На початку 80-х років XVIII століття в місті Таганрозі існував своєрідний гурток шанувальників української культури, який складався з представників місцевої інтелігенції – українських поміщиків, які володіли землями в Таганрозькому краї та службовців різних державних установ, в першу чергу порту і митниці. Душею цього гуртка був Григорій Ковалинський, близький знайомий та шанувальник творчості видатного українського філософа Григорія Сковороди. На прохання таганрозької громади, Григорій Ковалинський запросив Сковороду на гостини до міста, сподіваючись вразити невимогливе провінційне товариство знайомством з українським народним мудрецем.
Сковорода, якому в 1781-му році було вже 59 літ (поважний вік як для того часу), тем не менш відразу погодився відвідати свого старого друга, але путь зі Слобожанщини до берегів Озівського моря відібрала від його життєвого шляху майже цілий рік, бо народний філософ ніколи нікуди не поспішав, цінуючи кожну хвилину свого буття як можливість пізнати щось нове у безкрайому просторі всесвіту. Прямуючи на південь до Таганрога, Григорій Сковорода зупинявся у куренях степових чабанів, звичайних хатках українських селян, які тільки-но починали освоювати донецький край – скрізь, де можливо було почути чи побачити щось нове, таке що спрямовувало думку за новий обрій розуміння світової гармонії, Григорій залишався на деякий час, намагаючись впорядкувати власні враження від побаченого та почутого, побоюючись загубити навіть крихітку від напрацьованого розумом духовного скарбу.
Читайте також: Донські землі у складі Запорізької Січі
Це була чи не найбільша за простором подорож Григорія Сковороди, від того часу як він відчув у собі натхнення до пошуків істини. У молоді літа бував Григорій Савич і в Петербурзі і в Відні, але з тієї миті, як він обрав для себе духовну дорогу філософа-мандрівника, територією його подорожей була здебільшого Слобідська та Лівобережна Україна, хоча бував він час від часу і далі – у Вороніжі, Курську, на Орловщині. Тож і до Таганрожщини добирався Григорій Сковорода не швидко. Зустрівшись у слободі Рядженій з Григорієм Ковалинським, мудрець-філософ разом з ним відправився до Таганрога, де зупинився у власному будинку останнього, на вулиці Єлизаветинській (зараз Рози Люксембург).
За двісті років, що минули з доби життя і творчості Григорія Сковороди, навколо цієї постаті створилася своєрідна аура з легенд та оповідань. Ця сковородинська міфологія має дві осібні одна від іншої сторони. З одного боку такі легенди створювалися самим народом, який вбачав у Сковороді свого рідного сина, такого самого українського селянина, як і всі вони, тільки більш розумнішого, обдарованого більшою мудрістю та частинкою неземного, божественного таланту. Ось одне, дуже популярне народне оповідання про Григорія Сковороду:
Під час своєї відомої подорожі Україною, імператриця Катерина II Д побажала побачити видатного народного філософа. Придворні гонці кинулися на всі боки, розшукуючи Григорія Сковороду. Ніхто не знав, де він є, бо Сковорода не любив надовго залишатися на одному місці, постійно мандруючи рідним краєм. Нарешті один з гінців розшукав мудреця. Він сидів на степному пагорбі, під палючим сонцем, поруч зі старим вівчарем та хлопчиком-підпасичем та грав на сопілці. Мовчки вислухав Сковорода наказ від імператриці. «Для мене дудка й вівця дорожчі царського вінця», – тільки й відказав, і продовжував грати далі. Так і довелося розлюченому придворному піти геть звідти.
Як бачимо, народні оповідання просякнуті повагою та пошаною до свого рідного сина. Не такими є літературні анекдоти, які у великій кількості з’явилися у різного змісту книжках, (здебільшого розважального жанру), що друкувалися у Росії вже після смерті філософа. Тут постать Сковороди змальована виключно у комедійному плані, і є частиною образа «смішного хохла», що був притаманний російській свідомості початку XIX століття. Цей жартівливий образ виник не випадково. Росія була кріпацькою державою і не могла дозволити собі ставитися до селянина, до можливого кріпака, до раба, як до талановитої людини, що може мати розум і талант, більший ніж представник вищого класу російського суспільства. Ставлення до селянина, як до рівного собі, а то й наділеного більшим розумом, підривало самі основи існуючого політичного ладу, загрожувало існуванню Російської держави, що була побудована не безсоромній експлуатації одних людей іншими.
Ще можна було визнавати талант Михайла Ломоносова, який згідно з існуючою ідеологічною схемою, нібито завдяки «монаршій милості» зміг здобути належну освіту в шляхетських університетах, і відмовившись від рідного середовища, стати вірним слугою правлячого класу держави, складаючи оди і панегірики російським імператрицям. Але Григорій Сковорода під цю схему не підходив. Вийшовши з середовища простого українського народу, він залишився з народом назавжди, на все своє велике життя. Перебування разом, в єдиному цілому зі своєю нацією, знедоленою і поневоленою, не завадило Григорію Сковороді стати великим філософом, першим філософом за часом не тільки в Україні, але й в усій Російській державі.
Певна річ, що писати про Сковороду серйозно, в існуючій системі координат було не можливо. Важливі філософські ідеї Григорія Сковороди можна було донести до читачів, тільки перемішавши їх з веселими анекдотами, переробивши образ мудреця на чудернацького дідугана, доморослого «хвілозофа», нібито й трохи не в собі. Але філософські ідеї Григорія Сковороди пробивалися і скрізь блазнівське вбрання, в яке одягали його імперські «цнотливці». Григорій Сковорода став першим, хто пробився крізь стіну, яка відділяла простий народ від шляхетської інтелігенції. Після нього був Тарас Шевченко, і з того часу ідея заборгованості інтелігенції перед народом стала панівною серед передового російського суспільства. Врешті-решт ця ідея перемогла і зруйнувала імперію, що була побудована на брехні та насильстві. Так до розвалу імперії спричинився і Григорій Сковорода, який за життя був палким прихильником виключно ненасильницьких дій.
Але повернемося до перебування Сковороди у Таганрозі. З цього приводу існує такий анекдот (його наводить у своїй книзі радянський дослідник творчості філософа Юрій Лощиц):
Через кілька днів після прибуття Сковороди до Таганрога, місцева інтелігентна громада була запрошена Григорієм Ковалинським на зустріч з філософом. Для маленького провінційного Таганрога зустрічі з людьми такого масштабу були неабиякими подіями. Містом в мить почали ширитися різноманітні плітки – Сковороду називали й чаклуном, і навіть… коханцем покійної імператриці Єлизавети. В призначений час у кімнатах великого будинку Ковалинського зібрався весь цвіт благородного таганрозького товариства. Таганрозькі достойники в голос обговорювали загадкового гостя, розповідаючи про нього найфантастичніші байки. А сам Сковорода непомічений ходив поміж ними – завдяки його скромному одягу присутні сприймали його за слугу пана Ковалинського. Слухаючи плітки, Сковорода все більше сумнішав, і раптом вийшов геть із дому, та ні з ким не попрощавшись, узявши свій дорожній ціпок, кудись поплентався з міста, навіки покинувши негостинний для себе Таганріг.
Ось такий от чудовий анекдот, який нібито збігається з відомою епітафією, що була написана на могилі філософа – «Світ ловив мене, та не спіймав». Але ця легенда є суцільною вигадкою. Факти твердять зовсім інше. Сковорода пробув у Таганрозі більше року. Про це пише й один з найвідоміших біографів Григорія Сковороди – Густав Гесс-де-Кальве. Угорець за національністю, Гесс-де-Кальве більшу частину свого життя провів на Україні – був начальником Луганського чавуноливарного заводу (першого великого металургійного заводу на сході України), і дуже переймався розвитком української культури, написавши кілька варіацій на тему українських народних пісень («Як казала матуся» та інших). Співробітничав Гесс-де-Кальве і з харківським альманахом «Український Вісник», розмістивши там 1817-го року свою ґрунтовну розвідку «Сковорода – український філософ». Писав в «Українському Віснику» про Сковороду і інший іноземець, який був з ним знайомий особисто – француз Жан Верне, який підписував свої українські твори як Іван Пилипович Вернет.
Про тривале перебування Григорія Сковороди у Таганрозі свідчать і його листи, які збереглися. З Таганрога Сковорода писав до Михайла Ковалинського, і Ковалинський відповідав йому теж у Таганріг (у лютому 1782-го року). Навіть покинувши нарешті Таганріг, Сковорода залишив тут багато нових друзів, наприклад Олексія Базилевича, випускника Харківського колегіуму, якому теж писав потім у Таганріг у 1788-му році.
Визнаним взірцем для всієї європейської філософії 18-19 ст.ст. була німецька філософія, яка познайомила світ з іменами таких визначних людей, як Кант, Гегель, Шопенгауер, Ніцше, Карл Маркс та інших. Твори цих мислителів відзначалися гармонійністю, але всі вони були, так би мовити, «кабінетними мудрецями», які глибоко занурилися у теорію, але погано розумілися на практиці. Чудова логіка їхніх теоретичних побудов вщент розбивалася об реальне життя, іноді жорстоко помщаючись на тих, хто повірив цій кабінетній філософії та вирішив втілити її у життєву реальність (особливо це відноситься до Маркса та Ніцше). Григорій Сковорода був більшим реалістом. Він жив серед народу і чудово розумів цей свій український народ. Мова його творів вельми відрізнялася у гірший бік від мови творів видатних європейців, але часто вона була більш правдивою і більш живою.
Є така стародавня вірменська притча. Один мудрець вирішив переправитися через озеро Севан на човні. Він найняв для цього місцевих рибаків, і спитав у них, відпливши від берега, чи вміють вони читати? «Ні, не вміємо», – відповіли йому рибаки. «Ви згубили половину свого життя», – зітхнув мудрець. Але тут на озері розпочалася буря. Берег було вже видно, але був він іще далеко. Човен цілком заплеснуло водою і він повільно зникав під хвилями. «Чи вмієте ви плавати, отче?», – запитали рибаки в мудреця. «Ні, не вмію», – відповів він їм. «Отже, все ваше життя загублене», – зітхнули тепер вони. Григорій Сковорода був своїм для всіх, і для мудреців, і для рибаків – і в цьому його відмінність від решти інших філософів.
У сучасному Таганрозі дуже багато пам’ятників. Два пам’ятники Леніну (який ніколи в Таганрозі не був), пам’ятник Петру Першому, який нібито заснував місто, а насправді ганебно віддав його туркам у 1711-му році, безліч пам’ятників різним радянським героям, імена яких нічого не кажуть сучасним мешканцям міста. Але немає в Таганрозі не тільки пам’ятника Григорію Сковороді, немає навіть вулиці, яка б була названа на його честь. Краще сучасним таганрожцям живеться на вулиці Дзержинського та в Комсомольському провулку. І в цьому відчувається теж неабияка філософія…