Активізація уваги до культурної дипломатії, представленості та впізнаваності української культури на міжнародній арені, підвищення туристичної привабливості нашої держави для іноземців порушили питання, що ж формує нині образ України, як його можна осучаснити та якісно доповнити. Нам є на кого поглянути в цій сфері й у кого навчитися. Скажімо, Японія — то країна не тільки високих сучасних технологій, графіки Гокусая, прози Кендзабуро Ое, Кобо Абе, а й ляльок манекі-неко та кокеші, юката, дзорі, віял, парасольок-вагаса, порцелян і шеф-кухарських ножів. Ці назви знають, ці речі — бренди, перевірені століттями, їх розуміють і цінують, вони притягують до Країни сонця, що сходить, людей зі всього світу.
Сучасний бренд та імідж України багато втратить, якщо вона не зверне уваги на свої народні ремесла — від кролевецької вишивки, вибійки, васильківської майоліки, львівського гутного скла, полтавського різьблення по дереву, лозоплетіння до косівської кераміки, буковинського ліжникарства та мосяжних згард і люльок. Важливо, що всі вони досить промовисті, їх тільки треба показати іноземцям, та й українцям нагадати. Очевидно, це ще одна галузь вітчизняного культурного простору, на яку варто звернути увагу новоствореним культурним інститутам нашої країни. Тому ж таки Українському культурному фонду та Українському інституту. Принаймні почати з того, що українські сувеніри в duty free наших аеропортів не мають бути російськими матрьошками, розписами, де не зрозуміти, чи то хохлома, чи то палех, або конвеєрними виробами, виготовленими в Китаї. Також важлива наша присутність не лише в Каннах, Берліні, на Франкфуртському книжковому ярмарку, а й на одному з найбільших форумів народного мистецтва Центрально-Східної Європи — Яґеллонському ярмарку в Любліні.
Загальне правило економіки
Злети й падіння галузі народних художніх ремесел в Україні складно відірвати від економічної історії наших теренів і всіх змін, зумовлених індустріалізацією, модернізацією, тим чи тим політичним ладом. Кінець ХІХ — початок ХХ століть визначився періодом поступу та піднесення народного ремісництва. Хоч як дивно, позитивно на цьому позначилася державна програма розвитку, фінансова підтримка та дієва допомога Російської імперії, губернських земств, а також громадських організацій і мистецьких осередків. Допомагали так званим кустарним промислам й окремі меценати. У той час активно організовували приймально-здавальні пункти, спеціальні показові майстерні та ремісничі школи. Не забуваймо, що мова про ремесла, вироби яких на 80–100% є ручною працею, не просто матеріалом, потрібним для вжитку, а й твором мистецтва також. Загалом до розвитку індустріального виробництва практично будь-яку річ було вироблено кустарно, вручну, проте ця ситуація стрімко змінилася внаслідок індустріалізації, яка відбувалася під час належності українських теренів до різних імперій і пізніше, уже в радянську добу. Мова не лише про те, що предмети вжитку, як-от відра, колеса, посуд, одяг, почали виготовляти на фабриках і заводах, застосовуючи конвеєр, а й про те, що фабричність торкнулася й тих галузей, де йдеться про художній промисел. Тієї ж таки вишивки чи вибійки, виготовлення іграшок, предметів із рогу та кості, килимарства, ткацтва тощо.
Читайте також: Коли документ і мистецтво єдині
На початку 20-х років XX століття народними художніми промислами стала опікуватися держава. Доклався до цього перший радянський нарком просвіти Анатолій Луначарський, для якого розвиток декоративного мистецтва став одним із завдань. З його подачі було об’єднано під державною егідою роз’єднані та розкидані то там, то сям центри художніх промислів, а народних майстрів об’єднано в артілі, майстерні та фабрики. Радянські вожді зрозуміли, що вироби мистецтва тих народів, яких зігнали в СРСР, високо цінують за кордоном і їх можна туди продавати. До того ж треба було щось дарувати як місцеві сувеніри. Таким чином, в осередках художніх промислів, а також на базі колишніх земських майстерень почали створювати художньо-промислові артілі. Артільна система в Радянському Союзі проіснувала до початку 1960-х. 14 квітня 1956 року з’явилася Постанова ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР «Про реорганізацію промислової кооперації», відповідно до якої промислову кооперацію в Країні Рад було цілковито ліквідовано, а її підприємства перейшли в підпорядкування державних органів. Торкнулося це й художньо-промислових артілей на теренах України, їх об’єднали в укрупнені підприємства. Система народних художніх промислів, починаючи з 1936-го, за всіх реорганізацій залишилася єдиною — республіканського підпорядкування — та мала назву «Укрхудожпром». У її структурі виникла мережа фірмової торгівлі, успішно діяли Центральне художньо-експериментальне та конструкторсько-технологічне бюро, Республіканська постачально-збутова та експортно-імпортна база. Ще один поштовх народним ремеслам дала Постанова ЦК КПРС «Про народні художні промисли», датована 1975 роком. На горизонті СРСР виднілися літні Олімпійські ігри 1980-го, і влада взялася за створення сувенірної та пам’ятної продукції до цієї події. Тоді було не тільки поліпшено виробничо-технічну базу з виготовлення народних художніх виробів, а й з’явилися школи художньої майстерності в центрах традиційних промислів.
Станом на початок 1991 року «Укрхудожпром» охоплював п’ять художньо-виробничих об’єднань, три заводи, 18 фабрик, у складі яких в окремих населених пунктах діяло понад 100 філій, цехів та бригад майстрів народних художніх промислів. На підприємствах «Укрхудожпрому» працювало понад 27 тис. майстрів, із них 8 тис. надомників. Опікати народні ремесла в УРСР було кому, і мова не лише про «Укрхудожпром», а й про Міністерство місцевої промисловості, Міністерство лісового господарства, Художній фонд України.
На початку 1990-х, уже за доби незалежності Верховна Рада поклала на «Укрхудожпром» функції нагляду за підприємствами, що працювали в місцях процвітання народних промислів. Йшлося про Косів, Опішню, Богуслав, Петриківку, Бубнівку тощо. 1994 року об’єднання «Українські народні промисли» вийшло зі складу Міністерства місцевої промисловості й перетворилося на ВАТ «Укрхудожпром». Відтоді стартували процеси приватизації фабрики та інших виробничих художніх потужностей, що належали цій організації. Від фабрики «Петриківський розпис» у селищі Петриківка Дніпропетровської області або Васильківського майолікового заводу лишилися хіба що назви та історії про банкрутство, знищення виробничих потужностей тощо. Як зазначає у своєму коментарі Тижню заслужений майстер народної творчості з різьблення по дереву Алла Маркар’ян, на момент середини 2010-х в Україні зупинилося 95% підприємств народних художніх промислів, яких до 1991 року в нашій країні діяло більш ніж 350. У мистецьких осередках було зруйновано матеріально-технічну, сировинну базу, припинено підготовку фахівців у спеціалізованих навчальних закладах, майже зникли школи майстерності й мистецькі династії. Крім того, було втрачено традиційні ринки збуту готової продукції та зруйновано фірмову торгівлю. Майстри в той момент позбулися своїх робочих місць і соціального захисту.
Читайте також: Один рік, дві мови, тисяча поважних причин
Якщо до сфери культури в нашій державі ставилися за залишковим принципом, то до сфери народних художніх промислів і поготів. Відбулося фактичне роздержавлення цієї галузі, а її виживання стало завданням тих майстрів, які досі є носіями та знавцями унікальних технологій і технік виробництва різних речей — від гальб із гутного скла до вовняних ліжників і гунь.
Українське законодавство у сфері народних ремесел пропонує лише два нормативно-правові акти: Закон України «Про народні художні промисли» від 3 лютого 2004-го та Постанова Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 283 «Деякі питання реалізації Закону України «Про народні художні промисли». Обидва документи лише в загальних рисах розкривають суть народних промислів і форми діяльності з виготовлення художніх виробів, проте не конкретизують, як саме, завдяки кому все це має відбуватися. Ідеться про розробку програм відродження, збереження та розвитку галузі, забезпечення її цільового фінансування, сприяння інвестиційним проектам, підтримку суб’єктів, що в ній функціонують, через пільгове оподаткування та кредитування. Це також поширення інформації про відповідне мистецтво в Україні та за її межами через організацію виставок, конкурсів, аукціонів, галерей, салонів-магазинів, спеціалізованої торгівлі виробами. Потрібні такі заходи, як популяризація цієї галузі в засобах масової інформації, створення умов для міжнародної співпраці та зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів народних художніх промислів, навчання та підготовка відповідних фахівців у навчальних закладах усіх рівнів акредитації коштом державного бюджету, забезпечення майстрів робочими місцями, охорона авторських прав. Усе це досі лишається на папері та подекуди стає ще одним зручним приводом для спекуляцій як з боку держави, так і місцевої влади. Така звичка до державного патерналізму мусить зникнути.
Загалом кажучи, держава покликана формувати певні інструменти й умови. Якщо вона це робить, то далі відповідальність за розвиток певної галузі лягає безпосередньо на тих, хто в ній працює або хоче нею займатися. Якщо ж не робить — настає час низових ініціатив та аналітики проблем і перспектив тієї чи іншої сфери. Для подальшого розвитку галузі народних художніх промислів в Україні потрібно усвідомити, що так, як у часи СРСР, уже ніколи не буде. Та це й не потрібно у добу креативних індустрій. ЮНЕСКО визначив креативні індустрії як ті, метою яких є «створення, виробництво й комерціалізація творчих (креативних) змістів, які є нематеріальними та культурними за своєю природою. Вони зазвичай захищені правом інтелектуальної власності й вони можуть набути форми продукту чи послуги». Тут є місце і для ІТ, і для народних художніх ремесел, і для крафтів.
Будь-який художній промисел так чи інакше потребує ручної кваліфікованої праці, яка коштує дорого. Предмети, створені таким чином, мають свою художню цінність, вони не є однотипним копійчаним ширвжитком, а затребувані на світових ринках. Очевидно, настав час припинити ставитися до мистецтва та художніх промислів як до чогось такого, що є суто державним замовленням, не купується та не продається. Ремісництво, народні художні промисли та сучасніші крафти — це сфера, яка може забезпечити майстрам самозайнятість або принаймні підробіток до основної їхньої справи.
Копійка до копійки
Якщо повертатися до питання низових, громадянських ініціатив, що ставлять собі за завдання збереження культурної спадщини та підвищення рівня життя місцевих громад, то такі в Україні вже є. Мова про проект «Craft it! Навчися і зроби», запланований у межах програми Територіального співробітництва країн Східного партнерства (EaPTC). Він реалізується коштом Європейського Союзу. «Проект у нас транскордонний. Працюємо не зі всієї Україною, а лише з тими областями, які межують з Білоруссю. Це Київська, Чернігівська, Житомирська, Волинська, Рівненська та дві області Білорусі», — розповідає Тижню менеджерка проекту «Craft it!» Юлія Філіп’єва. За її словами, він розпочався з того, що 2016 року Український центр інтелектуального розвитку працював із молоддю щодо питання самоврядування. Тоді й зустрілися з юним ковалем, який виготовляв прикраси. Під час спілкування виявили, що народні ремесла й крафти в нашій країні мають низку проблем, які потребують свого дослідження та вивчення. «З’ясували, що ремесла в Україні — дуже популярна споконвічно штука, проте нині не для всіх майстрів очевидно, що їхнє заняття є прибутковою справою та що мова не просто про хобі, щось для душі, а про можливість для підприємництва. У межах гранту вирішили поєднати дві речі: підприємництво та ремесла. Важливо було показати майстрам і молоді, що ремесла можуть стати предметом самозайнятості, підприємницької діяльності та заробітку», — зазначає Юлія Філіп’єва. Вона додає, що в Білорусі проект має двох партнерів, один із яких ГО, а другий — державна організація. В Україні реалізатором ініціативи є ГО Український центр інтелектуального розвитку.
Читайте також: Ден Кінкед: «Місто має бути готовим адаптуватися та, хай там що, змінюватися»
Менеджери проекту, із якими поспілкувався Тиждень, зокрема Юлія Філіп’єва та Олена Задорожна, розповідають: перше, що зробили в межах «Craft it!», — почали працювати зі школами та молоддю. Річ у тім, що в Україні ринок творчих професій украй неоднорідний. Наприклад, інформаційні технології (ІТ) стрімко розвиваються, однак працюють переважно на зовнішній ринок. А от мистецький сектор багато в чому потребує підтримки, передусім із виходом на міжнародний ринок. Тому що в країні є багато гідних уваги митців та майстрів, однак відомі у світі одиниці з них. Схожа ситуація і в крафт-секторі, тобто з виробами ручної роботи. «Показали, що ремесла сьогодні мають свої цифрові виміри та грошовий еквівалент. У сучасному світі це не щось неактуальне, про що нічого не видно й не чути, а, навпаки, частина сьогодення, побуту, практик сучасної людини. Ті речі, що можна бачити навколо себе, наприклад клаптикова ковдра в техніці печворк, на Amazon чи Etsy є затребуваними й коштують добрячих грошей», — пояснює Олена Задорожна.
Багато українських майстрів досі торгує своїм крамом на тематичних ярмарках, у середовищі, що формується на базі друзів і знайомих, віддаючи їх у місцеві сувенірні крамниці, просуваючи через власні групи в соцмережах тощо. Діють такі люди переважно інтуїтивно, рекламуючи себе здебільшого завдяки сарафанному радіо. Для багатьох справжнім подвигом є популяризація власної продукції, особливо на початку: вони бояться критики, не знають, як нарощувати базу відвідувачів сторінки, як установити належну ціну та зацікавити потенційних покупців. Тому другою важливою складовою проекту, про який мова, стало проведення тренінгів для майстрів, тобто тих, хто вже займається ремеслом (як початківців, так і з великим досвідом), але не має практики продажів онлайн. Наслідки руйнації традиційної мережі збуту виробів народних художніх промислів, прив’язаних до державних фабрик, дає нині змогу подолати інтернет і низка торговельних платформ у ньому, що об’єднують покупців і продавців із цілого світу. Йдеться про Handmade, Ebay, Etsy, просування товарів завдяки Facebook та Instagram.
«Ми придумали серію тренінгів, де кожен наступний має іншу тему, і робили їхні відеозаписи, щоб ті, хто не міг відвідати заняття, могли їх подивитися. Провели тренінг щодо найбільшої української платформи Crafta.ua, у якої велика кількість користувачів. Показували та розповідали, як реєструватися там, як продавати, які комісії, що й до чого. Цей ресурс безплатний, але багато майстрів того не знають, що їх і зупиняє, хоча платформа досить легка в користуванні», — ділиться Юлія Філіп’єва. Додає: «Також говорили про Amazon Handmade, Ebay, Etsy. Щодо останньої, то навчили, як там зареєструватися та як просувати свої товари. Мова про найбільшу міжнародну інтернет-платформу, яка спеціалізується на хендмейді. Її користувачі — ті, хто шукає саме такий товар. Це найкращий майданчик для старту продажів за кордоном для тих, хто займається рукотворами».
Важливо, що на початку проекту «Craft it!» було проведено маркетингове дослідження, де з’ясовували, якими є тенденції ринку рукотворів в Україні, Білорусі та світі. Зрозуміли, що наша країна дуже добре представлена на всесвітній платформі Etsy. Україна фактично третя в Європі після Великої Британії (42%), Франції (14,71%) за обсягами присутності на ній. Вона з показником 6% випереджає Німеччину (5,57%), Росію (4%), Туреччину (3%) та інші країни. Потенціал у нас є, наші майстри вже користуються цими інструментами, є куди розвиватися далі.
Маркетингове дослідження, проведене проектом «Craft it!», вказує на економіко-правову причину того, що українські народні художні промисли та споріднені з ними галузі розвиваються повільно й перебувають у тіні. На відміну від українського законодавства, у Білорусі, яка є партнером проекту, про який вище мова, чітко врегульовані питання здійснення ремісничої діяльності звичайними фізичними особами, дозволено виробництво та продаж ручних виробів за спрощеною формою реєстрації без здійснення підприємницької діяльності. Зокрема, Наказом президента Республіки Білорусь № 364 від 9 жовтня 2017 року «Про здійснення фізичними особами ремісничої діяльності» встановлено, що майстер-ремісник може офіційно вести свою діяльність, подавши заяву про відповідні наміри та сплачуючи спеціальний щорічний внесок. Запровадження такого підходу в Україні могло б відчутно збільшити кількість офіційно зареєстрованих майстрів і надходження до бюджету. Натомість наші майстри, що бажають виготовляти й продавати ручні вироби, не мають спеціальних пільг щодо державної реєстрації та сплати податків. Вони мусять реєструватися фізичними особами — підприємцями, подавати звіти, сплачувати податки та вести бухгалтерську документацію так, як будь-які інші підприємці.
Читайте також: NOW & FOREVER. Тепер чи назавжди?
На сьогодні найоптимальнішим варіантом для старту власної справи в Україні є індивідуальна реєстрація (як ФОП) та вибір спрощеної системи оподаткування. Порівняно нижче податкове навантаження на підприємця зробило її найпоширенішою формою ведення малого та середнього бізнесу. Певні розумні податкові пільги могли б допомогти майстрам вийти із сірої зони економіки, почати сплачувати податки, які потрібні не лише державі загалом, а і їм самим, бо пенсійне страхування не береться з неба. Дослідники, які таке питання вивчали, констатують: головне, чого потребують сучасні українські майстри, — це не збільшення державного регулювання чи фінансової підтримки сфери народних художніх промислів, а, навпаки, державне «невтручання» та усунення різноманітних юридичних бар’єрів.
Чи може держава ще якимось чином підтримати українські народні ремесла, окрім як економічно та в правовому полі? Так, може. Проблемним питанням є підготовка майстрів, передача технік і прийомів виробництва не лише в межах творчої родини, а й ширше, скажімо, на базі ПТУ. Щоб це відбулося, держава має навести лад у галузі професійно-технічної освіти. Питання також у підтримці та заохоченні кооперації між майстрами певного регіону чи території, створення спільних виробничих потужностей, хабів. Один такий уже відкрито та обладнано завдяки проекту «Craft it!» на Житомирщині. До січня 2019-го його підтримуватиме ЄС, а далі він перейде під опіку громадської організації Український центр інтелектуального розвитку. Потребує вирішення також питання забезпечення майстрів сировиною та інструментами для виробництва. Не секрет, що багато їх займається заготівлею матеріалів самостійно або використовує запаси, які лишилися ще з радянських часів. Те саме стосується й специфічних інструментів — від пуансонів для металообробки до фігурних клюкарз для геометричного різьблення по дереву: використовують або старі радянські, або недешево закуповують за кордоном, у Європі та Китаї. Українського виробництва потрібних матеріалів, інструментів та комплектуючих виробів народних художніх промислів у нас або немає зовсім, або вони перебувають у зовсім зародковому стані. Це при тому, що на них є попит як усередині нашої держави, так і за кордоном. Тож поява їхнього високотехнологічного виробництва, крім усього, створить і нові робочі місця.