Гудімов як арт-проект

Приводом для бесіди стала остання робота Гудімова – дизайн українського павільйону в місті Канни на набережній Круазет у рамках міжнародного кінофестивалю. Можливо, в масштабі світового кінопроцесу це не найбільша подія, але сам факт просування України зусиллями неурядових організацій дозволяє, як мінімум, замислитись: а як саме має функціонувати культура в сучасній європейській країні.

 

– Українська кінофундація за- снована Фондом «Україна 3000», її директором і драйвером є Андрій Халпахчі, якого знає вся Україна і якого знають багато людей у світі – маю на увазі кіносвіт. І як завжди на початку якоїсь справи, більшість ініціатив іде не від держави, а від конкретної людини. Вона збирає навколо себе однодумців, котрі можуть щось робити, запалює інших своєю ідеєю, своєю впевненістю, що все вийде. Й от уперше завдяки Андрію Україна мала на Каннському фестивалі свій павільйон.

 

– Це споруда з легких конструкцій на набережній Круазет, за три хвилини пішки від Палацу фестивалів. 24 м2 – критий павільйон під дахом і 24 м2 – тераса. Це місце для спілкування, проведення презентацій, там проходять зустрічі. Продажі, підписання договорів відбуваються пізніше, це все дуже довго, а тут просто люди знайомляться. Як на мене, це місце, де можна зустрітися взагалі з Україною.

 

 

– Я давно знайомий з ним і його командою. Знав, чим він займається. А зараз була ситуація, коли час настільки притискав… Треба було за якихось чотири дні розробити дизайн.

 

 

– Так. Україна поміж рівних країн. Ми не робили ставку на фольк- лор: по-перше, це не фолкфестиваль, і, взагалі, скільки можна це експлуатувати? На українській вечірці виступав тільки гурт «Даха Браха». Там були пані Катерина Ющенко, міністр культури Василь Вовкун, посол України у Франції Костянтин Тимошенко, актор Венсан Кассель, дуже багато гостей.

 

 

У. Т.: Щодо фольклору, то є непереборна інерція: нам, мабуть, простіше набрати штучні квіти- соняшники, глечики, рушники, по- вісити кілька фотографій Києва з каштанами.

 

– Якщо відверто, то кому «нам»? Хто їздить трошки світом, той переживає за Україну, бо тільки за кордоном він розуміє, де живе. Бо коли не їздиш, немає з чим порівняти. У нас немає точки відліку, немає високої планки. Для мене ця поїздка була дуже складна, бо, крім Канн, я їздив до Ніцци в музей Шагала, їздив у Париж, був у Центрі Помпіду, спілкувався з га- леристами й музейниками щодо українського мистецтва. Це така робота, яку виконую вже не перший рік.

 

 

– Є люди, з якими ти контактуєш, які тебе знайомлять. Тут немає жодних таємниць.

 

 

– А крім того, треба ще щось робити. Мені в Парижі розказали жарт, що є дві непередбачувані нації: китайці та українці. Вони можуть домовитися про зустріч і ніколи не прийти.

 

 

– Краще взагалі не мати репутації, ніж мати таку. Трошки важкувато. Бо починається: «А, Україна? Зрозуміло!» А в принципі, все дуже просто: треба тримати слово – й усе. Як узагалі проводити культурну політику України, як її немає в державі? Де її шукати? Слід починати звідси. От у нас здійнялася буча, коли вирішили перекладати фільми українською мовою, але ж це треба робити на високому рівні, щоб люди отримували задоволення, а не казали, мовляв, ми нічого не зрозуміли. Зараз ніхто не жаліється на переклад анімації українською мовою, бо якість адаптації висока. Жодного разу я не виходив із зали з відчуттям, що мене надурили. «Мистецький Арсенал» – тут й ініціатива Президента, й Міністерство культури, й багато чого… Але все, що тут щойно робив Влад Троїцький зі своїм «ГогольFest’ом», профінансовано приватним коштом. Я у великому захваті від того, що він зробив. Це, нарешті, прив’язано до сучасності…

 

 

 

– Міністр підходив до мене в Каннах, пропонував долучитися до державних проектів. Це стосувалося відтворення, точніше, виправлення іміджу України – в самій Україні та за кордоном. Як я зрозумів, є велика зацікавленість у тому, що проводжу я і мій культурний холдинг. От тільки чим це все закінчиться? Багато разів мав пропозиції від Київської державної адміністрації, від інших владних структур. Відгукуюся на всі пропозиції, але поки що воно настільки розтягнуто в часі! Це може через п’ять років спрацювати, і не з тобою, а хтось твою ідею візьме – тим гірше. Поки що я не бачу результатів.

 

– З одного боку, дуже правильно. В такий сумбурний час, коли рекламна кампанія одного кандидата на посаду мера Києва коштує стільки, що за ці гроші можна побудувати три-чотири школи, відкрити музей, підняти кіноіндустрію… Ми такий стрибок могли б зробити лише за рік, але викидаємо ці гроші не в повітря, ми викидаємо їх на смітник. Я тішуся з того, що є десяток, може, більше людей, які на собі, на власному горбі тягнуть те, що називається «українська культура». Вони дуже різні, ці люди, але вони поважають один одного, довіряють. Тут як на війні.

 

 

– Як партизан. Справді так. Але на боці України. Не якоїсь іншої держави. Ми культурні партизани. Серед нас є й олігархічні партизани, які мають своє військо, є індивідууми, які мають невеличку команду, які діють з власної ініціативи. І якщо роздивитися це коло… Троїцький, Халпахчі, Арт- хаус-Трафік, Карась, Пінчук і т. ін. Я ж казав, більше десяти, й не тільки в Києві. Харків, де Тетяна Тумасьян запровадила конкурс Non-Stop Media… У Львові є Влодко Кауфман, уже класик, але робить усе сам… А взагалі кожен робить своє під одну ідею, а мета в усіх різна: хтось хоче створити капітал красиво, хтось хоче чесно й цікаво прожити своє життя.

 

 

– Аякже. В мене ж немає нафтової свердловини чи металургійного комбінату…

 

У. Т.: Тому що донедавна такі проекти могли існувати винятково за рахунок спонсорів, грантів. Як спосіб життя однієї людини, це нормально, як спосіб існування проекту, тим більше потужного, навряд чи. Тепер принаймні ті, хто володіють цими технологіями, можуть навіть заробляти, а не сидіти на голці якогось спонсора. І по- друге, Україна за станом думок досить різноманітна. В нас не всі патріоти, й значна частина орієнтується (не політично, а культурно, ментально) на Росію, Москву. Але чомусь серед тих відчайдухів, які проводять культурну політику в такому режимі, неукраїнських патріотів майже немає.

 

– А як інакше!?

 

 

– Ну, так. Буває… Приїздять із Росії та й кажуть, «ой, ви такіє смєшниє», а потім заглиблюються в це життя, історію, культуру і вже ніколи не дозволяють собі того стьобу. Вони потрапляють у лояльне середовище, бо в нас прихильно сприймають іноземців. І найголовніше, українці вже почуваються українцями. Я це відчуваю і на Луганщині, і в Івано-Франківську, і в Одесі. Я бачу, як вони люблять Україну. І не тому, що так сказали: «відсьогодні любимо Україну». Воно визріло, просто визріло. Вони не просто змирилися, що Україна – окрема держава. І коли за кордоном кажуть, «яка там Україна, – це Росія», вони ображаються. Але не треба робити ворога з Росії. Я їжджу туди на виставки, на концерти, спілкуюся з російськими кураторами й жодного разу не почув від людей культури чогось образливого. Так, я знаю, що там є люди, які дивляться на Україну як на таку собі недокраїну. Але після спілкування, після спільних проектів усе змінюється. Ми маємо довести світові, що ми любимо свою країну. Знаєте, як сердечко «Я люблю Нью-Йорк». Щодо державної культурної політики. Чому не дуже приємно працювати з урядовцями? Дуже часто влада демонструє цинізм. Вони не встигають, їм же треба собі грошей натягти. Й відмовитися від такого інстинкту в країні, де на це заплющують очі, важко. Уявіть собі, що прем’єр-міністр Великої Британії купив собі Maybach, чим би це скінчилося? Пішов би у відставку, може, у в’язниці б сидів. Був би скандал усесвітнього масштабу. Скромність – це обов’язково для нормального політика.

 

 

 

– А в Словаччині, наприклад, міністр їздить на Škoda, він відмовився від водія, їздить сам, а коли є можливість, то й громадським транспортом. Думаю, вже час переглянути відносини політиків з народом, їхнього невиходу в народ. Мені здається, що наш політичний світ відстає від процесів у країні. У суспільстві велика зневіра, всі ці виборчі кампанії викликають сарказм, насмішку. Всі ці плакати, розвішані містом, – що більше буде таких кампаній, то менше людей ходитимутьна вибори. Мені шкода тих людей, шкода викинутих на смітник грошей. У Франції 1% усіх податків іде на розвиток кіно. У Франції щороку будують музей. Подивіться, що робиться з україн- ським кінематографом? Що від нього лишилося? В моєму дитин- стві була українська анімація, я пам’ятаю, яке враження на мене справив «Капітан Врунгель», мені це було цікавіше, ніж диснеївські мультики. Є ще питання, як Франція той 1% витрачає. Їхня культурна політика передбачає те, що вони дозволяють знімати угорським, польським, словацьким, хорватським режисерам – і це вважають французькою продукцією.

 

– Так, уже давно – й ідеї, й технології.

 

У. Т.: Тоді повернімося до технологій. З чого складається арт- холдинг? Мене цікавлять поки що не ваші успіхи, а модель.

 

– Модель дуже проста. Культурний холдинг складається з теперішніх бізнесових напрямів і тих, що можуть бути в перспективі бізнесовими. Бізнес-напрями – це архітектурна майстерня, де ми займаємося сучасною експериментальною архітектурою, дизайном, ландшафтним дизайном. Є дуже специфічні клієнти, які справді знаються на тому, що відбувається у світі, які тенденції.

 

 

– Якби було достатньо, я б уже музей побудував. Друге – є креативна група «Акцент», яка форму вала український павільйон разом із «Я Дизайн». Остання робота групи «Акцент» – рекламна кампанія «Книга – це зброя» для Форуму видавців у Києві, ми там розробили весь дизайн. Потім робота для радіо «Джем FM», проект «Не попса» – це теж наш креатив. Плюс дуже багато кінопроектів, є зо два десятки клієнтів, які працюють у галузі культури. І сьогодні в нас немає вже такого різкого розгалуження – бізнесові й творчі проекти. Тепер розробляємо програму української анімації на Берлінському фестивалі. Що далі? Буду відкри- вати відеостудію, хочу робити креативну рекламу, далеку від нашої сумної. Я соромлюся робити такі лажові речі, які йдуть у рекламі на ТБ. Коли клієнт не розуміє, чого він хоче, й намагається зіпсувати проект, котрий уже є, то я нічого не змінюю, кажу: «Закінчуємо». Якщо ми не можемо знайти спільну мову, це означає кінець проекту: краще так, ніж мучитися, втрачати свою енергію і, врешті, себе. Я хочу працювати із задоволенням. Далі – видавництво «Артбук». Зараз на Форумі видавців у Києві ми представляємо нашу нову серію «Українська фотографія», й уже перший день показав, наскільки людям це цікаво, наскільки люди скучили за якісною «візуальною» літературою в нижньому ціновому сегменті. Буклет із власноручним підписом автора – це вже, вибачайте, витвір мистецтва. Далі великі плани, й виникає головне запитання: якщо займатися видавничою справою, то де брати постійні кошти? Отут я був би задоволений, якби держава не тільки знизила податки, але й зробила дотації приватним видавництвам.

 

 

– Взагалі немає сенсу починати цю тему.

 

 

– Знаєте, що мені сказала одна державна особа на обговоренні? «Я хочу знати, хто буде дерибанити наші гроші». І виходить, що, справді, краще відійти в бік і робити щось мале, скромне, але чесно й за свої гроші. Є якийсь невеликий заробіток – можна випустити книжку, журнал. І це набагато приємніше, ніж піти в казино й усе програти чи купити нову машину. Мені це не потрібно. Мені потрібно розвивати й створювати середовище для майбутніх своїх дітей, щоб їм було з ким спілкуватися, щоб вони бачили, що на стіні висять роботи сучасних художників… До нашої галереї приходять не тільки молодь, багато пенсіонерів. І ось людина каже: «Мені 75 років, нічого подібного я не бачив». Навіть у такому сегменті можна працювати. В галереї за невеликі кошти можна проводити культурно-освітні програми, семінари, є бібліотека. Як на мене, тут представлені найкращі українські митці. Це продумана кураторська робота, за яку відповідаю я, все пропускаю через себе, це суб’єктивна модель ведення мистецьких програм. І останнє – музична складова. Зараз поїдемо у Вільнюс, трохи пограємо. Музика, а не шоу-бізнес – для мене це було принципово. Взагалі важко ідентифікувати, чим я займаюся. Тобто спершу є я, а вже потім арт- проект. [592]