Анджей Закшевський, професор, доктор габілітований; Інститут історії права Варшавського університету (Польща); спеціаліст з історії права Великого князівства Литовського.
Якою є система оцінювання наукового доробку у вашому університеті?
— Раз на чотири роки кожен працівник підлягає регулярному оцінюванню за такими критеріями: наука, викладання, організаційна діяльність.
Також щороку або раз на півроку складається звіт про роботу (конференції та публікації). Публікації вписуються до бази даних — Польської наукової бібліографії https://pbn.nauka.gov.pl/. У ній «вмонтовано» пунктуацію часописів згідно з міністерським переліком. Із цієї бази знаємо свій доробок і доробок іншого. На мою думку, це більш-менш виправдано для точних і природничих наук (математика, фізика, біологія). Оцінка залежить від факультету: точні й природничі факультети застосовують, з одного боку, міністерську систему (пункти, часописи зі списку А, B і C), із другого — сторінки (профілі), де є індекс Гірша, IF та цитувань. Для прикладу, типовою є сторінка мого знайомого математика: https://www.mimuw.edu.pl/~jarekw/.
Раз на 4 роки працівник оцінюється не тільки за формальною кількістю пунктів, IF, а також за позицією в часописі. Оцінювання інформатиків, приміром, має ще іншу форму: там поступ такий швидкий, що рахується участь у конференціях (знання, які мають справжню престижність). Для них публікації в часописах — це вже історичні праці.
Інші факультети подають публікації в щорічних звітах працівників. В Інституті історії Варшавського університету не подають кількість пунктів (це рахується в ПНБ), але такі світові науковці, як проф. Даріуш Колодзейчик, знають свій ідекс h, кількість цитувань тощо. Утім, на мою думку, гуманітарні науки з огляду на існування різних і неповних баз складні для порівняння та оцінювання.
Скільки ви знаєте журналів гуманітарного профілю, які індексуються в наукометричних базах SCOPUS i Web of Science? І в яких безплатно можна надрукувати свій текст?
— Не маю жодного уявлення. Про плату за публікацію в часописах нічого не чув. Натомість з’явилися оплати за участь у конференціях, які частково спрямовуються на публікацію післяконференційного тому.
Читайте також: Гра в науку
Чи особливі гуманітарії? Яке їхнє місце в сучасному світі?
— Мені важко відповісти. Але серед нас не бракує як сенсовних, так і не дуже…
Місце історика в сучасному світі дуже добре описав Адам Міцкевич у вірші «До Йоахима Лелевеля»:
Na świętym dziejopisa jaśniejąc urzędzie,
Wskazujesz nam, co było, co jest i co będzie.
Від тебе чуєм ми в цей урочистий час,
Що є, і що було, що жде в майбутнім нас.
(Переклад О. Новицького за виданням: Адам Міцкевич, Вибрані твори у двох томах, т. 1. — Київ, 1955. Дослівний переклад першого рядка: «На святому історика сяючому уряді».)
Думаю, концентруємося на тому, що було й чому було. Але візія Міцкевича не чужа в нашому середовищі. Однобокий варіант хоче виказати тільки ангельське обличчя поляків, натомість тверезий і сумлінний дослідник — проблему в найширшому контексті. Я, як історик права, особливо нині, у контексті сучасної ситуації в Польщі, оповідаючи про проблеми XIX та XX століть, прагну показати студентам, якою правова інституція або держава повинна бути та як функціонувати. Так було ще за моїх студентських років, коли проф. Лешнодорський на заняттях демонстрував міжвоєнне самоврядування з його проблемами та перевагами (бо в Польській Народній Республіці не було справжнього самоврядування). А проф. Мужиновський (спеціаліст від кримінального процесу) показував нам методи кодифікації права в Другій Речі Посполитій.
Якою є ідеальна концепція оцінки доробку гуманітарія?
— Ідеал — прийняття в науці концепції, створеної дослідником. Тільки як це виміряти в короткому періоді (за який подається звіт)? Ідеї бюрократично-параметричні приводять нас до певних патологій: полювання на пункти, роздування IF…
Чи залишимося ми, гуманітарії з Центрально-Східної Європи, на узбіччі науки в сучасному світі?
— Дехто на цьому стоїть, інші йдуть за головною течією. Тільки з перспективи часу можна оцінювати реально. Для мене Александр Ґейштор та Вітольд Кула — так, особливі. Серед сучасників важко когось назвати, адже всі їздять на конференції. Думаю, що та частина Європи може внести до загальної історії свою перспективу дослідження та власний матеріал для порівняння. Інколи споглядання з нашого кутка може підказати цікаву інтерпретацію явищ на іншому континенті (для прикладу, така праця: Mіхал Тимовський, Карабін і влада в Африці в XIX ст. — Варшава, 1985).
Адріан Юсупович, доктор, працівник Інституту історії Польської академії наук (Варшава, Польща). Спеціаліст з історії Галицько-Волинської держави.
Якою є система оцінювання наукового доробку у вашому інституті?
— В Інституті історії імені Тадеуша Мантойфля Польської академії наук застосовується внутрішня система пунктуації, опрацьована комісією та затверджена дирекцією.
Скільки ви знаєте журналів гуманітарного профілю, які індексуються в наукометричних базах SCOPUS i Web of Science? І в яких безплатно можна надрукувати свій текст?
— У Польщі немає жодного історичного часопису, індексованого у Web of Science. У світі є тільки чотири такі.
Читайте також: Харківські нейтрони, екзогалактичні планети та клоновані мавпи
Чи особливі гуманітарії? Яке їхнє місце в сучасному світі?
— Історія є матір’ю багатьох спеціальних галузей, таких як міжнародні відносини, політологія тощо. Власне, історики випрацювали методологію досліджень за джерельною інформацією. Історія як наука готує до читання з розумінням, але через повторювання та аналогії певних подій, вчить звертати увагу на дрібні елементи та незначні події, що дає змогу проводити детальний аналіз (візьмімо для прикладу сучасну дипломатію).
Але історія дуже розлога наука й історики обмежуються територією та часом, яким прагнуть займатися. Це призводить до того, що вони в певному сенсі є «регіоналістами». Така констатація одразу показує підставову різницю з точними науками. Історики налаштовані на наукову дискусію зі спеціалістами свого фаху. Такий підхід одночасно детермінує знання мови. Якщо хтось займається середньовічною Руссю, то використовуватиме насамперед у своїй роботі російську, українську та польську мови. Спеціаліст із німецької історії послуговуватиметься німецькою. Англійська мова в роботі дослідника важлива, коли займаєшся історією Великої Британії, США або ж інших англомовних країн. Основним результатом, за яким аналізується робота історика, є монографія. Вона показує його підготовку до праці з широким джерельним матеріалом.
Якою є ідеальна концепція оцінки доробку гуманітарія?
— Доробок історика слід оцінювати в багатьох вимірах. Потрібно враховувати роботу на користь університету/інституту. До того ж науковця треба оцінювати за монографію, за яку він має отримувати в десять разів (!) більше пунктів, ніж за звичайну статтю. Водночас потрібно зрівняти кожну публікацію статті незалежно від часопису. Також в оцінюванні слід враховувати рецензії, що провокують наукову дискую та впливають на реноме окремих дослідників. Крім того, керівникові кафедри/відділу треба дати право збільшувати кількість пунктів, якщо оцінюваний доробок має велике наукове значення. Варто пам’ятати, що медієвісти або античники займаються часами, які потребують знання мертвих мов, а водночас і знання мов сучасних. Доступ до спеціальної літератури навіть сьогодні не такий уже простий. Натомість ті, хто займається історією XX століття власної держави, дуже часто мають надруковані джерела, які не потребують знання палеографії. Це впливає на легкість видання джерел і проведення досліджень. Не слід очікувати, що медієвіст у цих обставинах буде таким результативним, як історик XX століття.
Чи залишимося ми, гуманітарії з Центрально-Східної Європи, на узбіччі науки в сучасному світі?
— Науковці з Центрально-Східної Європи випхані на узбіччя науки в сучасному світі через урядовців, що керуються комплексами або ж не розуміють роботу науковців і прагнуть силоміць увіпхнути їх до світових тенденцій, незважаючи на кошти. Тим часом ціна такої політики може виявитися дуже високою та спричинити знищення власної науки. У цілій Європі споглядаємо падіння рівня навчання. Це впливає на те, що чимдалі менше осіб вибирає античність або медієвістику як спеціалізацію. Негативні наслідки такого стану справ уже відчуває Західна Європа: їм бракує вузьких спеціалістів для проведення занять в університетах (тут промовистим є приклад Данії, де закривають Центр вивчення давньоскандинавських мов саме через брак достатньої кількості охочих їх вивчати).
Читайте також: Наукові новини: війна з плагіатом, спіни та ДНК-оригамі
Споглядаючи Західну Європу, дослідники з нашої частини континенту повинні копіювати найкращі взірці, натомість відкидати одночасно деструктивні приклади, як-от Web of Science або ж індекс Гірша (який обраховується здебільшого на основі цитувань на Заході, це означає, що хтось, багато разів цитований у Польщі, Чехії, Україні, не буде врахований до індексу Гірша). Ці бази призначені насамперед для англомовного світу. У нас вони не повинні в такій формі застосовуватися. Моя рефлексія не означає, що Центрально-Східна Європа не має реформуватися. Має, але з головою. Належить знівелювати непотизм. Він призводить до того, що здібні молоді люди або йдуть із науки, або виловлюються західними університетами.
Юрій Волошин, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка; спеціаліст з історичної демографії.
Якою є система оцінювання наукового доробку у вашому університеті?
— Останнім часом система оцінювання дуже ускладнилася. Раніше подавали звіт про наукову роботу лише за рік, тепер — за кожне півріччя. Але, судячи з тої форми, яка нам спускається, це не вигадка університету. Така бюрократизація породжена формою звітності, яку університети мають подавати до міністерства. Тому не думаю, що в цьому велика вина університетів. Вони радше поставлені в такі умови. При цьому звітність ускладнилася на всіх рівнях. Створюється враження, що нам не довіряють і підозрюють у тому, нібито ми намагаємось обманути систему. Це дуже образливо, коли ти вважаєш, що працюєш чесно, передусім перед собою та колегами, думка яких для тебе важлива, а твій роботодавець (роботодавець у широкому розумінні — держава чи міністерство) підозрює тебе в брехні. Він, безумовно, так не каже, але зобов’язує подавати якісь дуже складні звіти. Причому інколи доходить до абсурду. Наприклад, під час звіту про державну тему нас примусили перекласти анотації англомовних статей українською. (Для чого???) Виходить що ті, хто перевіряє й вимагає від мене наявність таких статей, не володіють цією мовою навіть на елементарному рівні? Тоді чому зобов’язують?
Скільки ви знаєте журналів гуманітарного профілю, які індексуються в наукометричних базах SCOPUS i Web of Science? І в яких безплатно можна надрукувати свій текст?
— Я особливо не цікавився, скільки є гуманітарних журналів, індексованих у цих базах. На сьогодні маю дві такі публікації. Журнали, у яких я друкувався, присвячені історії сім’ї, це близька для мене тематика й один із предметів моїх зацікавлень як дослідника. За жодну з цих публікацій я нічого не платив, тому для мене дивно чути, що всі журнали, як у SCOPUS, є платними. Думаю, що радше маємо справу з власним винаходом, коли з’явилася ціла купа посередників і фейкових видань, так званих мурзілок, які реєструються за кордоном і видають себе за скопусівські. Наскільки потрібна вимога друкуватися в таких журналах усім науковцям? Гадаю, це неправильно, адже гуманітарне знання розраховане радше на внутрішнього споживача. До того ж мені цікава оцінка власних робіт фахівцями з моєї проблеми, а вони не обов’язково шукатимуть її в таких журналах. Крім того, в українській історіографії є купа недосліджених тем, які західна історична наука вивчила багато років тому, і сьогодні вони їй просто нецікаві.
Читайте також: Псевдонаука в СРСР
Якщо ж орієнтуватися виключно на ці видання, то доведеться дотримуватися сучасних наукових тенденцій і відмовитися від вивчення багатьох тем, які ми свого часу пропустили через особливості радянського дискурсу. Отже, треба творити власні видання, які потім індексуватимуться в цих базах. Думаю, українським гуманітаріям в інтелектуальному сенсі під силу їх створити, інша річ матеріальний бік цього процесу. Не можна створювати журнали, яким автор статті муситиме платити. Треба, навпаки, платити йому самому. Крім того, хоч як це банально, але фінансовий стан українських університетів і бібліотек просто не дає змоги їм купувати доступ до великих баз, де є індексовані журнали. Українські дослідники мають дуже обмежені можливості доступу до них. Ну надрукуємося ми в західних виданнях, а хто їх в Україні прочитає? Тому тут потрібна системна дія, а не простий наказ усім надрукуватися.
Чи особливі гуманітарії? Яке їхнє місце в сучасному світі?
— Так, вони таки особливі. Наскільки я пам’ятаю, ще Вільгельм Дільтей зауважив цю різницю, тому для мене дивно, що сьогодні намагаються висунути єдині критерії оцінки для природничих і гуманітарних наук. Це неусвідомлення такої різниці науковцями, елементарне невігластво й ознака браку сучасної філософської підготовки. Безумовно, не може бути української таблички множення чи системи СІ, але є історія України, українська філологія та українська література. Точно так само, як є історія Франції, французька література тощо. Ясна річ, що наукові методи, методики досліджень, критерії якості й підходи в цих дисциплінах у різних країнах мають спиратися та спираються на схоже або й спільне методологічне, філософське підґрунтя відповідно до духу часу. Однак знання, яке продукують ці науки, більше розраховане на споживання всередині конкретної країни, ніж зовні. За його допомогою формується внутрішній світ людини, її ідентичність, зокрема й національна. Скажу чергову банальність: війни виграють учителі історії, а не хімії чи математики.
Якою є ідеальна концепція оцінки доробку гуманітарія?
— Це питання, на яке я не знаю точної відповіді. Думаю, слід створювати експертне середовище та власні рецензовані видання, які стануть авторитетними серед спільноти не лише всередині країни, а й у світі. Публікації мають бути абсолютно безплатні, а рецензування статей до них оплачуватися. Тоді і якість публікацій суттєво зросте. Публікації в SCOPUS мають заохочуватися додатковими бонусами, а не бути обов’язковими. Бо як тільки щось стає обов’язковим для всіх, тобто виникає попит, відразу з’являється пропозиція. Часто це якісь шарлатани. Як із закордонним стажуванням. Фірми, які видають сертифікати про стажування, зареєстровані навіть у піцеріях за кордоном. Зате красивий сертифікат. Найголовніше: має бути кардинально переглянута оплата праці науковців і суттєво зменшене навантаження. Сьогодні наша система не допомагає, а ускладнює життя тим, хто хоче проводити якісь дослідження.
Чи залишимося ми, гуманітарії з Центрально-Східної Європи, на узбіччі науки в сучасному світі?
— Ні, я так не думаю. Гадаю, це питання часу. Уже сьогодні є чимало молодих науковців із нашого регіону, які навчаються й працюють за кордоном. Багато хто далі займається там українською проблематикою. До того ж мені видається доброю на перспективу програма Erasmus, яка сприяє обміну студентів і науковців. Тому переконаний, що це питання часу й зростання.
Олексій Сокирко, кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Спеціаліст з історії Гетьманщини.
Якою є система оцінювання наукового доробку у вашому університеті?
— У моєму університеті діє традиційна система щорічних наукових звітів (градуйована за різними рівнями публікацій та участю в наукових заходах), а також наукометричний рейтинг публікацій викладачів. Останній є більшою мірою інформаційно-аналітичним ресурсом, ніж власне інструментом, що впливає на якісь преференції в статусі конкретного викладача. Віднедавна в рейтингу відкрита спеціальна опція для публікацій у виданнях, що входять до SCOPUS. Теоретично вона має бути заохочувальною позицією для всіх науковців університету, але очевидно, що наразі такою не є. Крім того, ректор і науково-експертна рада університету мають право встановлення премій для викладачів, що досягли особливих успіхів у науковій діяльності, проте критерії цих успіхів і механізм призначень не прописані на рівні внутрішніх документів університету. Знову ж таки, ці успіхи заохочуються лише преміально, а не якимись іншими академічними перевагами: оплачуваними творчими відпустками для написання монографій, оплачуваними стажуваннями, зменшенням педагогічного навантаження тощо.
Скільки ви знаєте журналів гуманітарного профілю, які індексуються в наукометричних базах SCOPUS i Web of Science? І в яких безплатно можна надрукувати свій текст?
— Я знаю та відстежую переважно журнали з історичної тематики (загалом їх в обох базах близько 400, але з них цікаві особисто мені заледве 20). Це або реномовані часописи, що вже не одне десятиліття мають авторитет у своїх галузях (коли надруковане там must knew), або видання з історичної компаративістики. Таких небагато. Трохи більше журналів, що ближчі мені за фахом, як історику Центрально-Східної Європи. Наприклад, Ab Imperio чи Acta Polonia Historica. Їхні публікації відстежую більш-менш регулярно, але далеко не всі номери мені цікаві. Насправді кожен фахівець моніторить не так видання (хоч це теж важливо), як певне коло авторів: за тематикою або ж просто цікавих і корисних безпосередньо йому.
Читайте також: Реформа науки. З багатьма невідомими
Це трохи інший інструмент моніторингу, ніж пропонують наукометричні бази, поза увагою яких лишаються цікаві автори-початківці або вартісні публікації з провінційних видань. Це зрозуміло, оскільки бази даних виникли й створені для потреб аналітичних юнітів інвестиційних фондів, працівникам яких треба в стислі терміни готувати аналітичні зведення або рішення з якоїсь проблеми. Отже, потрібно мати концентровану інформацію, вершки, й оперативно її опрацювати. У рутинній науковій роботі все трохи інакше.
Стосовно розцінок на публікації, то ніколи цим не цікавився ані щодо закордонних, ані щодо вітчизняних видань.
Чи особливі гуманітарії? Яке їхнє місце в сучасному світі?
— Не зовсім розумію таку постановку питання, оскільки місця в рейтингу актуальності гуманітарія/точника/природничника в сучасному світі постійно змінюються. У технізованих країнах, що перебувають в ейфорії від власних економічних звершень, біотехнолог (його книжки, інтерв’ю, престижність фаху в університеті) буде на піку популярності. Але щойно перед країною постануть системні соціальні проблеми (внутрішня дезінтеграція, мігранти або війна), у центрі рейтинговості опиняться антропологи, соціологи або історики.
Абсолютно іншу картину побачимо, змінивши фокус питання: яким є місце науковця в сучасному світі? Важливим, це безумовно. Але й не менш суперечливим і проблемним. Науковий світ переживає тотальне перевиробництво — кадрів, ідей, продуктивних форм співпраці.
Якою є ідеальна концепція оцінки доробку гуманітарія?
— Не знаю. Я розумію, що рейтинги (різного ступеня коректності) нині в тренді, й, очевидно, ближчим часом лишатимуться такими. Вони зручні для держави та приватних фондів, які прагнуть знати, на кого вони витрачають свої кошти. Водночас сама наукова спільнота — важливо підкреслити, що не гуманітарії загалом, а кожен цех зокрема — має виробити свої внутрішні правила вимірювання доробку науковця, а що найголовніше — критерії професійності. Надзавдання — поєднати й по мінімуму примирити обидва підходи, хоч це й звучить трохи утопічно. Для нашої науки вирішення другого завдання є стратегічно важливим, оскільки це буде тестом на зрілість гуманітарної спільноти, її самодостатність, розсудливість, орієнтування на принципи наукової доброчесності, конкурентності й меритократії. Вважаю, що дискусії довкола рейтингів мають тільки сприяти цьому, а не перетворюватися на самоціль.
Чи залишимося ми, гуманітарії з Центрально-Східної Європи, на узбіччі науки в сучасному світі?
— Не думаю. У регіоні стільки старих і неочікуваних нових проблем у гуманітарній сфері, що без роботи ми точно не залишимося. Кажу це без зайвого оптимізму, бо до таких проблем входять, наприклад, нові типи міждержавних і міжетнічних конфліктів, атипових економічних криз, із якими чинні владні й бізнесові еліти наразі не здатні впоратися. Так чи інакше це потребуватиме експертної допомоги. Що ж стосується безпосередньо істориків, то тут так само не бачу приводів для песимізму, оскільки світ невпинно рухається в «постзахідному» напрямку. У межах Європи цей курс однозначно звернений на її центрально-східну частину.
Тетяна Григор’єва, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія»; спеціалістка з історії дипломатії ранньомодерного часу.
Якою є система оцінювання наукового доробку у вашому університеті?
— Наразі це щорічні наукові звіти, але обговорюється можливість введення бальної оціночної системи за окремими видами робіт.
Скільки ви знаєте журналів гуманітарного профілю, які індексуються в наукометричних базах SCOPUS i Web of Science? У яких безплатно можна надрукувати свій текст?
— Kyiv-Mohyla Humanities Journal, Oriente Moderno, Journal of Early-Modern History, Past & Present, The International History Review — це суто те, що на вустах, спеціально не цікавилася.
Чи особливі гуманітарії? Яке їхнє місце в сучасному світі?
— Як мені уявляється, вони особливі тим, що до питань, якими займаються і природничі науки, на кшталт «Що?», «Як?» і «Чому?» додають питання «Навіщо?». Місце гуманітарія в сучасному світі — пояснювати, чому світ саме такий, яким він є нині, навіщо нам у ньому жити та його змінювати, і прогнозувати, як, різні рішення/події/втручання/катастрофи задають спектр його можливого майбутнього.
Якою є ідеальна концепція оцінки доробку гуманітарія?
— Гуманітарна, себто заснована не на кількісних, а на якісних критеріях. Як відібрати такі якісні критерії та протидіяти спробам їхньої профанації (чого, вочевидь, не бракує) — питання окремих дискусій.
Читайте також: Наука бути громадянином
Чи залишимося ми, гуманітарії з Центрально-Східної Європи, на узбіччі науки в сучасному світі?
— Для того щоб залишитися чи не залишитися на узбіччі науки, треба спочатку визначитися, де її магістраль. Я сказала б, що місце українського гуманітарія у світі визначається місцем України у світі. Місія гуманітарія — осмислювати минуле, сучасне, а часом і майбутнє. Доки Україна залишатиметься на узбіччі глобальних процесів, не включатиметься в глобальну конкуренцію, зосереджуватиметься лише на власних короткострокових і не зважатиме на глобальні довгострокові перспективи, український гуманітарій у своїй масі (я не кажу про винятки) приречений зосереджуватися на проблемах локального, місцевого значення. Я не берусь оцінювати, добре це чи погано — це просто співмірно з його місією.
Юлія Павленко, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри теорії та історії світової літератури імені професора В. І. Фесенко Київського національного лінгвістичного університету; спеціалістка з французької літератури.
Якою є система оцінювання наукового доробку у вашому університеті?
— Звітуючи про наукову роботу, працівник КНЛУ зобов’язаний надати інформацію про види наукової продукції (тези, статті, рецензії, монографії) із вказівкою, де надруковані праці (за кордоном чи в Україні) та чи індексується видання в наукометричних базах (яких саме).
Скільки ви знаєте журналів гуманітарного профілю, які індексуються в наукометричних базах SCOPUS i Web of Science? У яких безплатно можна надрукувати свій текст?
— Є «Києво-Могилянський гуманітарний журнал». Утім, ситуація обтяжується з огляду на те, що наукові статті, необхідні, зокрема, для захисту дисертаційного дослідження, повинні бути надруковані у виданні за профілем галузі, у якій здійснюється підготовка до захисту. Гуманітарний журнал не відбиває конкретний галузевий профіль. А тому статті, наприклад, із літературознавства, надрукованій там, може бути відмовлено у включенні до потрібної кількості публікацій під час експертизи вченою радою.
Чи особливі гуманітарії? Яке їхнє місце в сучасному світі?
— Особливість гуманітаріїв полягає в тому, що предмет та об’єкт гуманітарного дослідження потребує інакшого типу діалогу між науковцями, особливо порівняно з природничниками й науковцями торговельно-економічної галузі. Гуманітарій вивчає закордонний досвід (використовує для дискусійного поля матеріали певною іноземною мовою), проектує його в наукове поле вітчизняної науки й у такий спосіб розгортає національні наукові студії, що є важливим завданням у реалізації самої функції гуманітарного дослідження. В Україні рівень наукових дискусій усе ще залишається недостатнім. Не останнє місце, якщо не сказати одне з головних, відіграє в цьому саме перебільшена увага до міжнародної комунікації, зокрема через потребу друку статей у наукометричних виданнях.
Важливість гуманітаріїв у сучасному світі зростає з огляду на стрімкий розвиток технологій, що витісняють із поля уваги питання індивідуального, внутрішнього, психологічного характеру, а також — чи не головним чином — розуміння власне тексту. Згадаймо, серед цивілізаційних загроз постійно фігурує невміння прочитати інформацію, адекватно зрозуміти написане. А в ситуації стрімкого зникнення професій і спеціальностей Інститут майбутнього називає найнеобхіднішим через 20 років фах менеджера з порозуміння. Вочевидь, подолати згадану цивілізаційну загрозу, як і створити ґрунт для розуміння покликані саме гуманітарії — і виконають вони цю місію за умови підтримки (а не обмежень) й творчої свободи (а не абсурдних зобов’язань).
Тому гуманітарій має не тікати в закордонну науку (до чого його спонукають вимоги про публікації в наукометричних базах), а приносити у вітчизняну науку закордонний досвід, розвивати національний науковий діалог, і лише після цього, за потреби, виходити на міжнародний рівень. Інакше національна наука зникне як така.
Читайте також: Наукометрія та голодні ігри
Якою є ідеальна концепція оцінки доробку гуманітарія?
— З огляду на сказане вище ідеальна концепція оцінки доробку гуманітарія повинна включати кількість і якість наукових статей (без диференціювання на конкретні бази). Якість має вимірюватися полемікою, діалогом з іншими закордонними та національними працями/науковцями, новизною, актуальністю, запропонованим ракурсом, ідеями — усім тим, що стимулюватиме продуктивну комунікацію науковців (і не тільки) передусім на національному просторі.
Чи залишимося ми, гуманітарії з Центрально-Східної Європи, на узбіччі науки в сучасному світі?
— Без вимоги публікації в закордонних виданнях, включених до наукометричних баз, вітчизняний гуманітарій не залишиться на узбіччі науки, адже він має змогу як використовувати закордонні матеріали у власному дослідженні, так і презентувати свої наукові положення іншим (за бажанням, і за кордоном). Обмеженим гуманітарій може почуватися саме в умовах абсурдних вимог, які тиснуть на нього та зв’язують руки. Натомість у разі включення до наукового діалогу на високому рівні (що визначається продуктивністю, а не кількістю закордонних гостей) жоден гуманітарій не почуватиметься не на своєму місці. Якщо ми зуміємо створити якісний діалог науковців у себе вдома, не лише нам буде що запропонувати світовій науці, а й закордонні вчені стануть зацікавлені в долучені до наших студій.