Гуманітарні виклики для освіти й міністерства

Удосконалення вітчизняної системи освіти має відбуватися в межах загальнодержавного курсу на захист національних інтересів та нацбезпеки України, а також комплексної стратегії провадження гуманітарної політики в усіх сферах (освітня, наукова, ідеологічна, конфесійна, етнічна, інформацій­но-культурна тощо). Зосереджен­­ня уваги держапарату переважно на економічних питаннях та ігнорування гуманітарної складо­­вої соціуму ведуть до деконсолідації, мовних непорозумінь, соціокультурних суперечностей, міжрелігійних та міжрегіональних протистоянь. Кризові явища в держа­­ві не подолати лише соціаль­­но-економічними перетвореннями чи політичними трансформаціями. Будь-які зміни та реформи в суспільстві можуть бути успішними лише за умови їх відповідності світоглядові й ціннісним орієнтаціям більшості громадян. Постколоніальна дійсність України є складною, тож пріоритетом політики нацбезпеки має бути досягнення національної єдності, консолідації суспільства, утвердження національної ідентичності громадян держави. Ключову роль у виконанні цього архіважливого завдання загальнодержавної гуманітарної політики відіграє освітня система.

Освітня галузь, взаємодіючи з іншими складовими гуманітарної політики, спроможна бути рушієм становлення повноцінної національної спільноти. Провід­­не місце в цьому процесі належить українознавчим та історичним дисциплінам. Завдяки наявності їх в освітніх планах шкіл і вишів стає можливим ліквідувати в суспільстві дуалізм поглядів на минуле, орієнтацію на історичні наративи сусідів, комплекс народу-жертви, відсутність цілісного бачення національної історії, недоформованість на рівні колективної па­м’я­ті усвідомлення історичної окреміш­­ності українського на­ро­­ду, розмитість уявлень про походження та розвиток нації та держави, тяглість і безперервність державотворчого процесу, націо­­нально-визвольної бороть­­би тощо.

Сьогодні Україна потребує комплексної стратегії гуманітарної політики в усіх сферах

Ігнорування необхідності мак­­симального використання по­­тенціалу історичної освіти й спадщини у справі патріотичного виховання, небажання формувати в суспільній свідомості позитивний образ національної історії вже призвело до підриву основ національної безпеки України. Адже захоплення російськими теро­рис­­­­тами частини наших земель є результатом безвідповідальної, непродуманої та непослідовної гуманітарної політики впродовж 20 років незалежності, зокрема в галузі історичної освіти. Російсь­­ка сторона готувалася до нападу, агресивно вела інформаційну війну за цінності, проштовхувала свої світоглядні орієнтири та історичні міфи. Унас­лідок цього значна частина українського населення, особ­­ли­­во на східних та південних територіях, опинилася під впливом «русского міра».

Викладати не можна ліквідувати

Обурення науково-освітянської спільноти й громадськості викли­­кали, зокрема, безвідповідальні спроби «новацій» функціонерів Міністерства освіти і науки України щодо викладання суспільно-гуманітарних предметів у вишах. Ще 2009 року міністр Іван Вакарчук вирішив замінити «вузькоспрямований», на його думку, курс історії України на більш «фундаментальний» – історії української культури, в якому йшлося б про «весь спосіб життя української спільноти, включно з культурою політичною, релігійною, військовою, науковою». Серед іншого з’ясувалося, що на вивчення цьо­­го «фундаментального» курсу було виділено аж 72 год (2 кредити), тоді як на «вузькоспрямований» курс історії України припадало 108 год (3 кредити). Підготувати фахівців, які викладали б дисципліну, розробити відповідну програму виші мали в стислі терміни – менш ніж за чотири місяці. Тоді зусиллями громадськості й викладацької спільноти ліквідацію історії України було зупинено. Міністр Вакарчук видав наказ № 642 від 9 лип­­ня 2009 року, яким установив перелік нормативних предметів гуманітарної підготовки та її обсяги. До списку ввійшли історія України та новий предмет – історія української культури.

Читайте також: Наукова фантастика

Укотре небезпека ліквідації (цьо­­го разу не лише курсу історії України, а й низки інших обов’я­з­кових дисциплін суспіль­но-гума­нітарного циклу у вишах негуманітарного профілю) виникла зі скасуванням МОН наказу № 642. У міністерстві цей крок пояснили необхідністю привести нормативну базу у відповідність до положень прийнятого Закону «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 ро­ку. У правовому сенсі до МОН начебто немає претензій із приводу скасування згаданого наказу, бо за новоприйнятим законом пра­­во встановлювати перелік обо­в’язкових дисциплін навчального процесу дістають виші. Занепокоєння громадськості викликало інше: легковажне ставлення до суспільно-гуманітарних предметів як до баласту навчального процесу в останніх.

Ця «легкість», із якою декотрі функціонери МОН підходять до вирішення долі викладання суспільно-гуманітарного блоку у вишах, стає кричущою, коли врахувати, що за режиму Януковича міністр-регіонал Дмитро Табачник не наважився ліквідувати чи обмежити викладання історії України та інших відповідних дисциплін. Сьогодні ситуація загострюється тим, що на підконт­рольних російським терористам територіях теж скасовано викладання українознавчих предметів. Москва прагне в такий спосіб розширити межі «русского міра», а от які наміри мають деякі посадовці МОН? Було б логічно, якби його керівники паралельно зі скасуванням нормативних актів, що суперечать новому Законові «Про вищу освіту», пояснили науково-педагогічній спільноті й громадськості особливості імплементації норм документа. Тож можна лише вітати відому статтю міністра освіти і науки України Сергія Квіта на сайті «Українська правда» як першу спробу окреслити стратегічну мету реформування галузі. Насамперед це повинно стосуватися питань, пов’я­заних із викладанням у вишах таких актуальних на сьогодні предметів, як історія України, історія української культури, українська мова, філософія тощо. Сьогодні МОН мало б насамперед упроваджувати сталі й адекватні стандарти, які відповідно до вимог суспільства нормували б навчальний процес у вишах.

Реформуючи систему вищої освіти, слід ретельно прораховувати, щоб новації не послаблювали основ національної безпеки. Насамперед мусимо усвідомити, що за 20 років викладання сус­пільно-гуманітарних дисциплін у вишах не були подолані проблеми з державницьким спрямуванням цих курсів. Тому, наголошуючи сьогодні на передачі університетам права установлювати перелік нормативних дисциплін у процесі розширення їхньої автономії, враховуймо, що викладання суспільно-гуманітарного циклу може потрапити в залежність від суб’єктивного ставлення вишівського керівництва. Як наслідок, у регіональних ВНЗ замість ліквідованого курсу історії України можуть законно з’яви­тися курси «історії ДНР», «історії Новоросії», «історії Малоросії» тощо. Після скасування наказу № 642 та сумнівних висловлювань першого заступника міністра освіти і науки Інни Совсун курс історії України у вишах відразу опинився під загрозою. Так, керівники низки вищих навчальних закладів узялися викидати гуманітарні й суспільно-політич­­ні дисципліни з навчального процесу, починаючи від 1 вересня 2015 року. У деяких вишах уже затвердили такі зміни. Зокрема, керівництво Київського національного університету імені Тараса Шевченка ухвалило наказ № 1094-32 від 30 грудня 2014 року, згідно з яким курс історії України не є обов’язковим для викладання на більшості факультетів.

Держава: повноваження і відповідальність

Згідно з нормами новоухваленого Закону «Про вищу освіту» держава в особі МОН, сповідуючи принципи автономії ВНЗ, не усувається від політики в освітянській галузі й забезпечення національних інтересів, навіть від управління своїми вишами. Передаючи права на самоврядування навчальним закладам, вона повинна вимагати від них не лише підготовки професіоналів, а й патріотів. У законі чітко зазначено, що навчальний процес має передбачати виховання гармонійно розвинутої людини (розділ ІХ, ст. 47, п. 1), а завданням вишу є «формувати особистості шляхом патріотичного, пра­во­во­­го, екологічного виховання, утвердження в учасників освітнього процесу моральних цінностей, соціальної активності, громадянської позиції та відповідальності…» й «збереження та примноження моральних, культурних, наукових цінностей і досягнень суспільства» (розділ VІ, ст. 26, п. 4, 7). У визначенні поняття компетентності випускників, ок­рім того, сказано, що вони повинні поєднувати знання, вміння і практичні навички, способи мислення, професійні, світоглядні й громадські якості, морально-етич­­ні цінності (розділ І, ст. 1, п. 13). Забезпечити таку цін­ніс­­но-світо­глядну складову компетентності без суспільно-гума­­нітарних предметів, зокрема історії України, неможливо.

Читайте також: Звернення науковців до влади

Понад те, Закон «Про вищу освіту» стверджує, що на МОН як орган виконавчої влади в галу­­зі освіти й науки покладено обо­в’я­зки контролювати якість ос­­вітніх послуг, наданих вищими навчаль­­­­ними закладами. Відповідно до ст. 9 та 10 розділу ІІІ Міністерство освіти і науки разом із Національним агентством із забезпечення якості освіти розробляє стандарти навчальної діяльності, обов’язкові для виконання вишами незалежно від форм влас­­ності та підпорядкування. Стандарт вищої освіти є сукупністю вимог до змісту й результатів відповідної діяльності ВНЗ, він передбачає вимоги до програми підготовки фахівців. Зокрема, йдеться про «перелік компетентності випускника» та «нормативний зміст підготовки здобувачів вищої ос­­віти, сформований у термінах результатів навчання» (розділ ІІІ, ст. 10, п. 1, 3). Отже, Міністерство освіти і науки має сформулювати такий список компетентностей та нормативний зміст підготовки здобувачів вищої освіти, згідно з яким виші повинні запровадити в навчальний процес обо­­в’язкові дисципліни: історію України, історію української культури, україн­­ську мову, філософію та ін. Відтак МОН має не лише підготувати рекомендації щодо суспільно-гуманітар­­ного блоку дисциплін вишам, як зазначив у своїй статті міністр Сергій Квіт, а й розробити відповідний стандарт вищої освіти, згідно з яким вони будуть зобов’язані вводити їх у нормативну частину навчального процесу.

Внесення відповідних компетентностей, які передбачатимуть вивчення обов’язкових суспіль­но-­­гуманітарних дисциплін, не суперечитиме інтеграційному процесу наближення української освітньої системи до європейських стандартів. Адже в Європі не існує єдиного погодженого визначення та переліку ключових компетентностей, бо ж вони є насамперед замовленням суспільства на підготовку його громадян, і їх список визначається узгодженою позицією соціуму певної країни.

Стратегічним пріоритетом політики нацбезпеки має бути утвердження національної ідентичності громадян Української держави

Тому збереження обов’язко­вого викладання історичних дисциплін у середній та вищій школах відповідає сучасним завданням гуманітарної політи­­ки. Як зазначив відомий учений Джеймс Мейс, «запровадження історії України до вузівських та університетських програм є необхідністю. Адже тільки глибоке вивчення рідної історії й культури формує із пересічної особи Громадянина й патріота своєї Віт­чизни… Без викладання історії у вишах випускники виходитимуть фахів­ця­ми-громадянами для ринків праці світу. Без історії немає патріотизму, без патріотизму немає стійкої, заможної держави». Ліквідація гуманітарного циклу у вишах суперечить державним інтересам загалом й освітянським зокрема, спрямованості галузі на формування висококваліфікованих фахівців. У державі не лише зросте соціальне напруження через скорочення значної кількості висококваліфікованих викладачів, а й відбудеться нівелювання соціальної компетенції фахівців. Усунення обов’язкових історичних, політологічних, соціологічних, філо­­софських дисциплін призведе до випуску вузькопрофільних виконавців, нездатних оцінювати тенденції суспільного розвитку, соціальне значення своєї діяльності. Це негативно позначиться на реалізації державної політики у сфе­­рі патріотичного виховання молоді, котре належить до архіважливих складових національної безпеки будь-якої держави.

Коли МОН передбачає посилити від 1 вересня 2015 року патріотично-виховну роботу в школі, це не означає, що автоматично зникає потреба проводити патріотичне виховання у ВНЗ. Необхідний час, щоб ця програма спрацювала, тому вона буде результативнішою, якщо матиме своє продовження у вишах.

Компетентність міністерства – це рівень освіти

Переконаний: більшість викла­­дачів історії України погоди­ться з тим, що вища освіта повинна пропонувати відмінний від шкіль­­­­ної програми рівень, зокре­­ма історичних предметів. У компетенції школи – забезпечити учнів належним багажем фактич­­них даних, на основі яких зі вступом до вищого навчального закладу вони вибудовуватимуть причин­но-наслідкові зв’яз­­ки між історичними процесами, подіями та явищами. Відповідно перед викладацькою спільнотою стоїть завдання з урахуванням сучасного стану державо- й націєтворення виробити нове бачення змісту історичних курсів у вишах, концептуально розглядати вузлові теми української історії. Скажімо, походження й розвиток нашого етно­­су та нації, розгортання національно-виз­­вольної бороть­­би, виникнення та утвердження Української держави. Сьогодні молодь навряд чи має адекватну інформацію про співвідношення між поняттями «Русь», «Украї­­на», «Малоросія», «Росія», про їхнє походження й місце в історичному процесі України. Потребують глибшого інформаційного забезпечення й історико-філо­­соф­­ського осмислення знання про перебіг та характер наці­о­наль­­но-визвольної боротьби українців Новітньої доби, які дає учням середня школа.

Результативність тут зале­жи­­ть не останньою чергою від компетентності посадовців МОН. А її частенько бракує. Так, на початку дискусії щодо майбуття суспіль­­но-гуманітарного блоку у вишах багатьох дивували пояснення деяких функціонерів міністерства: мовляв, намір усунути ці дисципліни із програм підготовки фахівців викликаний потребою наблизити українську освіту до європейських стандартів. Посилання на західний досвід вибірковості не може слугувати аргументом, бо нашій країні ще потрібно пережити тривалий час для осмислення пройденого історичного шляху, утвердження національних ідеологічних цінностей на всіх її теренах та в усіх прошарках суспільства. За таких умов сама ідея відмовитися від обов’язко­вого вивчення історії України й низки інших гуманітарних дисциплін бачиться не на часі. Проштовхування цієї ідеї можна до того ж розглядати як цілеспрямований злочин проти держа­ви. Посилене студіювання власної історії поготів необхідне в умовах агресії РФ та руйнівних дезінформаційних атак адептів «русского міра».

Читайте також: Людина зазирнула в колиску Всесвіту

Ведучи мову про європейські інтеграційні процеси, потрібно усвідомлювати, що засадничий світоглядний принцип європейської освіти – це єдність у розмаїтті. Європа шукає не уніфікації, а прозорості, допускаючи різні варіанти входження у свій простір з урахуванням національної специфіки системи освіти, що зумовлена ситуацією в країні.

Отже, для вирішення акту­аль­­­­ної проблеми майбутнього сус­­пільно-гуманітарних дисциплін в українських вишах МОН достатньо лише виконувати нор­­­­ми Закону «Про вищу освіту». А саме розробити її державний стандарт із таким переліком компетентностей, який зобов’я­­же вищі навчальні заклади запровадити в освітній процес низку обов’яз­ко­­вих суспільно-гуманітарних пред­­метів. Підсилити цей нормативний документ можна змінами до Закону «Про вищу освіту» та відповідними положеннями до Закону «Про освіту», які сьогодні розробляє МОН. Знявши таким чином напруження в суспільстві, міністерство зможе спільно з фахівцями взятися до модернізації навчальної програми курсу історії України. Збереження й удосконалення концепції її курсу у вишах сприятиме реалізації загальнодержавної гуманітарної політи­­ки в напрямку консолідації української національної спільноти та держави.