровим глуздом у нас не працює. На цьому, власне, варто зупинитися з узагальненнями, інакше я ризикую впасти в остаточний моветон.
Коротше кажучи, керуючись хоча б інстинктом самозбереження, регіонали мають усвідомити, що в умовах відсутності абсолютної монополії (бо яка ж вона монополія, якщо не абсолютна) доведеться випрацювати нові засади легітимності своєї влади. Потенціал критики попередників остаточно вичерпався, а на мізерному меседжі захисту російської мови та вічної дружби з одним лише сусідом протриматися довго неможливо. Бо країна вже питає: «Як, і це все, на що ти здатен?»