Нагальність втечі, з іще маленькими дітьми, старенькою мамою та котом, з місця, де життя стало фізично неможливим, як то під російськими бомбами та ракетами у Маріуполі, місті-мученику та місті-спротиві – досвід найвищої міри насильства. Коли тривога інстинкту виживання сягає нутра і огортає тіла близьких, ми втрачаємо будь-який внутрішній спокій: потрібно покинути! Вже і негайно. Це «покинути»! – єдине спасіння, не без відрази, якраз і є тою «відчайдушною надією».
Одна з класичних «путінських» ігор – запропонувати на словах «гуманітарний коридор»; пропозиція, яка повинна би спричинити інтенсивну евакуацію з величезним та негайним полегшенням. Після їхнього від’їзду, бажаного і такого, що розриває серце, блокадні люди вважають, що вони врятовані цією пропозицією законної втечі, переходять за якихось кілька годин божевільну зміну статусу: від громадян (з їх місцепроживанням та правами, зокрема правом голосу) до біженців, котрі все втратили. Там, у цьому коридорі, що повинен бути безпечним, ми дізнаємося, що його заміновано. Де-інде, що черга автобусів-рятівників розстріляна, і навіть цілі сім’ї на узбіччі дороги… Агресор визначає напрямок. Він зробить відео людей у дорозі для своєї вражаючої пропаганди, де факти будуть викривлені, перевернуті навиворіт.
Який тактичний сенс в цих повторюваних підлостях? Ми вже зауважили в Сирії маневр в такому путінському стилі, що включає три фази. Спочатку бомбардування цивільних. Потім, друга фаза: поранені та рятувальники приходять у паніці та з кривавими сльозами до місця надання допомоги. Згодом, третя фаза: з’являється один-єдиний російський літак на горизонті, який спокійно та точно цілиться в місце надання допомоги… Ціль ставиться на зруйнування морального духу цивільних, щоб підштовхнути їх до повної безнадії під час цього третього етапу бездоганної жорстокості. Одна справа – насильство руйнування силами агресора, інша справа – методичне ритмічне націлювання на найбільш уразливих, найбільш незахищених для досягнення наростаючих страждань серед цивільного населення.
Можна сказати, що війни російського президента обрали використання тактики «змусити страждати» через цивільне населення, за посередництвом військових актів, де завжди є перевага застосування сили. В сьогоднішній війні, пропозиція гуманітарних коридорів підігріває відчайдушну надію найбільш вразливої частини населення, і умисне недотримання обіцянки «мовчання» бомб у момент посадки в автобус записано у путінський стиль, який полягає в націленні не тільки на руйнування, а й на доповнення моральних страждань жертв.
Війни російського режиму від 1999 року та бездумне знищення Грозного під бомбами, що повинно було насторожити міжнародну спільноту, ставлять за ціль нічим не гальмоване знищення цивільного населення у вразливих місцях – школах, садочках, лікарнях…, так ніби це обдумана тактика. Хіба що це – форма культу найжорстокішого насильства як знак сили російської влади, що придавлює, піддає тортурам у в’язниці та вбиває опонентів.
Всі випадки екстремального домінування призводять до надлишкової жорстокості по відношенню до домінованих, у в’язниці в мирний час, так і в час війни по відношенню до цивільних беззбройних сімей. Але в системі путінських цінностей, політичне, а відтак і військове домінування відображається в культурі насильницького мачизму, з відтінком садистської іронії, що позиціонує акти жорстокості як відмінну продуктивність. Знак цього культу політичної твердості – фраза російського президента сказана перед початком війни в Україні: «Дорогенька моя, чи тобі це подобається чи ні, а доведеться терпіти».
Виголошена 7-го лютого перед французьким президентом, це не є фраза військового, а – ґвалтівника упевненого в собі, іронічного та такого, що насолоджується зі зла, котре він вчиняє не задля військової перемоги, а – для завдання моральних страждань через фізичні страждання жертви. В бюрократичній російській системі, успадкованій від радянського режиму, найжорстокіші просуваються найшвидше по службовій драбині. І це безумовно при такій селекції найгірших, найнебезпечніший з них, що називається Владімір Путін, досяг вершини.
Злочинність держави
Ця злигодня психологія не є маренням, а – найвірогіднішою базою такого садизму – більш соціального, ніж психічного, який більше присутній при виконанні певних професій насолоджуючись необмеженою владою, що дозволяє йому без проблем застосовувати на практиці тактичну жорстокість, форму злочинності радикально-насильницької держави проти цивільного населення.
Такий вибір «стилю» є також однією із ознак того, що відбувається «у нього в голові», місце вселенського питання: російський президент на війні ненавидить не тільки ідею демократії, але й фізичні тіла протестувальників, котрі по всьому світу вимагали більше демократії у великих історичних демонстраціях 2010-х років. Він не лише прихильник фізичних репресій таких натовпів, але й шукає як би знищити їх моральний дух, той, що сяяв з екранів, коли маніфестанти займали публічні площі, і той, який становив легітимність мрії про демократію. Справа в тому, що потрібно їх примусити заплатити, натовп, цивільних, сім’ї, всіх потенційних маніфестантів. Ти помираєш під бомбами, які я на тебе скидаю? Та що ж, приходь в мій «гуманітарний» коридор покуштувати зраду останньої надії, котру я тобі даю.
Веронік Наум-Грапп є антропологом та етнологом. В рамках своєї роботи у Школі вищих студій соціальних наук, вона працювала над естетикою тіла та гендеру
Статтю вперше опубліковано в газеті Le Monde 10 березня 2022 року
З французької переклала Ольга Тепла