Народну музику ще називають фолковою, автентичною, етнічною. Чи має назва у цьому випадку значення?
Сергій Постольников: У Польщі фолковими звуть самодіяльні колективи, які існують у клубах і показують умовно народну культуру, котра грішить елементами шоу, що їх вимагає сцена. Під таку характеристику підпадають наші ансамбль Вірського та хор Верьовки. А коли йдеться про автентичне, архаїчне, то кажуть про in crudo, або музику коріння. Тоді всім зрозуміло: це щось давнє й нештучне. Наші люди, на жаль, не відчувають різниці між автентичним співом та виконанням пісень на кшталт «Несе Галя воду» під баян. Для багатьох то теж народна пісня, а «Ой чий то кінь стоїть» така народна, що далі нікуди. Це слухачі, відірвані від носіїв фольклору, міські жителі й населення русифікованих міст.
Коли ми виступаємо на сцені зі співом, різною музикою, танцями під скрипку, бубон і цимбали, суто народні й традиційні інструменти, то нас слухають, а потім кажуть: «А тепер заспівайте щось народне». Для них народне — це загальновідоме. А ми копаємо глибше, вишукуємо навіть якісь унікальні місцеві речі, які існували у двох-трьох селах. Коли знаходимо цікавинки, намагаємося цим показати, що ось вона, унікальність і кольорова мозаїчність нашої традиційної культури, особливо культури народної, зокрема пісенної та інструментальної.
Читайте також: ONUKA: «Мистецтво має лікувати»
Ірина Барамба: Автентику, як мені видається, нині виконують лише справжні носії традиції. Тобто бабусі й дідусі, живучи по своїх селах, перейняли від старших те, що співають і грають, змалечку. А ми радше фольклористичний гурт, бо вчимось у них. Намагаємося відтворювати їхню музику найближче до оригінального звучання, але все одно в нас не виходить так, як у них. Етніка — це щось на зразок world music, узагальнювальна назва для всіх народних течій світу. Здебільшого йдеться про термін на позначення емблематичного уявлення про якийсь край і людей. Африка, таким чином, чомусь уся чорна, гола і з барабанами. А Україна — це
шаровари, вареники та борщ.
Тобто автентики щороку меншає, бо носії відходять?
С. П.: Не лише в Україні, а й в усьому світі. Поїдьте на будь-який фестиваль, що декларує засади традиції. Традиційні німецькі танці нині все одно відрізнятимуться від тих, що їх виконували німці ще 50–60 років тому. Все, що давніше, відходить, бо ним не особливо цікавилася молодь. Нині ситуація трішечки ліпша, бо в різних європейських країнах з’являються осередки тих, хто хоче взяти до рук і передати далі своєрідну естафетну паличку, аби старші носії традиції не виявились останніми з могікан — із автентичних скрипалів, лірників, сопілкарів та ін. Здебільшого передача традиційної культури не відбувається,руйнується середовище, де вона присутня.
Коли говорити про збереженість народної пісенної та музичної традиції в Європі, то її що далі на захід залишається менше? Вона поступається місцем класичній високій культурі?
С. П.: Що глибше занурюємось у надра Старого світу, то очевидніше стає: тамтешня народна культура з низки причин відійшла раніше за нашу. У нас радянська влада законсервувала модель життя, прив’язану до общинних робіт. Люди змушені були разом працювати в колгоспах. Колективізм посприяв тому, що багато зразків пісенного багатоголосся збереглося саме по так званих хор-ланках, які сапали буряки. Там селяни співали, і покоління переймали знання від попередників. Так було за життя наших бабусь, коли люди, старші, ніж вони, були народжені ще за імперської Росії, Австрії, а трохи молодші — за Польщі. Таким чином, деякі речі, котрі, здавалося б, мали бути неактуальні, передалися. Збереглося не лише багатоголосся, а й цікаві сюжети. Ми записали пісню, де йдеться про сутичку чумаків із гайдамаками. Серед історичних пісень вона є унікальною.
Читайте також: «Брати Гадюкіни»: «Хочеться, щоб музично-енергетичні вибухи прийшли на зміну тротиловим»
Традиція Західної Європи інакша. Коли порівняти Україну й Польщу, то все зовсім інакше в плані інструментальної музики. Так само Польща відрізняється від Німеччини, бо те, що в них називають автентикою, схоже радше на класичну музику. І принципами гри на музичних інструментах, і включенням тих із них, що стали відомі пізніше, як-от акордеон. Німці скажуть, що це дуже традиційний їхній інструмент. Але він з’явивсь у другій половині ХІХ століття й не може своїм звуком і тембром репрезентувати народну музику першої, на відміну від того, що залишилось у нас.
Значна частина української народної пісенної та музичної традиції пов’язана з життям на селі, толокою. Нині більшість українців — міські жителі. Чи зацікавлені вони бути носіями традиційної народної пісенної та музичної традиції і передавати її далі?
І. Б.: Я працюю зі студентами в Центрі фольклору та етнографії Інституту філології КНУ. Вони охоче вчать різний репертуар: колядки, веснянки тощо. Займалась і з дітьми в музичній школі. І дітлашня, і студентство до таких ініціатив ставляться з ентузіазмом. Щоб десь постійно організовувати майстер-класи з вивчення традиційного співу, гри на інструментах, потрібні зусилля й ресурси. У нас небагато людей, котрі такі знання мають, збирають їх докупи й несуть у народ. Колись «Гуляйгород» охопив різні навчальні заклади своєю танцювальною ініціативою: студентство приходило й виконувало «Орлицю» та «Карапет».
Учасники вашого гурту не цураються фольклорних експедиції і польової роботи. Куди зазвичай їздите і що вже вдалося знайти?
І. Б.: Їздимо в експедиції вже давно, року від 1999-го. Переважно в межах Центральної України: на Кіровоградщину, Полтавщину, Черкащину. Хоча бували й в інших областях. Нас цікавила територія, затоплена внаслідок побудови Кременчуцької ГЕС, коли багатьох попереселеляли в інші села, інколи навіть за межі рідної області. Це була трагедія людей, яких вирвали з рідної землі. Ми шукали переселенців, аби відновити картину, як і що було до затоплення. Це багато інтерв’ю, різної музики та фотографій. Щоб записати багатоголосний спів, інколи доводилося звозити людей докупи, бо вони мешкають не компактно. Якщо з якогось села залишилась одна-єдина бабуся, котра пам’ятала пісні, і їй ніхто у співі не здатен був допомогти, доводилося робити комбінований запис. Тобто та сама особа виконувала різні голосові партії, а ми її записували й потім зводили все докупи.
Багато чого я особисто записала від власної бабусі, яка родом із села Семенівка на Кіровоградщині. Зібрала пісні, які співали в нас у родині, а також які вона запам’ятала від інших жінок, коли разом сапали буряки в колгоспі чи збиралися вечорами в себе на кутку. Співали переважно ліричні, розлогі, протяжні, вивідні, з колінами пісні, у яких багато мелодичних переходів. Сюжетів було чимало: любовних, історичних, жартівливих…
С. П.: Коли зводили всі голоси, то запис виявлявся настільки органічним, ніби співало кілька осіб. Тепер знайти таких виконавців важко. Більше їх залишалося на початку 2000-х. Це люди, народжені від 1900-го до 1930-х років. Старші пам’ятали найбільше. Живий спів можна було почути влітку в придніпровських селах до 1960-х включно. Таке багатоголосся, як у Центральній Україні, було і є на Луганщині: у Старобільському та Білокуракинському районах. У репертуарі там багато псалмів — творів моралізаторського змісту. Кажучи про локальні пісні, варто згадати чумацькі, які є не всюди. Коли йдеться про календарно-обрядовий цикл, то в деяких селах Волині немає звичаїв, пов’язаних із виробами з пшениці, бо там розвинутіше тваринництво. Те саме на пограниччі Поділля з Буковиною. Співали в Центрі України про Нечая і Супруна, про яких вам у Карпатах не заспівають, бо там знали про Довбуша, а на Волині — про Кармелюка.
А нині село замовкло? Де по українських селах можна почути, що люди просто так співають?
І. Б.: На Поліссі в селі Сварицевичі зберігся обряд водіння куста на Трійцю. Того дня мешканці збираються по кутках і можна почути співи. Ми виявилися свідками. Нещодавно були в селі Лютенька Гадяцького району на Полтавщині, де в Троїцьку суботу досі ставлять віху. Це соснина метрів 15–18 заввишки, обв’язана клечанням та кленовими гілками. Цікаво, що цього обряду дотримувалися навіть під час Голодомору й за німців, тобто традиція не переривалася. А поселення велике, засноване наприкінці XVI століття. За радянських часів звичаї частково почали відмирати. У 1960-ті роки самі жителі села пішли по старожилах і розпитали про ту віху. Завдяки їхній ініціативі традиція відродилася. До нашого часу там збираються по кутках і поставити таких віх можуть до 20.
Читайте також: Олександр Ярмола: «Майдан уже породив нову хвилю музики, яка зараз тільки набирає сили»
С. П.: У порятунку традиції важливу роль відігравала індивідуальна ініціатива людей. Тому чимало було збережено. У 1990-ті до збирання інформації від носіїв підключився багато хто з молодших, бо ж те саме можна заспівати по-різному. І лише згодом зрозуміли цінність зібраного. Інколи трапляються такі речі, аж думаєш: «Яке щастя, що встигли занотувати й записати!». Інакше людина, яка ту річ знала, банально спочила б у Бозі й забрала її із собою. У радянський час нерідко писали просто так, для приколу, на бобінники. Те, що грали або співали діди та баби, теж. Днями ми отримали цілий диск записів 1973 року, де звучить троїста музика (скрипка, цимбали, бас) із Тернопільської області. Там повністю відтворений унікальний сценарний план: що за чим музики грали на весіллі. Є там і так звані в’язанки, коли між двома-трьома танцями перерви немає, тобто від одних фігур переходять до інших, орієнтуючись за музикою. Це характерно для Західної України.
У новому диску вашого гурту «Гуляйгород GG» поєднано традиційний народний багатоголосний спів із сучасними стильовими музичними тенденціями, зокрема електронною музикою. Це такий експеримент? Чи не буде від нього шкоди народній музиці?
С. П.: Ми хочемо показати українську багатоголосну музику й розкрити те, якою є народна інструментальна. Такі танці, як «Орлиця», «Метелиця», максимально зберігаємо в сенсі їхньої форми — просто «вдягаємо в нову сорочку». Ця «сорочка» актуальна для молоді, підлітків і дітей. На таку музику вони швидше реагують, ніж на чистий фолк, тобто на складний матеріал, у якому треба виростати. Міські хлопчики й дівчатка не чують багатоголосся, однак знають, що таке дабстеп. Під біт автоматично починають рухатися. Насправді він є і в традиційній українській інструментальній музиці, розбавлений різними ритмічними фігурами. Нічого нового ми не вигадуємо, просто сучасними засобами намагаємося виразити актуальність традиційного матеріалу, повернути традиційні мелодії, щоб їх слухали. Усе це ми пройшли, коли робили спільний проект із «Тартаком». Не минуло і двох місяців після виходу того диска, а вже соцмережами гуляли відео, де народні пісні, які ми всі разом там заспівали, були в чистому вигляді. Отже, комусь цікаво, і люди хочуть це виконувати під гітару, ударні та ще якось. Шкоди від того не буде. Народна
музика й не таке пережила.
У нас народний традиційний спів та музика за інерцією потрапляють до секції галушково-часникового образу культури. Як такій ситуації зарадити?
І. Б.: Багатоголосний український народний спів завжди був річчю елітарною, бо він дуже складний.
С. П.: Свого часу багатоголосні речі, які збереглися в сільському середовищі, були туди привнесені. У нашій традиції багато що було пов’язане з писемною культурою, тобто конкретним знанням гармонії, музичної поліфонії. Духу Веделя в нашому народі лишилося більше, ніж ми думаємо. Це дуже сильно відчутно в нашій традиційній інструментальній музиці. Коли говориш із поляками, вони кажуть, що в нас усе якесь ніби італійське. Це ми успадкували від капел, які грали волоську музику разом із українською впродовж XVI–XVIІ століть. Не забуваймо і про вітчизняні музикантські цехи, які примножували й передавали ті ж таки кобзарську та лірницьку традиції. Зі співом було трошки інакше, бо не виникло цехів співаків. Існували в нас півчі школи при церквах і мандрівні дяки, які навчали співу. Наша народна музика є елітарною. Нічого спільного із
салом, часником та галушками вона не має.
—————————————————————-
У 2002 році Ірина Барамба, Анастасія Філатова, Олександр Вовк та Сергій Постольников започаткували український фольклористичний гурт «Гуляйгород». У 2006 році до них приєднався Северин Данилейко. Активні дослідники традиційного українського фольклору Середньої Наддніпрянщини. У репертуарі гурту — інструментальна музика, обрядові та побутові пісні, танці. Пісенний матеріал подається в манері багатоголосного співу, що характерна для Центральної України. У дискографії гурту альбоми: «Гуляйгород», записаний разом із «Тартаком» (2005), «Terra Сosaccorum. Тера Козацька» — спільно з «Хореєю Козацькою» (2010), «Гуляйгород GG» (2015), створений у співпраці з Андрієм Антоненком.