«Культура в жодному разі не має перетворюватися на інструмент політизації суспільства, і це має бути прописано в усіх кодексах та законах, які тільки можливо уявити. Саме через фальшивість та награність свого часу провалилася лагідна українізація країни», – зазначає Гудімов.
На його думку, вільне висловлювання митця – це головний закон.
«Хоч би як хотілося швидких та радикальних рішень, але навіть до росіян треба йти і з ними спілкуватися, так само, як і з чималою кількістю наших співгромадян, які, на жаль, теж мають іншу позицію. Якщо ми хочемо побудувати нову, справді демократичну країну, нам не можна користуватися фашистськими методами, які тільки і є в інструментарії Росії. Згадаймо, як на виставку так званого дегенеративного з погляду нацистів арту в Мюнхені прийшло близько 3 млн осіб, тоді як на виставку нацистського мистецтва – заледве 500 тис.», – наголошує музикант.
Гудімов переконує, що «так буде завжди, хоч би як намагалися фашисти минулого чи сьогодення лізти в культуру, в якій вони нічого не розуміють».
«Те саме стосується й відносин українських митців із державою: вони мають бути від неї максимально незалежними, бо художник на службі в держапарату – це завжди щонайменше кітч та псевдокультура, а щонайбільше, як зараз у РФ, – це просто «звичайний фашизм». Повірте, на російських митців та все їхнє суспільство у близькому часі чекає дуже болісний і довгий процес лікування, що буде пов’язаний із депресіями, розчаруваннями», – вважає він.
Натомість, на його думку, маємо показати, як політична революція переходить у культурну.
«Європейські цінності – це черги до музеїв. Ми й так утратили фактично 23 роки, і не можна в запалі революційної ейфорії перетворюватися на дзеркало наших сусідів. Не слід розгублювати відчуття толерантності й мудрості, яке є нашою головною перевагою перед нинішнім російським шабашем. Нам треба об’єднуватися навколо боротьби за щось, а не проти чогось, як це роблять північно-східні сусіди», – підсумовує Гудімов.
Детальніше про це читайте в статті Дениса Казанського «Бунт совєцьких» у № 12 «Українського тижня».