Далі маємо «втрачене покоління» сімдесятників (Олег Лишега, Володимир Діброва, Микола Воробйов, Грицько Чубай, Ігор Калинець), бунтівне – вісімдесятників (Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Віктор Неборак), допитливе – дев’яностників (Сергій Жадан, Андрій Бондар, Маріанна Кіяновська) і донедавна інфантильне, а отже, несерйозне – двотисячників (або ж «нульовиків», як їх ще ущипливо називають: Софія Андрухович, Таня Малярчук, Дмитро Лазуткін). Ще рік-два тому на останніх «облік» уривався, проте вже нині окреслюється наступне покоління, не надто виразне, але вже доволі творче й амбітне, щоб заявити про себе. Хоча говорити про них поки що рано, доцільніше просто спостерігати примруженими очима, натомість зосередивши свою увагу на поколінні попередньому, яке непомітно змужніло й займає чітку нішу в літературному процесі.
Одна з авторок двотисячників – Ірина Цілик, віднедавна найбільш відома як авторка вірша «Повертайся живим», який поклали на музику й виконують сестри Тельнюк. Але менш знаною є її нещодавня збірка оповідань «Червоні на чорному сліди». Власне, більшість із цих оповідань три роки тому вже виходили друком у доволі непоказній книжці «Родимки», яка, проте, отримала свою порцію схвальних відгуків від літературних критиків. Нині ж вона здобула шанс дійти й до ширшого читача. Отже, йдеться про «короткометражні оповідання» (авторка, до слова, є режисером і найбільше працює саме у цій сфері), психологічні й кінематографічні, фрагменти історій із життя пересічних киян, описані дуже щемко, проте жваво й життєво. Серед героїв Ірини Цілик і закомплексована дівчинка-підліток, яка продає соняшникове насіння біля метро; і молодий, недавно успішний, хлопець, якого несподівана й невиліковна хвороба замкнула в чотирьох стінах; і старша пані, типова радянська тітка, після перегляду порнофільму шокована тим, скільки всього вона у своєму житті пропустила, не знала, не спробувала; і збірний образ самої авторки чи її ліричної героїні, яка веде оповідь від першої особи.
Останнє оповідання – що й дало назву книжці – зовсім свіже й водночас підсумкове щодо всієї збірки. Авторка пише про прогулянку Києвом з п’ятирічним сином і їхні розмови та свої спогади й асоціації, окрім інших, про смерть. Починаючи з власної першої дитячої зустрічі зі смертю у вигляді безколірних ніг накритого простирадлом самогубця біля багатоповерхівки (згодом вона багато разів впізнаватиме ці червоні квіти на чорному асфальті, як мітку чиєїсь трагічної загибелі) й завершуючи запалюванням із сином червоної лампадки на чорній бруківці майдану Незалежності в пам’ять героїв Небесної сотні. Починаючи з київських дитячих спогадів бабусі про Другу світову й завершуючи питаннями власного сина про те, коли закінчиться нинішня війна. «Червоні на чорному сліди» – спроба поєднати в одному невеликому тексті різні покоління й намагання озвучити складні екзистенційні питання, що постали на початку ХХІ століття, як не раз поставали впродовж ХХ. Спроба пояснити все це малій дитині й відчути спільну розгубленість. Це останнє в книзі оповідання є виразно завершальним, підсумковим. Бо питання постало, далі потребує вирішення. Тому такий фінал є водночас початком. І саме в цьому велика надія.
Читайте також: «Література факту»: не схибити
Інша нова книга, яку не можна пропустити – «Поцілунок Елли Фіцджеральд» Олега Лишеги, автора із покоління сімдесятників. Олег Лишега – поет (а також драматург, перекладач, художник і скульптор, хоча всі ці означення насправді не мають жодного сенсу, а отже – зайві), без перебільшення легендарний для певного кола інтелектуалів і знаковий для всієї української літератури. А насправді – геній, якого не дуже помічали за життя й не надто зауважили після смерті наприкінці минулого року. До якого нашій літературі ще тільки належить дорости. Унікальним є не тільки письмо, й а сама постать Олега Лишеги, людини, котра чула мову дерев і світилася зсередини; котра весною розмикала води й роздавала на Майдані яблука, привезені з Тисмениці в наплічнику. Поет із кола Грицька Чубая (який відійшов ще 1982 року і з яким Лишега досі говорить у своїх есеях, і Миколи Воробйова, що тихо й непомітно для гамірного вітчизняного літпроцесу мешкає на київському Подолі), покоління сімдесятників, доволі нечисленного й досі гідно не пошанованого, покоління «недостріляного Відродження» (за словами Лишеги).
Говорити про письмо Олега Лишеги складно будь-кому з критиків, бо для більшості осяжною залишається тільки вершина айсберга з письма цього інтелектуала, заглибленого і в європейську, і в американську, і в китайську культури. Досі на аналіз та інтерпретацію наважувалися лише одиниці, тому попереду ще багато й роботи, й літературознавчих відкриттів.
А поки що є нова книга, за життя планована як дві: книга перекладів і книга есеїв з назвою «Поцілунок Елли Фіцджеральд». Переклади Олегом Лишегою міфів і легенд індіанців та віршів американських поетів Генрі Торо й Робінзона Джефферса також увійшли до неї з назвою «America emeralda» (ця назва належить самому перекладачеві). Власне, попередньо видані оригінальні поезії й містерія «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», нинішня есеїстика й переклади, а ще кілька розкиданих статей, що нині готуються до друку під однією обкладинкою, плюс нечисленні інтерв’ю, друковані в пресі, – це все, що зосталося. А також спогади молодших письменників, бо Лишега, як ніхто інший, умів комунікувати з різними поколіннями, оминаючи безкінечні довколалітературні чвари, почуватися другом і ровесником, при цьому сам не перестаючи бути вчителем, «який задає рівень».
Читайте також: Читати, жити й перемагати
Так є, що кожне наступне покоління намагається заперечити, перевершити попереднє – і в цьому сенс розвитку не лише культури, а й людства загалом. Часто мудрість старших полягає в глибинному розумінні і свого часу, і найновішого. За цим відчуття всієї повноти світу. З його лісами й багатоповерхівками, сирними кониками й сучасними гаджетами. З минущим і вічним, зрештою, з життям і смертю, із якою нічого не закінчується. Тому ми не казатимемо: «Прощавайте».