Політичний клас Європейського Союзу сприймав і сприймає Україну як своєрідну сіру зону з величезним потенціалом та перспективами на майбутнє й водночас як країну, що застрягла на нічийній землі зі своїм тяжким минулим, пострадянськими травмами, суперечностями, загрозами, корупцією, соціальною напруженістю й песимізмом. Навіщо перейматися країною, наразі не надто близькою до того, щоб стати новим фігурантом світової історії в плані націєтворення, європейської ідентичності, глибшої відданості концепціям прозорості й вільного ринку? Хіба не логічно?
Ні. Хоч би якими проблематичними були економічні й політичні реалії України, вона досягла точки, після якої вороття немає. Навіть якщо Владімір Путін збереже свій важіль впливу для шантажування її та Заходу у зв’язку з нульовими шансами Києва на вступ до НАТО через проблеми з територіальною цілісністю держави, окупацією та анексією Криму, а також війну або заморожений конфлікт на Донбасі, ця країна вже ніколи не повернеться до російської зони впливу. Може, у неї і не буде шансів на вступ до Альянсу чи ЄС найближчими роками чи десятиліттями, однак жодні сили на планеті не змусять нинішню Україну ввійти до путінського Євразійського союзу.
Для відбудови та переорієнтації України може знадобитися два покоління, але вона виграла історичну й епічну битву за майбутнє.
Ніде правди діти: президент США Барак Обама справді відреагував на війну, яку розв’язала Росія проти України. Те саме можна сказати і про ЄС завдяки канцлеру Німеччини Анґелі Меркель. Мусимо визнати: хоч колишній президент США Джордж Буш і був сильнішим за свого наступника, бо вмів пограти м’язами (достатньо згадати російсько-грузинську війну), у часи його президентства не було й мови про санкції проти Росії, щодо запровадження яких цього разу США і ЄС були одностайні. А попри те, виникає невідступне бажання сказати: «Так, але…»
Легендарний російський співак, композитор, поет і актор Владімір Висоцкій написав пісню для фільму «Вертикаль» (1967), яка називалася «Пісня про друга» і якою марили сентиментальні радянські молоді люди, що вміли виконати кілька акордів на гітарі (такий собі російський аналог «Blowin’ in the Wind» Боба Ділана). Перший куплет мовою оригіналу звучав так:
Если друг оказался вдруг
И не друг, и не враг, а — так,
Если сразу не разберешь,
Плох он или хорош, —
Парня в горы тяни — рискни!
Не бросай одного его,
Пусть он в связке в одной с тобой —
Там поймешь, кто такой.
Я часто згадую ці слова, коли намагаюсь осмислити ставлення Заходу до України: «І не друг, і не ворог, а — так», якийсь фігурант сучасної історії, що добре підходить для урізноманітнення східного дискурсу з його кліше та схильністю «відчужувати від себе», глибоко вкоріненого в тамтешніх країнах, хоча нині це стосується не колишніх колоній, а східноєвропейського бідного родича, з яким можна не церемонитися.
Хай там як, а цей заяложений дискурс шкодить Заходу, бо чітко проявляє його самозаподіяну моральну й політичну сліпоту. Україна має принципово важливе значення для нього й, зокрема, для ЄС. Відкиньмо романтику та сентиментальність і розгляньмо такі факти. По-перше, відсіч, яку вона дала росіянам на Донбасі, зупинила війну в Європі — і в цьому жодних сумнівів. Навіть якщо Путін вирішить повернутися до України, коли закінчить свою нову геополітичну авантюру на Близькому Сході, вона вже ніколи не стане такою, як була раніше.
Читайте також: «ДНР» і «ЛНР» по-близькосхідному?
По-друге, якби конфлікт в Україні не обійшовся Путіну так дорого, російський лідер міг би спокуситися на дестабілізацію Латвії або Естонії. Будь-яка провокація в одній із країн Балтії наблизила б нас до воєнного конфлікту між НАТО й Росією з усіма відповідними наслідками. Ми, балтійці, маємо великий борг перед Україною — вдячність за те, що не дозволила війні підступити до нашого порога.
Таким чином, вона врятувала ЄС від потенційної дестабілізації, набагато небезпечнішої і зловіснішої, ніж криза біженців — непростий виклик для нас, який насправді є раєм на Землі, порівняно з тим, що пережила Україна. А найголовніше те, що вона зі своїми талантами, потенціалом, ідеалізмом та відсутністю цинізму, поширеного нині серед політичного класу ЄС, може відвернути крах Євросоюзу як проекту. Україна і ЄС мають урятувати одне одного від перспективи перетворення Європейського Союзу на failed project.