З початком російської агресії чимало іноземних фундацій розгорнули свої гуманітарні місії в Україні. Деякі й досі працюють по обидва боки лінії фронту та надають цивільним мешканцям допомогу, чітко визначену міжнародними правилами роботи в місцях конфлікту. Серед певних прошарків населення слово «гуманітарка» стало чи не найпопулярнішим у перші роки війни: ним позначали не лише продукти, одяг чи побутову хімію, а й, наприклад, медичне обладнання, хімічні реагенти для знезараження води, намети, меблі, будівельні матеріали. Певний час кількість такої допомоги вражала: у кожному містечку чи селищі, наближеному до лінії фронту, одночасно відкривали по кілька пунктів, у яких видавали різноманітну «гуманітарку». Для багатьох родин така допомога стала критично важливою: це був єдиний спосіб налагодити побут після термінової евакуації або хоч якось протриматися тим, хто втратив роботу чи кому було зруйновано житло. Звісно, іноді «гуманітарка» ставала причиною скандалів і нездорового ажіотажу. У своїй погоні за «халявою» деякі люди нівелювали сам сенс гуманітарної допомоги та буквально полювали на благодійників, щоб ухопити навіть те, що їм не дуже-то й потрібне. З’являлися також ділки, які встигали не лише отримувати «гуманітарку», а й перепродувати її.
Проте зі зниженням інтенсивності бойових дій і зменшенням потоку вимушених утікачів змінилася й специфіка гуманітарної допомоги. На відміну від окупованих територій, у містах і селах підконтрольної частини Донеччини та Луганщини благодійні організації почали інвестувати в самозайнятість, у підтримку малого та середнього бізнесу. Навіть у селища, розташовані на самісінькій лінії фронту, замість продуктових наборів згодом почали привозити насіння, обладнання для домашнього сільгоспвиробництва, птицю для вирощування. І водночас з’явилися різноманітні пропозиції підтримати тих, хто готовий розпочати або розширити власну справу: від навчання до фінансування конкретного проєкту. Такі ініціативи започаткували й різноманітні європейські та американські фонди, й більшість гуманітарних структурних підрозділів ООН, широко представлених на всій прифронтовій території. Це кардинально відрізнялося від роздачі гуманітарної «халяви», оскільки потребувало від реципієнтів вкладення власних сил і часу, креативності, планування, а також, що важливо, звітності після реалізації проєкту.
Спершу охочих подаватися на участь у таких проєктах було небагато: люди просто не вірили в реальність підтримки, боялися не впоратись чи просто не бачили перспектив розвивати бізнес на території з нестабільною політичною та безпековою ситуацією. Однак майже всі іноземні фонди та благодійні організації запустили програми інформування або ж делегували це завдання місцевим інституціям. Для активних людей виникла реальна можливість дізнатися про запропоновані гранти, обов’язки сторін, специфіку написання проєктів тощо. Наприклад, днями підприємців прифронтового Торецька сповістили через мобільний застосунок «Smart місто» про проведення тренінгу, на якому запрошена експертка розповість, що таке грант і чому його не треба повертати, який бізнес може отримати кошти від міжнародних фундацій, а також надасть рекомендації, до яких фондів мешканцям міста варто подавати свої ідеї у 2021 та 2022 роках. Інформаційна кампанія виправдала себе. Сьогодні бізнес із грантовою підтримкою, який ще недавно сприймали із сумнівом та скепсисом, став достатньо масовим, популярним і майже буденним явищем на теренах Донеччини й Луганщини.
Читайте також: Альона Луньова: «Я вірю, що окуповані території буде повернено й ми їх успішно реінтегруємо»
Солідний досвід упровадження таких кейсів в Україні накопичило Агентство США з міжнародного розвитку (USAID), яке зокрема підтримує інноваційні й соціально орієнтовані ініціативи в прифронтових громадах (див. «Дружня допомога»). Від 2018 року USAID реалізує Проєкт «Економічна підтримка Східної України», директор якого Майкл Піллсбері поділився своїми спостереженнями з Тижнем. Щодо останніх тенденцій, Піллсбері виділяє низку ініціатив, спрямованих на розв’язання проблеми гендерного насильства, рівень якого різко зріс з початком пандемії COVID-19. Але загалом він відзначає збільшення кількості грантових заявок, спрямованих на розвиток соціального підприємництва. Позитивною тенденцією є також велика кількість заявок від навчальних закладів, неприбуткових організацій і бізнесу для розвитку ІТ-сектору на Сході України та впровадження різноманітних інновацій. «За останні роки ІТ-сектор Східної України став значно міцнішим, — розповідає Майкл Піллсбері. — Це зокрема пов’язано зі створенням за підтримки USAID чотирьох ІТ-кластерів (по одному в Маріуполі та Сєвєродонецьку та двох у Краматорську), роботу яких спрямовано на розвиток та промотування галузі в регіоні».
У керівництві згаданого Проєкту USAID кажуть, що з початком пандемії COVID-19 довелося допомагати переформатовувати соціальні інституції та бізнес. Наприклад, підтримку для впровадження дистанційного навчання отримали заклади вищої освіти, зокрема виші-переселенці з окупованих територій Донбасу та анексованого Криму. «У 2021 році за сприяння проєкту USAID у навчальних закладах облаштовано 12 лабораторій для дистанційного навчання. Для їхньої успішної роботи ми забезпечили навчання 170 викладачів та створення 157 відео навчальних матеріалів», — каже Піллсбері й наголошує, що загалом за останній рік найуспішнішими стали проєкти, яким вдалося адаптуватись до викликів пандемії та перенести свою діяльність в онлайн. За словами Піллсбері, досвід роботи з приватним бізнесом показав, що одним з основних факторів, який впливає на сталість проєкту, є готовність власника інвестувати в спільний успіх. «Ідеться про готовність вкладати власні ресурси (кошти, обладнання), окрім тих, які реципієнт отримує від Проєкту USAID чи інших донорських організацій. Другим важливим чинником є наявність бізнес-плану та стратегії. Власникам бізнесу потрібно інвестувати час і зусилля, щоб розробити такі документи, — розповів Піллсбері. — Ще однією умовою для сталого розвитку бізнесу є план пошуку нових клієнтів або виходу на нові ринки. Саме тому Проєкт USAID залучає фахівців, які навчають компанії, як це робити, та допомагають їм вийти на нові ринки. Зокрема, завдяки такій підтримці Рубіжанська панчішна мануфактура вже знайшла клієнтів у Нідерландах, а машинобудівне підприємство з Краматорська «Крамтехцентр» розпочало співпрацювати з австрійськими партнерами».
Читайте також: Реінтеграція
Якщо подивитися на перелік успішних кейсів підтримки малого бізнесу в прифронтових громадах, можна побачити, що вдалішими й конкурентоспроможнішими виявилися ті, які зважають на місцеву специфіку, зокрема й наближеність до війни. Наприклад, Геннадій Романов із Краматорська ще у 2014 році почав виготовляти бронежилети. Але згодом зрозумів, що військовослужбовці потребують також одягу та взуття, і взявся завозити відповідний товар до свого магазину. Зараз у трьох крамницях Романова, а також у нещодавно відкритому інтернет-магазині, продають одяг, взуття, рюкзаки й інші аксесуари, деякі з яких він виготовляє у власному швейному цеху.
Також успішно вдається розвивати бізнес підприємцям, які намагаються заповнювати вільну нішу, що утворилася після окупації обласних центрів Донбасу. Так, підприємець Валентин Ткачук розвиває приватну ветеринарну клініку «Білий ведмідь» у містечку Лиман на Донеччині. За грантові кошти він закупив сучасне обладнання, яке раніше використовували ветеринари тільки в клініках Луганська та Донецька. Тепер за послугами до нього звертаються мешканці всієї підконтрольної Донеччини та Луганщини, до того ж у клініці Ткачука лікують не лише свійську худобу й домашніх улюбленців, а й екзотичних тварин і птахів.
Але здебільшого, особливо в максимально наближених до фронту населених пунктах, «злітають» бізнес-проєкти, які пропонують товари й послуги першої необхідності: тепличні та крафтові продукти сільгоспвиробництва, продукцію тваринництва чи бджолярства, власну випічку тощо. Так, у прифронтовій Станиці Луганській підприємець Євген Молчанов за допомогою гранту розширив свою «Добру пекарню», яка зараз випікає 50 видів хлібобулочних виробів на тиждень. І наявність такого вибору дуже важлива для мешканців, мобільність яких обмежена через наближеність лінії фронту. Водночас Світлана Гайкова, яка розвиває власну кондитерську справу в Авдіївці, зізнається, що через часті обстріли, під час яких доводиться на кілька днів зупиняти виробництво, вона не наважується закуповувати багато сировини. Але така обережна стратегія дає можливість жінці зберігати бізнес і не зазнати великих втрат.
Читайте також: Незакінчена українська революція
Досвід попередніх років свідчить, що по-справжньому великих інвестицій у прифронтові громади очікувати не варто. Тому вивчення досвіду реалізації міжнародних програм підтримки бізнесу на Донбасі буде корисне для чиновників, особливо при розробці стратегій розвитку прифронтових територій. Наприклад, воно може показати наявні там виконавчий і споживчий потенціали, перспективи певних напрямів підприємництва, а також можливі ризики, які варто було б заздалегідь продумати й мінімізувати. До того ж підходи, які застосовують міжнародні фонди, дають змогу акумулювати ефект від інвестування в різні напрями: від безпосередньої фінансової підтримки бізнесів до навчання потенційних підприємців.
Усе це важливо ще й з огляду на те, що зараз на Донбасі розпочинається процес закриття вугільних підприємств і перепрофілювання мономіст. І приклади проєктів, реалізованих за підтримки міжнародних фундацій, підказують, як саме можна перезапустити економіку деіндустріалізованих місцевостей. А також те, на що взагалі не варто витрачати кошти й час, бо це не цікаво ні потенційним споживачам, ні підприємцям. І варто зазначити, що взаємодія в цьому напрямі вже відбувається. Наприклад, USAID нещодавно долучилося до обговорення Стратегії трансформації Платформи сталого розвитку вугільних міст Донецької області на 2022–2024 роки. Організація надсилає на спільні обговорення з громадськими діячами, науковцями й місцевою владою своїх експертів, які аналізують наявні ініціативи та оцінюють їхню життєздатність. Серед обговорюваних проєктів є й такі, що можуть стати успішними та посприяти об’єднанню мешканців кількох вугільних міст, — наприклад, спільні туристичні маршрути, сучасні культурні центри, тепличні комплекси, виробництва будівельних матеріалів тощо.