«І що це все? Ось так зараз закінчиться?» — історія бойового медика, що був зниклим безвісти 25 днів

Війна
2 Вересня 2024, 15:05

23-річний бойовий медик Микита (імʼя змінено з міркувань безпеки) після поранення й далі служить в одному з обласних ТЦК та СП. Крім надання домедичної допомоги у військкоматі, його обов’язком є медичний супровід при сповіщенні про загибель і зникнення безвісти військовиків їхнім родинам. У 2022 році Микита вважався зниклим безвісти 25 днів. Його історія є прикладом надії на повернення. Далі — його монолог про те, як бойовий медик штурмового підрозділу після важкого поранення виходив з окупованого Херсона й у яких випадках сповіщати родинам про зниклого безвісти військового простіше.

Перше зіткнення з ворогом

Після закінчення медичного коледжу 2019 року я долучився до лав Збройних Сил України. Потрапив у розвідку, був медиком при бойовому підрозділі. Командир нас готував до повномасштабної війни, і, напевно, якби він так морально нас не виснажував, то ми не були б такі стійкі до цього.

Якраз 24 лютого наш підрозділ мусив заїхати в зону бойових дій з південного на східний напрямок, щоб міняти інших. Війна внесла свої корективи. Ми там уже більше не знадобились.

О п’ятій ранку нас підняли по тривозі й сказали, що ворог наступає. Я спочатку не повірив. Пів року залишилося до закінчення контракту, і думаю: яка війна? Відкрив телеграм, побачив, що дійсно всі аеродроми бомблять. Потім мама з Києва подзвонила й безупинно кричала в трубку. Я намагався її заспокоїти, казав, що два-три тижні й усе закінчиться.

Командир батальйону визначив завдання. Ми зарядились і, не розуміючи, що відбувається на інших напрямках, рушили назустріч ворогу.

Ми стояли на трасі вбік Нової Каховки, і я побачив, як димить місто. Коли заходили в посадку, по нас почали прилітати перші пристрільні міни. Ось тоді я зрозумів, що ми приїхали не на дитячий садок. Завдання було штурмувати місто, але почав працювати російський винищувач. Не було конкретних команд, лише хаос. Моїм переломним моментом стали перші втрати побратимів. Одному з медиків, Назару, відірвало руку — вона трималася на трицепсі. Це жорстко вдарило по мені, я був у щоці. Врешті-решт ми зібралися й допомагали, чим могли. Найкритичніший момент відбувся вночі. Росіяни вдень завдяки пристрільному вогню визначили нас і вночі завдали масований удар. У нас окопи по коліно вкопані. Мій побратим підповзає до мене й каже: «Так холодно». Сидимо й куримо одну сигарету на двох, зігріваємось. І тут росіяни почали в нашу сторону випускати освітлювальні снаряди, завдяки яким корегується вогонь мінометів та арти. Ми як на долоні, усе видно як за білого дня. Я пам’ятаю ці крики. Нас повна посадка людей, і всі кричать: «Вихід, вихід!». Один за одним почало прилітати, почався ще більший хаос. Техніка горить, люди бігають, поранені кличуть на допомогу.

Ілюстративне фото: facebook | 56 окрема мотопіхотна Маріупольська бригада

«І що це все? Ось так зараз закінчиться?»

Прилетіло поруч із моїм окопом. Мене засипало землею і поранило. Спочатку я подумав, що це лише контузія. Стан незрозумілий, як у кіно: з вух витікає речовина, усе наче сповільнено, нічого не чуєш. Одразу перевірив руки, ноги — ніби цілий. Постійно вибухи, у вухах пищить. Пробиваються крики хлопців, які кличуть маму. Страх. Я на свій підрозділ один медик. Подумав, що оскільки це контузія, то зможу через кілька хвилин повзти допомагати хлопцям. Тут відчуваю, як вогнем пече плече. Нестерпний біль. Згадую слова командира й медика, які казали, що від уламків пече. Вони випікають зсередини. Я не можу крикнути. Повітря не вистачає. Тоді зрозумів, що в мене не тільки контузія, а й поранення грудної клітини та плечового суглоба, пневмоторакс. В агонії відповзаю з того окопу й думаю: «І що це все? Ось так зараз закінчиться?». Кров ллється. Повзу. Посадка горить. Хлопці кличуть, а я нічого не можу. Один побратим Вадим потім згадував: «Хочу крикнути “Микито!”, але ти встаєш, тримаєшся за голову й знову падаєш». Я лежу, дивлюсь, як ракети літають, недалеко наш БТР горить. У голові одна думка: «Або зараз мене вирубає і я оклигаю в палаті, або це кінцева». Побратим Степан затягнув у БТР, і поки я був при пам’яті, казав йому, що мені колоти. Весь час вони тримали мене у свідомості. На евакуацію перетягнули в інший БТР, і як тільки це зробили, у башту першого прилетіла ракета. Десь о сьомій вечора ми відкотилися на кілька кілометрів. Другого етапу евакуації довго не було. Я просто лежав у холодному БТРі у своїй та крові побратимів. Навколо не зупинялися бої. Один з побратимів додумався викликати цивільну швидку з Херсона. І вона приїхала на лінію зіткнення. Я не знав, куди саме мене везуть. Приїхали до лікарні. І останнє, що пам’ятаю, — лікарі кажуть колоти мені морфій.

«Засинав у вільному Херсоні, прокинувся вже в окупованому»

Через тиждень я прокинувся в реанімації в Херсоні. Місто вже було окуповане. Усі мої військові речі викинули, а берці Степан забрав собі, казав, що вони мені більше не знадобляться. Усі документи забрала спецслужба, коли місто ще було вільне. Коли прокинувся, то над ліжком побачив літеру V і не одразу зрозумів, що це таке. Я був тяжким: піднятися не можу, годують через трубку, та й із самого купа трубок стирчить. Постійно в голові прокручував моменти, що буду робити, коли вони зайдуть у палату. Але їх так і не було, приходили тільки у відділення. Мамі подзвонив, сказав, що в Херсоні поранений. Вона поривалася приїхати.

Росіяни забирали на допити медперсонал, нас ніхто не здав. Поранених росіян розміщували або в інших відділеннях, або в іншій лікарні.

Херсон. Авторка: Анастасія Варару, 2024

Два з половиною місяці був у лікарнях, далі почав переховуватися в місті. Я перший раз був у Херсоні й не мав жодних знайомих. Залишався на постійному зв’язку з батьком. Уже через його знайомих вийшли на людей, які допомагали мені переховуватися в місті ціною своїх життів. Усіх побратимів розкидали по різних родинах. Херсон був під постійним патрулем росіян. По місту пересувався тільки з місцевим провідником. Раз на кілька днів мав виходити на зв’язок.

У Херсоні тільки в одному кафе ловив вай-фай, я приходив туди. Атмосфера була гнітюча. Люди намагалися не виходити на вулицю о третій годині дня. У цей час на патрулювання виїжджали росіяни. Якщо їм хтось не подобався, то його забирали до катівні. Я жив у них під носом. Моя квартира була недалеко від перехрестя, де вони налагодили собі вузол зв’язку. Старався виходити на вулиці, коли нікого не було. У дворі жили бабки під 70 років, які долучилися до маршу Побєди. Але із часом мені стало байдуже й на них. Двір був закритий. Один вхід і вихід. Пам’ятаю: якось сиджу, курю й бачу, як їде колона. Повз проїжджає бронеавтомобіль «Тигр», а там кулеметник сидить, і наші погляди зустрілися. Я курив далі. Параноя в мене була жорстка. Я жив на першому поверсі. З вікон познімав москітні сітки, біля дверей натягнув пастки, щоб у разі чого швидко покинути квартиру. Уночі завжди був на сторожі. Засинав під ранок.

25 днів зниклий безвісти

Херсон в окупації. Автор Роман Боднар, 2022

Я думав, що буду чекати на деокупацію Херсона, але із часом вийшов на спецслужби. Був мінімальний шанс вийти. Ми дуже довго розробляли план виходу. Кожного дня я виходив на зв’язок і доповідав, що відбувається навколо. Постійно були ризик прослуховування й можливість вирахування точки мого місця перебування. Вихід з Херсона розпочався на початку червня 2022 року, а на територію підконтрольної України потрапив на початку липня. Було декілька спроб, процес загальмовувався.

Нам допомагали цивільні, й вони через нас, на жаль, потрапили до полону. Також забрали ще частину людей, яка виходила разом з нами. Перший раз росіяни нас накрили, і тоді четверо наших відсіялися. Росіяни йшли за нами, стріляли. Ми втекли. На саморобному плоту форсували річку, мало не втонули. На телефоні залишалося 6 %, але ми встигли вийти на зв’язок. Нас скоординували на іншу точку. Поки ми чекали на подальші дії, то вели спостереження й чергування. Росіяни також постійно спостерігали за тим населеним пунктом у Херсонській області, де ми перебували. Облітали дроном. Коли я був на чергуванні, ми маскували свій човен. Вони це побачили дроном, і незабаром приплив патруль ФСБ.

Хоча по дорозі з їжею допомагали місцеві, але були й такі дні, коли взагалі не мали нічого їсти та пити. На вісім людей пачка «Мівіни» й дві консерви.

Загалом вихід на підконтрольну Україну тривав 25 днів. Мене вважали безвісти зниклим, бо все було засекречено. Я, навіть, батькам не казав, що виходитиму з Херсона. У Миколаївській області нас зустріли наші хлопці.

Про смерть і життя після

Далі я воював не на фронті, а з бюрократією ВЛК. Рік чекав, щоб його пройти. Лікувався в психоневрологічному диспансері, де мені поставили ПТСР. Мене вивели позаштатно, платили 700 гривень на місяць.

Потім перевели до ТЦК. Мої обов’язки у військкоматі: їздити з майором на сповіщення до рідних про загибель або зниклих безвісти, надавати допомогу бійцям, які в роті охорони, а також мобілізованим, яких привозять до ТЦК. Звичайно, що на такій службі міни на голову не падають. Це не штурмовий підрозділ. Але щодня спілкуєшся з людьми, і вони, не знаючи твоєї історії, постійно відправляють тебе на фронт. Таких людей меншість, більшість усе одно розуміє нашу роботу.

На жаль, імідж ТЦК зруйнували люди, які не були на бойових завданнях та багато чого собі дозволяли. І сьогодні ветерани, які працюють у ТЦК підпадають під цей імідж. Звісно, є і багато провокаторів, які криками й своїми діями можуть вивести якогось ветерана з ПТСР. Треба тримати себе в руках, бо ти відповідаєш за честь форми, і старатися бути лояльним.

Суспільство також лицемірить на кожному кроці, спекулює темою війни й мобілізацією. Так не має бути. Треба всі свої ресурси акумулювати в правильне річище.

Я підходжу до сповіщення про загибель з холодним розумом. Здебільшого родини знають, що сталося, тому трохи простіше. Ми пояснюємо про дії надалі. Будь-які слова можуть бути недоречні, бо людина вбита горем, і головне — цю грань витримати й не лицемірити.

Перше сповіщення було досить спокійне, жінка вже знала про загибель чоловіка. Найтяжче було, коли ми привезли сповіщення про зниклого безвісти, і там була маленька дівчинка Софія. Я добре запам’ятав, як вона сидить на дивані, плаче й гладить його фотографію на телефоні. То мені самому ком в горлі став.

Коли дивлюсь на сповіщення, боюсь побачити знайоме прізвище або ім’я. Стосовно сповіщення безвісти зниклих якось простіше, бо є ще надія. І знаю по собі, що якщо безвісти зник, то це ще не на щиті. Тому іноді розповідаємо рідним мою історію. Але й не треба людям давати хибних надій і сподівань, варто говорити про різні варіанти. У мене стільки побратимів загинуло, що якось по-іншому ставлюсь до поняття смерті. Якщо стосовно себе, то я помру й про це не дізнаюсь.

Розумію, що у війську не назавжди, планую йти вчитися на фізіотерапевта. Хлопцям потрібна реабілітація.