Одна з останніх коротких і не зовсім зрозумілих з погляду логіки протестних акцій польських фермерів на митному переході з Україною знову привернула увагу до питань, як саме Україні вибудовувати відносини з Європейським Союзом у найближчі роки, зокрема під час наших перемовин щодо вступу, і як формувати діалог із країнами-членами, щоб зменшувати спротив і можливу протидію нашому євроінтеграційному руху й творити довгострокову базу як для двосторонніх відносин, так і для нашого безперешкодного вступу до ЄС.
Почнемо, напевно, з очевидного: хоча Європейський Союз і є економічним та політичним об’єднанням двадцяти семи держав на сьогодні, кожна з країн — членів ЄС має високий рівень автономності й самостійності у формуванні національних політик у тих чи інших сферах. І хай як деякі політики, які за дивним збігом обставин часто є прихильниками президента РФ Путіна, намагаються дискредитувати ідею європейської єдності, порівнюючи ЄС із Радянським Союзом, Європейський Союз базується на зовсім інших цінностях, принципах і підходах. Політична й економічна автономія країн-членів стосується й аграрної політики: загальний річний бюджет Спільної аграрної політики ЄС у поточному бюджетному періоді становить приблизно €55,7 мільярда, які розподіляються на окремі країни-члени (серед найбільших нетто-бенефіціарів спільного європейського аграрного бюджету, до речі, Польща, Румунія, Угорщина, Греція та Португалія, а основними нетто-платниками до спільного аграрного гаманця є Німеччина, Франція, Італія) і формують разом з національними й регіональними програмами аграрний бюджет держав на основі як законодавства ЄС, так і національних законів.
Окрім того, кожна країна в ЄС має свою унікальну структуру сільськогосподарського виробництва з погляду і виробників, і секторів, на яких аграрний сектор спеціалізується, що пов’язано як із природно-кліматичними умовами, так і з іншими факторами. Тому деякі країни — члени ЄС є нетто-експортерами у сфері АПК (як Нідерланди, Франція чи Польща), інші більше залежні в забезпеченні своєї продовольчої безпеки від імпорту (наприклад, скандинавські країни).
Тому, коли йдеться про відносини з Європейським Союзом у сфері АПК чи аграрної торгівлі, ми маємо брати до уваги, попри спільну централізовану торговельну політику в усіх сферах на рівні Брюсселя, особливості й інтереси кожної країни — члена ЄС і використовувати так званий tailor made (індивідуальний) підхід. Ба більше, у кожній країні є різні групи стейкхолдерів в АПК (від безпосередньо фермерів до роздрібних продавців) з різними інтересами, і, відповідно, потрібен окремий підхід до кожної із цих груп.
Інакше кажучи, спілкуватися про агросферу варто не лише лоб у лоб тільки з представниками сільськогосподарського сектору країн ЄС, цей діалог щодо аграрно-продовольчих питань у нашому євроінтеграційному процесі треба значно розширити.
Наприклад, є сенс уважніше дослухатися до заяв представників великих груп роздрібної торгівлі, особливо німецької (панівної в багатьох секторах і регіонах ЄС), у яких вони озвучують виклики, з якими вже сьогодні стикається торгівля харчовими продуктами в країнах
ЄС через зміни клімату, аграрну політику блоку й тиск на європейських фермерів, передусім ціновий і регуляторний. І, звичайно, варто налагоджувати постійний діалог із профільними асоціаціями роздрібної торгівлі, активно виходити з пропозиціями співпраці на представників мереж і пропонувати їм українську продукцію.
Говорячи розлого про локомотиви європейської економіки — Німеччину й Францію, окремо підкреслимо, що потрібен поглиблений двосторонній діалог саме із цими країнами в межах наших євроінтеграційних зусиль. Як Німеччина, так і Франція мають добре розвинуті сектори навколо безпосередньо сільського господарства: насінництво, сільськогосподарське машинобудування, прикладна наука у сфері селекції та генетики, дорадництво й система лабораторій, технологічних послуг і багато інших сфер з високою доданою цінністю й хорошими перспективами розвитку. Маючи певні складнощі в національних економіках і традиційно сильних їхніх секторах (як автомобільна промисловість в ФРН), ці країни будуть шукати додаткові можливості й точки зростання в інших галузях, які можуть стати основою інноваційної економіки ЄС загалом. І серед цих галузей є ті, у яких Україна має що запропонувати: це й зелена енергетика, і біотехнології, і кругова економіка з розумнішим використанням біомаси (і, відповідно, більшим попитом на неї).
Ми бачимо на прикладі насінницької галузі України, як, з одного боку, цілеспрямована й ефективна співпраця з європейськими велетнями цього сектору саме з Німеччини та Франції допомогла нам розвинути виробництво якісного насіння за найвищими стандартами всередині країни, а з другого боку, наполегливі й системні перемовини з Єврокомісією дали чудовий результат — відкриття ринку насіння ЄС для України.
І такий алгоритм можемо й маємо використовувати в інших сферах АПК, визначивши пріоритети й відповідні напрями роботи, комунікаційну стратегію на різних рівнях у самому Європейському Союзі.
Щораз більшу увагу в країнах ЄС, та й у самому Брюсселі, привертають питання, пов’язані з адаптацією аграрного сектору до змін клімату, інтегрованого управління природними ресурсами, щоб забезпечити продовольчу безпеку й стале та стійке зростання. Тобто хороший стан ґрунтів, лісів чи доступ до прісної води стають дедалі важливішими, а в цих сферах нашим науковцям і бізнесам є що запропонувати європейським колегам. Але детальніше про це наступного разу.
Як приклад важливості регіонального діалогу можу навести щорічний форум Стратегії ЄС для регіону Балтійського моря, де я мала змогу взяти участь у тематичних дискусіях щодо продовольчої безпеки й біоекономіки з багатьма експертами, політиками й представниками бізнесу країн цього регіону. Там я вкотре переконалася, що цей регіон надзвичайно важливий для нас із погляду як політичної та військової підтримки (тому що більшість країн чудово розуміє, що таке загроза з боку Росії), так і співпраці в агропродовольчій сфері. І саме країни Балтії та Скандинавії є для нас цінними партнерами в розбудові співпраці в АПК й за його межами. З одного боку, у регіоні є країни, які й самі порівняно недавно проходили непростий шлях вступу до ЄС і стикалися з неабиякими викликами для своїх агровиробників, з другого, — країни Скандинавії переважно не є конкурентами для України в наших традиційно сильних секторах, але водночас потребують сталого й тривалого партнерства, щоб забезпечити продовольчу безпеку власного населення. Таке розуміння національних особливостей сільського господарства й економіки загалом, аграрних чи економічних політик у кожній країні ЄС, аналіз сильних і слабких сторін, аргументації кожної країни дадуть нам серйозні переваги під час перемовин щодо вступу України до ЄС. З моїх спостережень і численних раундів офіційного чи неофіційного спілкування з нашими колегами в агропродовольчій сфері в ЄС, від нас очікують проактивної позиції в питаннях, що й де саме ми можемо запропонувати ЄС, у яких секторах можемо досягти найвищого рівня синергії, як саме позитивний ефект у тій чи іншій галузі можна оцифрувати.
Ба більше, на рівні Брюсселя та Єврокомісії маємо також використовувати різні підходи й аргументи в діалозі, наприклад, з Генеральним директоратом Єврокомісії з питань сільського господарства, який безпосередньо обстоює інтереси фермерів ЄС і традиційно є непростим співрозмовником для нас, і Директоратом з питань торгівлі чи науки й досліджень. Майстерна дипломатична гра полягає в тому, щоб знаходити для кожного директорату, кожного комісара в Брюсселі вагомі аргументи для обґрунтованого обстоювання нашої позиції в тому чи іншому питанні. І якщо, наприклад, представники фермерських об’єднань ЄС чи окремих країн не налаштовані на конструктивний діалог, який базується на цифрах, а не на емоціях, то ми можемо й маємо паралельно розбудовувати діалог із представниками інших, не менш важливих галузей економіки ЄС — від виробників сільськогосподарської техніки до харчової промисловості, роздрібної торгівлі чи логістики, тому що аграрно-промисловий комплекс — це не лише про базове рослинництво й зернові, на чому ми так часто занадто сфокусовані, це насправді цілий комплекс секторів, які не менш важливі й потенційно не менш привабливі з погляду нашого майбутнього.
Звичайно, логіка й структура аграрного сектору України та ЄС відрізняються, це не секрет. Починаючи із середнього розміру сільськогосподарського підприємства та структури виробництва й закінчуючи основами аграрної політики (чи її відсутністю). Утім, саме ця різниця й дає нам можливості знайти точки перетину й сфери, у яких ми можемо посилити одне одного, а не лише створити додаткову конкуренцію. З нашого боку, українського, ми маємо швидко адаптувати законодавство у сферах організації функціонування внутрішнього ринку, безпечності і якості харчових продуктів, а також працювати над посиленням верховенства права в усіх секторах, не лише в АПК, тому що це основна передумова надходження великих інвестицій і створення нових спільних підприємств чи то в глибокій переробці, чи то у відновлюваній енергетиці. Нам не треба фокусуватися в нашому спілкуванні з європейськими партнерами лише на тих, хто постійно на все має готову й категоричну відповідь «ні». Ми маємо ретельніше шукати однодумців і тих, хто нас підтримує, хто вже бачить у євроінтеграції України шанс на позитивні зміни для самого ЄС в аграрній сфері й за її межами (а про потребу реформ у Спільній аграрній політиці ЄС, як і загалом в економічній політиці, починають говорити не лише експерти-науковці, а й дедалі більше самі фермери чи підприємці).
З боку Європейського Союзу варто просити колег не використовувати інструменти й підходи в роботі з Україною, які не працювали чи працювали неефективно з попередніми країнами — кандидатами на вступ.
Ну й завжди дієвим інструментом є бізнесова дипломатія, коли українські малі й середні компанії — виробники готових якісних харчових продуктів дістають можливості експортувати на ринок ЄС свою продукцію, а примхливий європейський споживач дедалі більше звикає до товарів made in Ukraine на поличках супермаркетів Берліна чи Рима, розуміючи, що вони за якістю не поступаються товарам, виробленим у самому ЄС, і привабливі за ціною.
Але готові продукти для кінцевого споживача — це лише один із сегментів, де ми маємо змогу поступово займати свою нішу на ринку ЄС. Окрім того, є ще багато можливостей від аграрних технологій (які на диво часто перетинаються з технологіями у сфері ОПК) до широкого спектра послуг у сільському господарстві й сумісних галузях.
Отже, диференційований підхід до наших партнерів у ЄС, розуміння їхніх інтересів і потреб разом із чітким баченням стратегії розвитку вітчизняного АПК (де і яким саме, з якими секторами, з якою структурою виробництва й експорту ми хочемо бачити наш аграрний сектор через двадцять років) й обстоювання власних інтересів, інтересів наших фермерів та інших гравців агропродовольчого ринку на базі консолідованої національної переговорної позиції — це запорука нашого ефективного й орієнтованого на взаємовигідний результат євроінтеграційного шляху.