На межі XIX та ХХ століть у Франції жив собі такий художник і карикатурист Альбер Робіда, який вправлявся у футуристичних прогнозах, — зокрема він дивним чином передбачив різні форми відеозв’язку. На одному малюнку дама в сукні з турнюром дивиться лекцію з математики, на другому родина перед екраном жахається репортажу про військові дії десь в Африці, на третьому буржуа у кріслі з сигарою в зубах насолоджується трансляцією балету (оскільки танцівниця вдягнена вельми спокусливо, можна водночас сприймати це як натяк на майбутній ринок порно), іще на одному зображено сімейну сварку: розлючений чоловік готується жбурнути стільцем в екран, на якому жінка, вочевидь, за щось виправдовується… У моєму дитинстві обіцянки відеозв’язку траплялися мало не в кожній популярній статті про недалеке майбутнє: мовляв, «за комунізму» в усіх будуть відеотелефони (водночас звичайний дротовий телефон був далеко не в кожній квартирі). Ну ось, нарешті справдилося, отримуйте задоволення!
Нині обіцянки футурологів категоричні: спілкування дедалі більше пересуватиметься в мережу, культурні практики також, то ж це лише питання звички, бо невдовзі ми взагалі не матимемо потреби виходити з дому. Я чекаю на це з жахом. Жодна з комунікативних процедур, яку нав’язав нам карантин, не викликає нічого, крім огиди. Нескінченні зум-конференції виснажують і крадуть час. Там, де за одним столом ти можеш домовитися про спільну позицію хвилин за 15, на дистанції доводиться все пояснювати годинами.
Читайте також: Борці з «карантинним терором». Портрет зблизька
Тобто навіть із погляду бізнесу технологія взаємодії геть неефективна. Те саме з культурою: театр, музика, виставки за сумної необхідності частково переходять в онлайн. Але ж відмінність між прямим спогляданням на доступній відстані та ерзацем у вигляді екрану хай навіть найбільшої роздільної здатності, яку тільки можна уявити, навіть соромно пояснювати. Не сперечатимусь: подекуди трансляція має свої перваги. У театральній виставі доступний крупний план, у записі оркестру можна перемкнутися на групу інструментів або сольний інструмент, який зараз звучить. Щоправда, це вимагає достатньої кількості камер і неабиякої режисерської вправності, що наша сувора реальність не завжди здатна забезпечити.
Іще на початках карантину один із лідерів сучасного українського театру Влад Троїцький зробив вражаючий експеримент: перевів свої камерні вистави у формат зум-конференції. Це ефектний досвід, проте за емоційним впливом жодного порівняння з «живими» спектаклями вони не витримують. Не пробиває. Не вставляє. Уявити, що саме таким буде мистецтво майбутнього, не просто важко, а й безумовно неприйнятно — і це не питання моєї естетичної обмеженості або особистого вікового цензу на новації. Є як мінімум дві обставини. Перша — колективне сприйняття будь-якого соціального або мистецького прояву. Здатність «заряджатися» емоціями від великого або, навпаки, кількісно обмеженого колективу в процесі споглядання дійства — подарунок, від якого навряд чи варто відмовлятися. Інакше ніхто не рвався би на стадіон на гру улюбленої команди або виступ рок-музиканта.
Я не вболівальник, тому тут маю промовчати, проте концерт Пола Мак-Картні на Майдані Незалежності 2008 року пам’ятатиму решту життя, хоча було холодно, ішов дощ і роздивитися самого сера Пола через ряди голів виявилося проблематично. Те саме можна було отримати вдома, до того ж і самі пісні знані до останньої ноти — то навіщо мерзнути? Проте мить емоційного єднання безцінна, її навряд чи можливо чимось замінити. Ну й друге — невербальна комунікація. Міміка, мова тіла, мізансцени — це все діє поза свідомістю й почасти всупереч свідомості. Без цього складника повноцінне спілкування так само неможливе. Це стосується не лише розваг, різних форм дозвілля й приватних ситуацій, а й бізнес-процесів. Повторюю, ефективність виробничої взаємодії «через скло» дуже й дуже сумнівна, особливо якщо йдеться не про рутинні, а більш-менш креативні процеси.
Читайте також: Чарівники країни Оз
Навіщо кудись їхати розділити товариство, якщо можна просто налити гальбу пива, синхронізуватися з друзями і проголошувати тости на камеру? Отож бо. Гумова жінка може розв’язати чиюсь ситуативну проблему, але загалом, погодьтеся, краще все ж кохатися в офлайні.
Можливо, і не варто аж так розжовувати загалом очевидні речі. Але ж треба якось зупинити «мережевий ентузіазм» окремих трендсеттерів, бо вони, бува, нав’яжуть нам свої гумові уявлення. Пфе!