Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Гумовий зум

17 Жовтня 2020, 10:56

На межі XIX та ХХ століть у Франції жив собі такий художник і карикатурист Альбер Робіда, який вправлявся у футуристичних прогнозах, — зокрема він дивним чином передбачив різні форми відеозв’язку. На одному малюнку дама в сукні з турнюром дивиться лекцію з математики, на другому родина перед екраном жахається репортажу про військові дії десь в Африці, на третьому буржуа у кріслі з сигарою в зубах насолоджується трансляцією балету (оскільки танцівниця вдягнена вельми спокусливо, можна водночас сприймати це як натяк на майбутній ринок порно), іще на одному зображено сімейну сварку: розлючений чоловік готується жбурнути стільцем в екран, на якому жінка, вочевидь, за щось виправдовується… У моєму дитинстві обіцянки відеозв’язку траплялися мало не в кожній популярній статті про недалеке майбутнє: мовляв, «за комунізму» в усіх будуть відеотелефони (водночас звичайний дротовий телефон був далеко не в кожній квартирі). Ну ось, нарешті справдилося, отримуйте задоволення!

Нині обіцянки футурологів категоричні: спілкування дедалі більше пересуватиметься в мережу, культурні практики також, то ж це лише питання звички, бо невдовзі ми взагалі не матимемо потреби виходити з дому. Я чекаю на це з жахом. Жодна з комунікативних процедур, яку нав’язав нам карантин, не викликає нічого, крім огиди. Нескінченні зум-конференції виснажують і крадуть час. Там, де за одним столом ти можеш домовитися про спільну позицію хвилин за 15, на дистанції доводиться все пояснювати годинами.

 

Читайте також: Борці з «карантинним терором». Портрет зблизька

 

Тобто навіть із погляду бізнесу технологія взаємодії геть неефективна. Те саме з культурою: театр, музика, виставки за сумної необхідності частково переходять в онлайн. Але ж відмінність між прямим спогляданням на доступній відстані та ерзацем у вигляді екрану хай навіть найбільшої роздільної здатності, яку тільки можна уявити, навіть соромно пояснювати. Не сперечатимусь: подекуди трансляція має свої перваги. У театральній виставі доступний крупний план, у записі оркестру можна перемкнутися на групу інструментів або сольний інструмент, який зараз звучить. Щоправда, це вимагає достатньої кількості камер і неабиякої режисерської вправності, що наша сувора реальність не завжди здатна забезпечити.

Жодна з комунікативних процедур, яку нав’язав нам карантин, не викликає нічого, крім огиди. Нескінченні зум-конференції виснажують і крадуть час. Там, де за одним столом ти можеш домовитися про спільну позицію хвилин за 15, на дистанції доводиться все пояснювати годинами

Іще на початках карантину один із лідерів сучасного українського театру Влад Троїцький зробив вражаючий експеримент: перевів свої камерні вистави у формат зум-конференції. Це ефектний досвід, проте за емоційним впливом жодного порівняння з «живими» спектаклями вони не витримують. Не пробиває. Не вставляє. Уявити, що саме таким буде мистецтво майбутнього, не просто важко, а й безумовно неприйнятно — і це не питання моєї естетичної обмеженості або особистого вікового цензу на новації. Є як мінімум дві обставини. Перша — колективне сприйняття будь-якого соціального або мистецького прояву. Здатність «заряджатися» емоціями від великого або, навпаки, кількісно обмеженого колективу в процесі споглядання дійства — подарунок, від якого навряд чи варто відмовлятися. Інакше ніхто не рвався би на стадіон на гру улюбленої команди або виступ рок-музиканта.

Я не вболівальник, тому тут маю промовчати, проте концерт Пола Мак-Картні на Майдані Незалежності 2008 року пам’ятатиму решту життя, хоча було холодно, ішов дощ і роздивитися самого сера Пола через ряди голів виявилося проблематично. Те саме можна було отримати вдома, до того ж і самі пісні знані до останньої ноти — то навіщо мерзнути? Проте мить емоційного єднання безцінна, її навряд чи можливо чимось замінити. Ну й друге — невербальна комунікація. Міміка, мова тіла, мізансцени — це все діє поза свідомістю й почасти всупереч свідомості. Без цього складника повноцінне спілкування так само неможливе. Це стосується не лише розваг, різних форм дозвілля й приватних ситуацій, а й бізнес-процесів. Повторюю, ефективність виробничої взаємодії «через скло» дуже й дуже сумнівна, особливо якщо йдеться не про рутинні, а більш-менш креативні процеси.

 

Читайте також: Чарівники країни Оз

Навіщо кудись їхати розділити товариство, якщо можна просто налити гальбу пива, синхронізуватися з друзями і проголошувати тости на камеру? Отож бо. Гумова жінка може розв’язати чиюсь ситуативну проблему, але загалом, погодьтеся, краще все ж кохатися в офлайні.

Можливо, і не варто аж так розжовувати загалом очевидні речі. Але ж треба якось зупинити «мережевий ентузіазм» окремих трендсеттерів, бо вони, бува, нав’яжуть нам свої гумові уявлення. Пфе! 

Позначки: