Хтось із них не втримається й зламається — або вже зламався. Хтось загартується, але все одно ввечері питатиме себе: «А навіщо воно все мені здалося, навіщо далі ламати лобом стінку, якщо стінка піддається гірше, ніж лоб?». А ті, хто спостерігає здалеку за процесом примусово-добровільної автолоботомії, теж собі думають: «Ніколи не піду в державну інституцію, краще ми тут скраєчку щось потроху робитимемо — може, не так масштабно, зате ціліші будемо». А потім оголошуються вибори керівника в черговий фонд, інститут, музей, театр тощо (я говоритиму далі виключно про суспільні сервіси культури та інформації), й ми, зневірені, знову кидаємося сторчголов назустріч власній погибелі.
Приводом для роздумів стала метушня навколо Українського культурного фонду (УКФ) просто-таки за п’ять хвилин до дати перевиборів виконавчого директора. Не відома нікому громадська організація, зареєстрована буквально напередодні, виступила зі звинуваченнями на адресу фонду загалом та його виконавчої директорки Юлії Федів зокрема. Ситуація типова: коли грошей на всіх не вистачає, завжди знаходяться скривджені — «чому їм, а не мені». Але зусилля й конкретні заходи, задіяні в атаці, дають зрозуміти, що йдеться не просто про обрáзу. Тут щось глибше: бажання закопати опонента, й опонент цей — наразі чинне керівництво УКФ. Операцію розгорнуто так брутально, що не могло не з’явитися підозр у додатковій зацікавленості, хоча прямих доказів немає. Починаючи з бренду, під яким відбулася атака — «Спілка концертної індустрії України» (СКІУ). О так, саме слово «індустрія (!)» стосовно ринку розваг у нашій країні — це сміливо! І закінчуючи зверненням до НАБУ нардепа Ярослава Железняка з вимогою розібратися й покарати — щоправда, невдовзі відкликаним.
Читайте також: Юлія Федів: «Культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний»
Моя позиція може виглядати упереджено, як і позиція моїх друзів, що підвісили на свої аватарки гасло «Підтримую УКФ», але ніде правди діти: Український культурний фонд — єдина асоційована з державою структура, яка впродовж останніх років не лише підтримувала на плаву численних бійців культурного фронту, але й, що значно важливіше — дала шанси відбутися значній кількості надважливих культурних ініціатив, перетворивши їхню суму на, кажу це вже без тіні іронії, культурну індустрію. Так, за наші ж гроші, але дала. Детальна інформація міститься на сайті фонду, й чомусь досі, до самого моменту виборів ніяких підозр не виникало. Можливо, тому, що на старті діяльність установи було окреслено низкою ретельно прописаних інструкцій і регламентів, а до експертної оцінки долучалися десятки, якщо не сотні іменитих фахівців.
Коли йдеться про печеньки з державної скарбниці, з боку «залишених за бортом» лунають і лунатимуть сумніви трьох типів. Сумнів-1, найпростіший: «вони працюють за відкати». Сумнів-2: «вони роздають своїм, із власної туси». Сумнів-3: «вони не знаються на предметі, вони профани, яких незрозуміло звідки набрали, треба їх розігнати». Суджу з вражень, якими мене збагатила робота в Комітеті з Національної премії імені Тараса Шевченка. Перший сумнів — це як ложечки: факт крадіжки довести неможливо, але осад залишається. Другий взагалі безпрограшний: всередині того чи іншого цеху всі з усіма знайомі, до того ж неминуче є якісь групи, зацікавлені переглянути наявну ієрархію, тож кожен натяк на «зазіхання на піраміду» викликає бурю. Третій тим паче: якщо правом приймати рішення наділено когось із вікової групи 70-, а надто без медальок і довгого списку державних замовлень, вердикт неминуче буде на кшталт «а хто ти такий, що приперся на наш майданчик?».
Під сподом недовіри до розпорядників благ або просто впливових менеджерів, окрім ядучих комплексів, майже завжди ховається готовність взяти кермо або хоча б передати його в руки доброму знайомому. Недовіра тут — ключове поняття, а сподівання, що в підозрюваного не витримають нерви, — ключовий інструмент. Період після Євромайдану, хай би там хто що казав, позначився появою нових або перезавантаженням старих дієвих культурних установ, які завдяки масштабним новаторським підходам за фактом заслуговують на те, щоби називатися цим гучним словом «інституція». Крім УКФ, можу назвати Український інститут книги, Мистецький арсенал, Довженко-центр, НСТУ (перепрошую, що згадую pro domo sua) і ще низку закладів і суспільних сервісів, де якраз найближчими роками або місяцями мають відбутися перевибори перших осіб. А в світі культури, як і в світі бізнесу або політики, постать лідера має ключове значення, й жодні ретельно розписані протоколи, алгоритми й запобіжники без енергії та харизми керівника не працюватимуть так, як за його навіть номінальної присутності. Мудрість технарів старої школи ще ніхто не скасував: «Якщо працює, не чіпай!» Інституція має набрати інерцію поступального руху разом зі звичаями не хімічити в ручному режимі, не боятися нестандартних рішень, уникати бодай натяку на особистий інтерес. Це має набрати сили звички, непереборного рефлексу. Тільки тоді не лячно міняти коней.
Читайте також: Дар'я Онищенко: "Нам треба бути дуже обережними і чутливими до такої речі, як патріотизм"
Кермувати державною установою або організацією з державною часткою власності не аж так спокусливо, як може здатися невтаємниченому. Крім постійних проблем із фінансуванням (секвестр, бюджетний паспорт тощо), доводиться долати недосконалість законів та інструкцій, які зв’язують руки й ноги або змушують під кожне рішення підкладати папірець для перевіряючого. Ну й, куди дінешся, — відбиватися від доброзичливців за описаним вище сценарієм. Проте крісло залишається кріслом: за наявності апетиту до влади плюс деяких зв’язків може закортіти на нього присісти. Натомість компенсацією за подекуди пекельну працю в супроводі перманентної ймовірності візиту добре замаскованих чоловіків із ордером на обшук та хору «вболівальників» є не така вже й захмарна платня, яку в жодному разі не можна порівнювати з доходами в приватному секторі, а також відчуття виконаного обов’язку перед суспільством. Ну що ж, бачили очі. Але ж має бути наявний у галузі хоч якийсь елемент дидактики: докази невдячності системи й, що найгірше, — суспільства згодом відсепаровуватимуть ідеалістів, залишаючи серед кандидатів на менеджерські посади самих лише циніків.
Читайте також: Український культурний фонд: саджання саду
Ну, і нарешті трохи особистого. Недовіра, недоброзичливість, недружність — ознака хворого суспільства. Кожен вузол спротиву цьому невротичному тренду мав би діставати підтримку з боку не до кінця враженої недугою частини соціуму. Прояви підтримки Юлії Федів останніми днями справді вражають, але не вони, на жаль, визначають температуру по палаті. Тут, можливо, варто переглянути ставлення до відповідальних осіб культурних інституцій у цілому. Ви довірили громадянину певні повноваження? Тож позбавте його на певний час презумпції винуватості. Зрозуміло, що в країні з таким рівнем поваги до чужої власності неможливо наразі переглянути повноваження податкової поліції, САП і НАБУ, але ж громадськість у змозі принаймні забезпечити психологічний комфорт тим, кому вона, громадськість, через систему наглядових рад і конкурсних комісій довірила неабияку відповідальність? Ну, й Міністерству культури та інформаційної політики не зайве було би відмовитися від позиції «моя хата згори», а рішучіше заступатися за підвладних посадовців. Інакше реакція буде така: «Ну звісно, вони ж готують тепленький плацдарм для своєї людини!». Власне, така реакція вже є й вона була неминучою. Воно вам треба, колеги?
Ну, а що стосується виконавчої директорки УКФ Юлії Федів, то вона у вівторок оголосила про відмову подавати свою кандидатуру на подальший термін. Вітаю зі святом культури та духовності!