Не гуманітарний цикл, а гуманітарні знання
Цілий огром навчальних дисциплін зараховують до «предметів гуманітарного циклу». Школу, університет мислять не лише осередками набуття тих чи інших фахових знань, а й інструментами поширення знання про фундаментальні цінності суспільного життя, які конче прийняти й виконувати для адекватного співіснування. Проте «навчальний процес» так формалізовано, утиснуто в численні рамки й розбито на параграфи-дрібнюні, що реальна передача знань радше спорадична, ніж закономірна. Можливо, трохи краще з точними науками, де засвоєне можна чітко виміряти: формулу циклопентану знаєш, ні?
З гуманітаристикою складніше: можна визубрити історичні дати чи назви поетичних збірок, але без глибшого розуміння процесів і мистецьких прозрінь усі факти стають просто непотрібними. І проблема не лише в набуванні елементарних навичок: чи всі після школи вміють без помилок писати українською? Знають англійську? Можуть доладно сформулювати думки й порозумітися з іншими?
Питомим завданням гуманітарних предметів уже на рівні середньої освіти мало б стати глобальне розуміння процесів у політиці, суспільному житті, мистецтві, без чого неможливий осмислений рух далі біографічною траєкторією.
Ми дивуємося, що в нас бракує концептуальності на державному рівні. А ті, хто мав би формулювати такі концепції, готові до такого? Або не так: чи спільнота через свої освітні заклади готувала їх до комплексного осмислення процесів і прийняття складних рішень? А сьогодні ми належно готуємо «менеджерів майбутнього» до нових викликів?
Реформа гуманітарної компоненти середньої та вищої освіти вкрай необхідна й потребує не просто змін, а новаторських креативних рішень. І починати варто вже. Але скептицизм одразу ж нашіптує мені, що на необхідні зміни підуть роки — і це за умови, що в МОН з’явиться нарешті команда, здатна такі зміни ініціювати.
Оази ідеалізму в пустелі споживання
Коли переглядаєш тепер уже численні пости блогерок і блогерів, скажімо, в інстаграмі — ті, де гарно сфотографована книжка поруч із горнятком кави й букетиком лаванди, — розумієш, що виник новий сегмент культури, значно віддалений від офіційних способів її просування й доволі незалежний навіть від комерційних механізмів її експлуатації. Мало хто з блогерів «працює на» якісь інституції й далеко не всі блогерки інтегрують у свої пости явну чи приховану рекламу. Звісно, було б так само неправильно сказати, що всі вони працюють «на ідею» — радше йдеться про нові способи самовираження, часто вкрай нарцисичного; так само може важити мета в перспективі монетизувати свої зусилля й добитися таки тієї рекламної інтеграції чи й цілком реальної співпраці з котримось із видавництв.
Врешті, блогерство, що вже кілька років як стало модним способом привернути до себе увагу, стосується, звісно, не лише книговидання, а й інших сфер культури — від захисту тварин до кулінарії та ще далі. Сьогодні гурти фоловерів сумлінно донатять на заклик своїх більш чи менш популярних авторитетів у мережі. Ще раз: люди добровільно й масово віддають приватні кошти, хоча їх ніхто до цього не змушує й не контролює. Зрозуміло, чому так — бо війна й ідеться про спільне виживання — але що це, як не спалах ідеалізму у світі, який численні теоретики вже давно затаврували безпросвітно меркантильним і бездуховним?
Поява значної кількості читацьких клубів (онлайн та офлайн), активізація бібліотек, поширення мереж книгарень і незалежних книжкових крамниць, письменницьких курсів і лекторіїв засвідчують зростання зацікавлення книжкою, а отже, самопізнанням, бажанням почути інших та подібними ідеалістичними пориваннями. І в усіх перерахованих альтернативних освітніх осередках — аякже, усі кинулися вчитися, пізнавати — у центрі зусиль таки перебуває людина, особистість, з усіма її талантами й потенціалами. Навіть сміхова культура переходить від масового реготу КВК до значно більш індивідуалізованих стендапів.
Усі ці ініціативи є широким вікном можливостей, крізь яке вже добре проглядають обриси оновлення культури в дальших двадцятих, що стане особливо зримим після української перемоги. Особливо якщо офіційні інституції не перешкоджатимуть цим процесам, а підтримуватимуть їх та інтегруватимуться з ними.
Бійці ЗСУ не лише боронять позиції та ліквідують окупантів, рівночасно вони дають можливість розбудовувати гуманітарну сферу — буквально відстоюють гуманізм. Тому це відродження вже не буде розстріляним.
Війна, по війні, без війни
Доки триває збройна боротьба й щодня, щогодини гинуть люди на фронті чи від обстрілів у тилу, розмова про культуру та гуманізм видаються абстрактними й не аж такими доречними. Тваринна агресія спонукає повертатися до агресивної, тваринної сутності. Дегуманізація ворога, що чинить масові вбивства, руйнує вщент міста й жене своїх солдатів на смерть, цілком видима. І від цього «вєлікая культура» їх аж ніяк не рятує. На півночі справи безнадійні: це вони себе повертають «у кам’яний вік», де важить лише право сильного, який влучніше може розтрощити голову супернику. Довгий час вони тепер житимуть саме так — і це їхні проблеми.
Та чи зможе наша культура витримати такий потужний імпульс до дегуманізації? Струхлявіла радянська держава наставила полеглим у світовій війні й афганському вторгненні бетонних пам’ятників, а ветеранам запропонувала додатковий пайок один раз на рік. Весь «соціалістичний гуманізм» існував тільки на папері. А які зусилля готові зробити ми, щоб такого не трапилося?
Читайте також: Гуманізм, гуманітаристика й інші скомпрометовані слова. Частина 1
Усе ще триває війна, а вже багато хто, оговтавшись від першого шоку чи сховавшись від нього, починає казати про втому. Тут треба чітко розуміти: утомлюються солдати на передовій, бо вони роблять надзусилля й буквально щодня перебувають на грані життя та смерті. Тил втомлюватися не може — тил має працювати з подвоєною інтенсивністю й не думати про відпочинок.
І далі — уже по війні — коли постріли стихнуть, коли зникне фронт і прикордонні знаки Української держави стануть на свої місця, «тилова спільнота» все ще матиме роботу: належно прийняти й залучити до спокійного життя тих, що прийшли з великого неспокою. Оце буде по-людськи, гуманно. Те велике випробування нашої людськості — розуміння, співчутливості, взаємодопомоги — нашій спільноті ще належить пройти. І за це відповідальна не абстрактно уявлена держава, а конкретні для цього створені інституції, але взагалі усі ми, хто вже відчув силу солідарної дії. Тоді — по війні — ми дізнаємося справжню ціну нашого гуманізму. І тоді нам цілком може вдатися побудувати новий світ — світ без війни.