Гуцульська метрополія

Навіть для ужгородця Ясіня – крайня точка рідної географії, а для якого-небудь донбащука або харків’янина – тим більше. З обласного центру доводиться трястися рейсовим автобусом, щоб за шість-сім годин подолати 250 км, значну частину з яких – крутими серпантинами вздовж норовливої Тиси. Але така мандрівка буде винагороджена.

 

 

Люди живуть у цих високих горах переважно у вузенькій долині вздовж річки. Хата до хати на довгі кілометри туляться одна до одної. Тож не дивно, що селище Ясіня і нині довше за Ужгород. А в 1921 році воно з 9370 мешканцями було на третину більшим за райцентр Рахів і лише вдвічі поступалося Ужгороду та Мукачевому.

 

Місцеві краєвиди заворожують. Саме тут знаходяться найвищі вершини українських Карпат – Говерла та Петрос. Тут і найвідоміший гірськолижний курорт Закарпаття – полонина Драгобрат, де катаються на лижах ще навіть у травні. Саме звідси Чорна Тиса несе свої води в голубий Дунай. Від чистого повітря аж розпирає легені. Ось воно перед вами – серце Гуцульщини в усій красі та первозданності!

 

Тут навіть історія розвивається своїми маршрутами. Перша письмова згадка про Ясіню датована понад півтисячі років тому. Заснували селище гуцули з галицького боку гір, про що свідчать чимало місцевих назв: гора Буковинка чи урочище Криворівня. За легендою, галичанин Іван Струк пас на цьому боці овець, але раптовий глибокий сніг завадив йому перегнати отару додому. Тож він зробив з ясена кошару для овець, а сам подався до своїх. Коли повернувся, застав отару цілою і неушкодженою, та ще й із приплодом. На знак вдячності Богові він спорудив дерев’яну церквицю, яку прозвали Струківською. А ясен відтоді став символом селища і його назвою. І нині на гербі Ясіні – вівчар Струк, зелене дерево та отара.

 

У середньовіччі перехід через гори часто практикували під час втечі від пана або й навіть закону. Карпати великі, місця всім вистачить. Тим паче коли за сусіднім верхом хоча й інша держава, а люди свої, гуцули. Тож приростала Ясіня з Буковини та Галичини людьми вільними, які не звикли схиляти голови. Не дивно, що саме це закарпатське селище стало однією з головних баз славного опришка Олекси Довбуша. На згадку про відомого ватажка в Ясіні залишилися урочище Білі хрести і капличка Довбуша 1750 року, споруджена його коштом. 

 

 

 

У 1918-му тут вибухнуло справжнє повстання, відоме під назвою «Гуцульська республіка». Озброєні гуцули напали на угорське військо, яке їх значно переважало, обеззброїли його і взяли владу в свої руки. Півроку в самому серці Європи стояла незалежна Гуцулія, обпалена полум’ям Першої світової війни. Ясіня стала столицею. Ясінянський гуцул та австро-угорський офіцер Степан Клочурак, президент Гуцульської республіки, підписав із Західно-Українською Народною Республікою Акт возз’єднання.

 

Щоправда, сталося інакше, ніж гадалося, бо нашу долю вирішували чужі й далекі країни. Тож Галичину Антанта віддала Польщі, а Закарпаття – Чехо-Словаччині. Однак ті півроку української Гуцульщини із синьо-жовтими прапорами вже не вдалося нікому затерти. Рахівщина стала оплотом українства у Карпатській Україні. Гуцули були в перших рядах «Карпатської Січі», а Степан Клочурак, брати Климпуші, Бандусяки та Дмитро Німчук стали провідними діячами української держави закарпатців. Тут доречно згадати ще двох ясінянських гуцулів. Олекса Кабалюк у часи тотальної мадяризації греко-католицької церкви початку ХХ ст. очолив православний рух, а Олекса Борканюк, хоч і комуніст-інтернаціоналіст за Чехо-Словаччини, гостро критикував богемізацію Закарпаття і тримався твердої української свідомості. Чимало ясінянців були і в лавах УПА. Ясіню називають найбільш національно свідомою в області: тутешня футбольна команда «Говерла» грає в чорно-червоних кольорах українських повстанців.

 

 

 

Я зайшов до селищного голови Дмитра Поляка. У великих окулярах із пишними вусами, він справляє враження українського вчителя-просвітянина. Але це не так, бо за освітою пан Дмитро економіст. У книжковій шафі його кабінету зауважую три поважні історії: Гуцульщини, України та Європи. Цілком сучасно! На столі у голови – «Календар українця» з великим портретом Степана Бандери. Ще один портрет – Тараса Шевченка – на стіні. Одне слово, соборність панує в цьому кабінеті.

 

Пан Дмитро розповідає про таку родзинку селища, як угорське населення. Після початку лісорозробок сюди було скеровано чимало угорських та австрійських спеціалістів. Підтримувані владою, вони селилися в центрі. За ними згодом прийшли і євреї. Тут була найбільша єврейська колонія на Рахівщині. Тож і виходило, що гуцули жили по грунях, а прибулі – на центральній вулиці. Тривалий час шлюби поміж ними не віталися. Мадяри мали себе за панів, до того ж мова складна. Відсутність змішаних шлюбів призвела до того, що угорська меншина пережила і Чеську Республіку, і Радянський Союз.

 

Нині їх у дев’ятитисячному селищі десята частина. Нащадки колись непримиренних суперників уже не мають тієї національної затятості, як їхні предки, тож почали одружуватися між собою. Ясінянського угорця нині не відрізниш від гуцула, хіба що перший ходить до римо-католицької церкви і вдома говорить мадярським діалектом. Причому таким, що коли недавно приїхали гості з Угорщини, то ледве з ними порозумілися. Дмитро Поляк нахваляється початковою угорською школою, яку нещодавно відкрили.

 

 

 

Дві речі здавна тримали Ясіню: ліс і туризм. На тутешню деревину був великий попит. З неї виготовляли не тільки чудові меблі та музичні інструменти, а й кораблі. Тому роботи тут ніколи не бракувало. Гуцули плотами сплавляли ліс по Тисі. Коли пів-Закарпаття емігрувало до Америки в пошуках заробітку, з Ясіні виїхали одиниці. Гуцули мають дивовижну прив’язаність до свого краю, попри складні умови тутешнього життя. «У нас родиться тільки біб. Ну й діти», – жартують ясінянці. Тутешні хати не стоять замкненими. Народжуваність переважає смертність на 30% . Тож не дивно, що населення в Ясіні постійно зростає.

 

Колись прикордонне селище у високих горах приваблювало сюди австрійських, угорських та чеських туристів. І не тільки краєвидами, а й самобутніми звичаями, яскравим одягом, майстерним ремеслом. За Чехо-Словаччини тут навіть відкрили різьбярську школу.

 

Приватні готельчики, кав’ярні, крамнички впадають в око на кожному кроці. У самому центрі розкинувся цілий торговий комплекс «Світ азарту», подібного якому не знайдеш у більшості закарпатських райцентрів. Ми йдемо із селищним головою до пам’ятника коменданту Карпатської Січі Дмитрові Климпушу, який стоїть на березі Чорної Тиси. Невдовзі у селищі спорудять і погруддя президента Гуцульської республіки Степана Клочурака. Біля пам’ятника нас уже чекає син легендарного січового коменданта Орест Климпуш, свого часу міністр транспорту та посол України в Угорщині.

 

Дмитро Поляк розповідає мені, що до Івано-Франківська ясінянцям значно ближче, ніж до Ужгорода. Тому їздять туди не тільки вчитися, а й за покупками чи лікуватися. Я згадую почуту в Ясіні репліку, що галичани їм рідніші, ніж гайналі (так гуцули іронічно називають закарпатських долинян). І твердий блиск очей співрозмовника, що коли Закарпаття гратиметься в «автономії», Рахівщина приєднається до Івано-Франківщини. Зрештою, якщо колись до підніжжя Говерли їздили столичні європотяги «Прага – Ясіня» чи «Будапешт – Ясіня», то до Ужгорода звідси залізницею ви нині не дістанетеся. А ось до Львова, Чернівців чи Івано-Франківська – будь-ласка.

 

Побувати в Ясіні й не побачити Струківську церкву – це все-одно що приїхати на Драгобрат взимку і не застати там снігу. Дерев’яна п’ятизрубна церковця, споруджена гуцулами без жодного цвяха на крутому березі Чорної Тиси, – справжній шедевр. Біля неї аж ясніше дихається і думається, а перед очима на всі боки простягається це горде гірське селище. На старому цвинтарі біля двохсотрічної дзвіниці прочитаєте слова, які западуть вам у душу: «Люби над все свій рідний край, де нас зродила мати. В чужині долі не шукай. Тут жити і вмирати».

 

Пройшовши повз білі ягнятка, йдете по дерев’яному підвісному мосту через холодну Тису, яка сталево виблискує поміж камінням. А вже потім, сидячи в хаті за чаркою з гуцульськими делікатесами, слухатимете місцевого директора будинку культури Михайла Рибалка, який награватиме вам коломийки на старому баяні:

 

 

А потім вийдете в зоряну ніч і брестимете півгодини до готелю «Едельвейс». Серед ночі вам снитимуться забиті вовки та олені, знімки яких ви надивилися в ресторані «Скіфське полювання». Його власник – місцевий мисливець у вишиванці Едуард Францішкович – щедро пригощав вас напередодні печеним на вогні м’ясом. А глибокого ранку ви вже кунятимете в автобусі з Чернівців, щоб дістатися до Ужгорода, що розташований несправедливо далеко від цього гірського раю.

 

А може, й на щастя. Для Ясіні…