Мешканець Франківщини Василь Абрамів пішов на війну добровольцем ще влітку 2014 року. Бойове хрещення прийняв у Пісках і на Савур-могилі. До 2015-го був звичайним бійцем-штурмовиком, потім мінометником, наприкінці командиром одного з підрозділів ДУК «Правий сектор». Далі вже воював у загонах Української добровольчої армії. Залишався на війні до 2017‑го, тоді певний час перебував на ротаціях. Але активну громадянську позицію мав задовго до початку відкритої агресії Росії. 2013-го, наприклад, дістав три роки умовно за начебто підпал офісу Партії регіонів у райцентрі Галич на Івано-Франківщині. Хоча й стверджує: єдиним аргументом проти нього було те, що за п’ять днів до підпалу приходив до них і сперечався про ОУН, УПА та підкуп виборців. Ані свідків, ані речових доказів його вини тоді так і не надали. А ще Василь мав умовну судимість за спилювання пам’ятника Сталіну в Запоріжжі задовго до того, як по всій країні скинули ідолів тоталітаризму. «То баба в мені націоналіста виховала. На всі свята водила до церкви, про українських партизанів розказувала. А коли мені в Галичі вирок зачитували, після слів «три роки» знепритомніла», — згадує Василь минуле, що вже зараз здається майже іншим життям.
Повернувшись із війни, чоловік на собі відчув психологічний стан, у якому перебуває більшість ветеранів. «У добровольців завжди були труднощі. Перше — це фінанси, без них важко всім. Через те багато сварок і проблем у сім’ях. І я не виняток», — розповідає Василь. І зізнається: перше, що відчулося в хлопців, — певна зневіра. Вони пройшли горнило війни, стояли під кулями, давали мужньо бій ворогу, чесно виконали свій громадянський обов’язок, а повернувшись у цивільне життя, не можуть соціалізуватися в суспільстві зі своїми проблемами, які за роки перебування на війні тільки накопичилися й загострилися. «Навколо у всіх багато проблем. Допомагати тим, хто тримав мир і спокій на своїх плечах, охочих небагато, ти залишаєшся сам на сам. У кого родина велика, можливо, компенсує цю соціалізацію, хтось зміг повернутися до справи, якою займався до війни, а хтось (і це, на жаль, чималий відсоток) знаходить заспокоєння в чарці…»
Читайте також: Без української армії ніяк
І тоді Василь зрозумів, що життя знову вимагає його активної громадянської позиції, навіть якщо об’єктивно підтримки потребував і він сам. Шукав якусь справу, яка давала б ветеранам відчуття підтримки суспільства, уваги, захищеності. Так з’явилася Грибна рота. «А чому я? То, мабуть, доля моя така — завжди щось організовувати. Я все своє дитинство провів на природі. Ліс, річка — це мій заряд. Саме зараз природа своїми дарами підтримує захисників. Гриби — це продукт, який не потрібно вирощувати, поливати. Тільки вміти збирати й сподіватися на врожайний рік, — з усмішкою каже Василь, показуючи фірмовий пакунок білих грибів, які можна замовити навіть через соцмережі. — Звісно, організувати сам це не зміг би, тому вдячний Андрієві Боєчку та Юрієві Соломченку за те, що проект стартував».
Читайте також: Хто відвертає кулі?
Організатори стали запрошувати по кілька людей — ветеранів і волонтерів — на тиждень у Карпати, щоб вони могли відпочити та назбирати грибів, а заодно допомогти фінансово своїй родині. Спочатку жили в наметах, ходили лісами, вчилися правильно шукати та сушити гриби. А вже наступного року вдалося знайти якісь кошти й запрацювати на повну силу: відремонтували хатинку в лісі, яку умовно називають штаб-квартирою Грибної роти, вже системно запрошують більші групи ветеранів із сім’ями з усієї країни протягом майже всього грибного сезону — з травня по жовтень. Окрім, власне, збору грибів проект передбачає й інші фактори соціальної реабілітації. На кілька днів люди залишають усі свої проблеми вдома, переривають зв’язок із зовнішнім світом, у якому ведуться агресивні інформаційні війни, багато дихають свіжим повітрям, спілкуються, не вживають жодних стимуляторів чи алкоголю, тому що десятки кілометрів щодня в горах неможливо подолати напідпитку. Ще один важливий аспект: учасники збирають у Карпатах сміття. Василь зізнається, що інколи цей «урожай» набагато об’ємніший, ніж грибний. Організатори ГРУ, до речі, закликають усіх грибників, які ведуть своє «тихе полювання» в Карпатах, долучатися до ініціативи: не тільки не залишати там своє сміття, а й забирати те, що викинули несвідомі люди.
Читайте також: Завжди поруч
У якомусь сенсі можна сказати, що запрацював і соціальний бізнес — спільна праця, яка є корисною і водночас забезпечує певний дохід. Частина грошей від продажу йде самим ветеранам, які збирають гриби, частина — на допомогу сім’ям загиблих воїнів. Наприклад, до дня Святого Миколая багато дітей загиблих на війні франківців отримають подарунки від Грибної роти. І, звісно, пакуночки білих карпатських грибів до всіх свят. Василь сподівається, що, отримавши кошти на розвиток від фондів, які опікуються ветеранами, вдасться ще розширити проект. Бо вартість перебування однієї людини, що включає не тільки харчування, а й переміщення в Карпатах на спецтранспорті, — понад 5 тис. грн. Назбирати потрібну суму сьогодні вдається з допомогою небайдужих людей, бо грибний бізнес у нинішньому вигляді не покриває такі витрати. Одночасно в хатинці може перебувати до 20 осіб, але, щоб стати ще комфортнішою та зручнішою, вона також потребує багато сил і грошей. Можливо, на цих зібраннях треба започаткувати групову роботу з психологом, якісь інші заходи реабілітації. «Я хочу, щоб люди які пройшли війну, були взірцем хоча б у місцевості, де вони проживають. Треба створювати багато проектів, які об’єднають таких людей, де всі зможуть отримати новий заряд енергії й здобути нову мотивацію, матеріальну допомогу, фізичне та психологічне перезавантаження. На прикладі ГРУ можна побачити, що зробити це насправді не так вже й важко: ми залучаємо до цікавої справи, нас об’єднує праця, яка дає результат кожному. І коли ми, ветерани, отримуємо інформаційну увагу в позитивному ключі, це теж дуже важливо!» — вважає Василь Абрамів.