Припустімо, ви демократ. У вузькому сенсі, американському. В перекладі на європейську це буде соціал-демократ, часом навіть християнський демократ. Тобто ви вірите в соціальну державу, в можливість керувати вручну різними економічними й тим більше соціальними процесами, у вільну торгівлю (але з державною підтримкою), безкоштовну (відносно) медицину й, last but not least, права меншин. Ви живете в цьому світі останні десятиліття й наочно спостерігаєте, що воно ніби працює, але дедалі менш ідеально. Ви теж бачите, що бюрократія стає некерованою, нероби нахабніють, гроші витрачаються не на те, а зарозумілі молодики розповідають вам, як треба ходити в туалет. Ви ж не дурна людина, можливо, освічена, вам ясно, що все йде не туди, неправильно, але альтернатива, на вашу думку, ще гірша. Вітаю, ви в пастці.
Ніде правди діти, цивілізація, на належність до якої ми претендували, зламалася. Україна тут тимчасово поза мейнстрімом, нам наразі дісталися самі лише вторинні наслідки, до причин доведеться повертатися трохи пізніше, хоча й не так пізно, як здається. А от великий світ, надто «перший», схоже, до такої міри розгубився, що неохоче усвідомлює саму наявність причинно-наслідкових зв’язків. Умовно «правий» реванш, у якому землетрус Трампа є лише першим грізним поштовхом із неминучої низки наступних, — це лише реакція. Так, неадекватна, так дико спрощена, так, абсолютно безсперспективна, як безнадійною є кожна спроба розгорнути вектор розвитку в бік минулого, але ніяк не випадкова. Демократії переосмислюють не лише порядок денний, а й процедури його втілення в життя. Можливо, екзистенційна загроза (прошу вибачення за зловживання штампом) з боку тоталітарних диктатур старого зразка трохи відсуває відповідь на цей виклик, але виклик сам по собі нікуди не дінеться.
Ліволіберальний рух як філософія, як течія й як політичні практики комусь здавався універсальною відповіддю на всі проблеми. Економічні негаразди — «ситий», керований капіталізм. Політичні — максимальне представництво на всіх рівнях. Соціальні — справедливість для кожного в міру потреби (яка визначається залежно від отриманих травм, у тому числі ретроспективно). Мультикультуралізм, воукізм, вивчення під мікроскопом кожної гіпотетично враженої категорії з подальшими компенсаціями. І як додаточок — уявлення про те, що особиста відповідальність окремо взятої людини за свої дії залежить не так від неї, як від попередніх умов її формування. Виглядало дуже шляхетно, однак у схему не було вбудовано механізм foolproof — запобіжник «від дурня», а якщо ширше, від зловживання й маніпуляцій, не кажучи про корупцію. На практиці це означало й означає, що будь-хто, хто сам себе вважає ображеним через належність до тієї чи іншої загроженої або пригнобленої групи, має підстави вимагати преференцій — від соціальних виплат до переваг при прийнятті на роботу, навчання тощо. Фокус на справедливості без урівноваження обов’язками — надійний рецепт інфантилізації суспільства. До того ж зовсім не обов’язково в теорії, але досить часто на практиці акцент на правах може відволікати увагу від ефективності.
Про неефективність, причому на кожному кроці, сучасної соціальної держави розмірковує кожен, хто з цією державою зіткнувся безпосередньо. Її системні провтики обговорюються на рівні суто побутових теревенів, однак пристойні виховані люди рідко роблять їх темами своїх публічних виступів, залишаючи їх правим/лівим (хто їх зараз розбере?) радикалам, хоча саме розумні мали би їх проблематизувати гідним чином. Тимчасом погано працюють інституції всіх без винятку рівнів і галузей. Всіх!
Норвезький дебіл Андерс Брейвік закатрупив 77 душ, зараз він оскаржує те, що йому в його пенітенціарному Гілтоні приносять холодну каву й вимагає дострокового звільнення, суспільство безсиле. В Нідерландах ти маєш записуватися до лікаря за півроку, бо зарегульована система охорони здоров’я перевантажена, хворі безсилі. В Німеччині ти маєш закладати додаткових півтори години на неминуче запізнення потягу, бо славетна державна Deutsche Bahn показово знущається з суто німецької категорії Ordnung (Порядок) як стрижня ідентичності, пасажири безсилі.
У Франції ти мусиш забути не менш засадниче уявлення про життєвий комфорт, коли занурюєшся в передмістя столиці, всуціль заселене сумнівним елементом, якому байдуже до країни, її мови, цінностей, культури й взагалі будь-яких скільки завгодно ліберальних правил. У Бельгії в деяких кварталах навіть у центрі Брюселя ти ловитимеш на собі ворожі погляди, якщо не вдягнений у джелабію. У Штатах є просунуті середовища, де вважається непристойним бути на боці Ізраїлю, а пристойним підтримувати ХАМАС. Це не багатокультурність і не соціальна спрямованість, це агресія архаїки й неспроможності.
Залежність від демагогії призводить до безпорадності в економіці та політиці. Намір протистояти глобальному потеплінню спровокував німців відмовитися від ядерної енергетики й віддатися на милість Москві. Й скрізь у «першому» світі сильні профспілки навчилися дбати про рівень платні робітників, змусивши бізнес евакуювати виробництво в країни, де менша вартість робочої сили. Хотіли, як краще, виходить, як виходить.
А ось іще: чи є прямий зв’язок між лібералізмом і бюрократією? Логіка підказує, що ніби нема, адже лібералізм — це звільнення, практика заперечує, що є. Коли ти маєш намір виправляти несправедливість і встановлювати рівні можливості, хтось повинен ці бажання втілювати в щоденне життя. Тому видобування довідки, щоби надати її за місцем вимоги для іншої довідки вимагає призначення «термíну» (авдієнції) теж мало не за півроку. Ну хіба є потреба нам тут щось пояснювати стосовно бюрократії, надто старшої ґенерації, поколінню «до-Дії»?
Поразка ліволіберальної парадигми — гадаю, є всі підстави її констатувати — в її нездатності визнавати помилки, а отже вдосконалюватися. Це погано, бо коли ти покладаєшся на силу або якісь об’єктивні закони, в разі невдачі ти будеш змушений констатувати непереможність обставин. Коли ж ти претендуєш на те, щоби представляти мораль, будь-яка твоя поразка є поразкою моралі як такої, хоча, можливо, це лише твоя відповідальність у претензії на монополію моралі, як ти її розумієш. Тобто якщо тобою рухає чиста ідеологія (а від ідеології до демагогії один крок), то кожна ревізія засадничих положень сприймається мало не як зрада. Саме в такий парадоксальний спосіб сьогодні вирішується застаріла дилема «мораль проти політики»: що більше моралі, то безпорадніша політика.
Висновок депресивний, що й казати. Відповіддю є цинізм, взірці якого демонструють законно обрані лідери США й найняті ними менеджери, зокрема, Ілон Маск, який усе ще діє й висловлюється від імені адміністрації. Разом із клінічною фігнею, яку геній продукує в індустріальних масштабах він видав на-гора одну думку, яка заслуговує на те, щоби бути зафіксованою. В черговому тригодинному інтерв’ю Джо Роґану, спортивному коментатору й стенд-ап коміку, 28 лютого він видав: «Фундаментальна слабкість західної цивілізації — емпатія, емпатія… Ось вони [інші країни, а також нелегальні мігранти] використовують помилку в західній цивілізації…» У нас нині модне слівце «емпатія» стало використовуватися відносно недавно, в добу моєї молодості його ніхто не знав. В західній культурі поняття ввів у обіг Фройд, а ренесанс його відбувся вже від 1990-х після відкриття «дзеркальних нейронів». У свою чергу канадський психолог ліванського походження Ґад Сад (Gad Saad, جاد سعد), досліджуючи споживацьку поведінку, доходить висновку, що емпатія в окремих випадках може посилювати позиції людей, але в цілому послаблює колектив. Теза, скажімо, сумнівна, але дуже вже співзвучна пошукам «нових правих», якщо буде дозволено їх так називати: мовляв, досить рятувати світ, якщо всім від цього тільки гірше!
У тім-то й річ, що ліва ідея в усій її різноманітності й кінцевій двосічності мала би бути в ідеалі врівноважена розумним консервативним скепсисом нормальних правих, а не цинічним праґматизмом недоучок, здатних робити швидкі висновки й ухвалювати ще швидші рішення. Прекраснодушній безвідповідальності має протистояти зважена позиція не менш моральних і не менш емпатичних сил, які теж бачать кінцевий результат своїх зусиль у загальному добробуті, але вірять у інші алгоритми його досягнення. Іншими словами, політичний процес мусив би розглядатися як цілісність, а не війна всіх проти всіх, і це єдиний запобіжник від приходу популістів, які рано чи пізно приречені скотитися в авторитаризм і місце яких на політологічній вісі «право-ліво» важко визначити внаслідок браку цілісного світогляду як такого. І це не провина масового виборця, який завжди легковажний і завжди піддається маніпулюванню, це провтик еліт.
У приході Трампа з його веселим почтом найлегше звинуватити розгул рожевих поні й зелених єдинорогів, їхню нездатність чути критику й готовність реагувати на неї звинуваченнями кожного опонента в моральній глухоті. Але не меншу відповідальність мають нести класичні республіканці, які виявилися неспроможними запропонувати суспільству достатньо переконливу й привабливу альтернативу. Це стосується як класичних американських «респів» рейґанівського зразка, так і кожної право-консервативної європейської партії, бо створений ними ідеологічний вакуум неминуче заповнюється всякими там «Альтернативами» в лапках, «Національними об’єднаннями», «Партіями свободи» тощо, для яких будь-які балачки про емпатію — усього лише привід для кпинів.
Враховуючи діапазон передвиборчих ворушінь, які вже спостерігаються в Україні, варто бодай припустити, що всі ці абстрактні роздуми не такі вже абстрактні й мають стосунок до нашого політичного графіку. Ось-ось…