Що спільного між війною в Україні та війнами на Кавказі, чому так багато грузинів воює в ЗСУ та якою повинна бути наша перемога? Тиждень поспілкувався з грузинським добровольцем, бійцем першої інтернаціональної роти спеціального призначення з позивним «Шорапана».
– Чому грузин воює за Україну?
– Я живу в Україні давно. У мене тут сім’я та робота. Коли почалась війна, почав шукати, до кого можу долучитися. Я ж іноземець і в ЗСУ мене так просто не взяли б.
Пам’ятаю, що 23-го (лютого – Ред.) допізна працював, прийшов з роботи втомлений і спав як убитий. Дружина будить і каже, що нас бомблять. Я напівсонний відповідаю: «Вони далеко, дай я ще посплю». А вона: «Як далеко? Та ж бомблять». Тоді я вже моментально підірвався. На перших порах безладдя було. Люди налякані, ніхто не знав, що робити. Я пішов шукати бункер, щоб прилаштувати дітей і дружину аби вони могли безпечно ночувати. Бункер знайшовся в школі. Там же я познайомився з місцевими хлопцями, які шукали, хто вміє стріляти чи має бойовий досвід. Хотіли створити групу самооборони. Я пішов з ними. Командир наш отримав в штабі зброю і ми почали займатися облаштуванням позицій.
– Як рідні сприйняли те, що ви пішли воювати?
– Дружина моя дуже боїться зброї. Якось в метро, ще пару років до війни, побачила в одного чоловіка на поясі пістолет і дуже злякалась. Я зі зброєю народився і виріс, а вона боїться. Коли записався у ТрО – вона плакала: «Тебе вб’ють, давай ти сховаєшся з нами в бункері». Я кажу: «Хіба я інвалід, нащо мені ховатись? Війна почалась, я повинен Батьківщину захищати». Вона каже: «Твоя Батьківщина далеко». «Але я мушу дім захищати, сім’ю, – кажу, – в нас так заведено». Вона дзвонить в Грузію мамі й каже: «От ваш син взяв автомат і йде воювати». На що мама їй: «А що він повинен робити?» Одним словом, боялась за мене. Все казала, що буде, як тебе вб’ють? Навіть дочок просила мені подзвонити, але вони навпаки спитали: «А ми там не згодимося? Ми також хочемо воювати. Де тато там і ми підемо». Ну це на початку було, в перші дні. Тоді багатьом було страшно. А зараз вона вже звикла.
– Ви брали участь в боях за Київ?
– Ні. Тому що нас не пускали на «передок», там сімдесят двійка працювала. Спочатку ж в нас нічого не було: тільки автомати і по кілька ріжків набоїв. Старались якось імпровізувати, як могли готувались зустрічати орків, викопали окопи, збирали пляшки та робили «коктейлі Молотова». Ми охороняли Бориспільську трасу, а потім ходили на зачистку. Допомагали сімдесят двійці, артилеристам. Але прямих зіткнень у нас тоді не було. Вони до нас не дійшли.
Після того як ворога вигнали з Київщини – вся моя група з ТрО перейшла до ЗСУ. А я, через те, що не маю українського громадянства, змушений був отримувати військовий квиток лише через іноземний легіон. І це трохи зайняло часу.
– Ви пам’ятаєте 2008-й, коли росіяни йшли на Тбілісі? У вас не було дежавю, що ви вже в Україні, а вони все одно на вас пруть?
– Я з дитинства пам’ятаю усе, що відбувалося. Навіть те, що вони творили ще у 1993 році. А у 2008 році я вже був в резерві. Коли переїхав в Україну і тут почались якісь політичні зіткнення, я вже тоді казав, що ці шакали обов’язково цим скористаються й буде війна. Обов’язково. Тоді мені ніхто не вірив. Після 2014-го я був впевнений, що вони на цьому не заспокояться. І коли вони вже почали спалювати документи в посольстві, то я сказав, що десь зараз вони почнуть нас бомбити. Багато хто заперечував: та ні, вони нікуди не підуть, вони просто лякають. А я пам’ятаю, що у нас в Грузії точно так починали. Що ми їх нібито провокували, потім Грузія начебто на них напала, ми нібито зайшли на їхню територію. Також були якісь їхні громадяни, яких хтось ображав. Але хіба якась розумна людина повірить в це, знаючи, що нас грузинів у країні всього приблизно 3,5-4 мільйони населення. Що армія Грузії в порівнянні з російською менше відсотка. Хто повірить, що ми взяли й напали на Росію? Нащо нам це робити? Насправді вони самі «совали» по ночах ті псевдокордони. Зайдуть на 100-200 метрів і переносять за собою паркан. Був навіть такий прикол. Один старий розказував, що ввечері вдома ліг спати, а вранці прокинувся, а йому кажуть – тобі треба змінювати паспорт, бо ти вже на російській території. Людина заснула в Грузії, а прокинулась в Росії, бо вони просто вночі паркан перенесли. Але нічого смішного насправді в цьому немає.
Фото: Роман Малко
Сьогодні вони вже десь за близько 60 кілометрів від Тбілісі стоять. І в Україні зараз вони також ці паркани носять. Тільки коли потужно отримали в морду, то відкотилися назад. Тому всі ці розмови про політичне врегулювання – дурня. На мою думку, ніякі розмови з ними вести не можна. Коли вони тільки починають говорити про перемовини, то їх треба давити до кінця. Бо переговори вони використовують тільки для того, щоб відтягнути час і набратися сили. Точно так вони поводилися у нас в Сухумі. Уклали договір, витягнули грузинські війська із міста, за місяць гарно підготувались, несподівано атакували і взяли Сухумі. Хоча оборона міста була добре організована. Попри те, що в нас практично нічого не було, хіба кілька танків. Тоді, після розпаду СРСР, в Грузії ще не існувало армії. Були тільки різні групи на кшталт ТрО, які воювали чим і як могли.
В Україні, до речі, ситуація була один в один, як війна почалася. Коли ми збирали свою групу TрO – люди приходили переважно із мисливською зброєю. Один мужик навіть прийшов із сокирою. Казав: «Ви будете стріляти, а я буду їх добивати». Ті, хто в житті жодної зброї в руках не тримали просто приходили, щоб стояти на смерть. Був один момент коли пішли чутки, що орки прорвали оборону з боку Чернігова і йдуть на нас. Я тоді подивився на людей, які сиділи в наметі, в кого що було в руках і подумав, чим же ми їх будемо зупиняти. У нас не було нічого важкого, а на нас пруть танки і «сонцепьоки». Але ні у кого в той момент навіть брова не сіпнулась. Я аж здивувався, бо вони навіть хотіли атакувати їх на випередження. Вимагали в командира підготуватися, а не сидіти в окопах і чекати. Хотіли з автоматами проти танків іти. Ну були ще не досвідчені.
– А у вас був досвід бойових дій?
– Так, певний досвід був ще з 2008 року. Я тоді в резерві був. У нас у Грузії, якщо є один син, то його не беруть в армію. А я один, тож в армії не числився. Але в нас був резерв. Як війна почалася, я туди пішов. Ми в Горі були. Резервістів на передову не відправляли, там працювала в основному армія і «спецура». Тому ми були на другій лінії оборони, більше займалися порятунком поранених. Хоча, було звичайно усяке. Якось резервісти напали на ворожу колону і також гарно відпрацювали.
– Чому після того, як ворога відкинули від столиці, від вашого дому, ви вирішили продовжити воювати?
– Україна ж не тільки Київ. Їх треба звідусіль гнати, бо коли ми їх зараз не доб’ємо до кінця, то через п’ять-десять років наші діти змушені будуть знову воювати. А навіщо? Поки ми живі – мусимо добивати. Вони ж не тільки тут, вони і в Грузії також так будуть робити. Я дуже боюся, що ми їх зараз звідси виженемо, і вони попруться в Грузію. Скажуть, ми їх один раз вже перемогли (хоча це перемогли під великим питанням) і знову нападуть. Бо їм же якось треба виправдатись. Їхній підвальний щур казав, що він великий полководець.
– Якою повинна бути перемога в цій війні, щоб подібних рецедивів більше не було?
– Перемога має бути такою, щоб вони голову не підняли хоча б сто років. Бо якщо у них залишиться хоча б якась сила, то будуть знову так робити. Вони завжди так роблять. Варто хоча б згадати недавню історію. Ту, яку я вже сам бачив, а не прочитав у книжках. Перша і друга війна в Грузії на початку 1990-их, дві війни в Чечні, в Осетії 2004 і 2006 років і повномасштабне вторгнення 2008 року. Далі Крим і Донбас. Раз сила є – розуму не треба. Часто дивлюся інтерв’ю з їхніми полоненими і не можу зрозуміти, що у них в головах. Хто їм сказав цю дурницю, що вони є другою армією в світі? Чому вони у всілякі казки завжди вірять: втрат в них ніколи немає, їхні танки не можуть вибухати, а шмат арматури на танку врятує від «Джавеліна»?
Я, наприклад, їх людьми не вважаю. Це не війна між двома країнами – це війна цивілізацій. Одна так звана «цивілізація» дивиться на інших, які живуть нормально, і замість того, щоб також прагнути до нормального життя, хоче всіх затягнути на свої болота. Щоб усі так жили як вони. Сьогодні 2022 рік і це нормально мати телевізор, нормально хотіти хорошу машину. А вони на це дивляться і заздрять. У них психологія така. Написали в Чернігові «хто дозволив вам жити добре». Виявляється, у них дозволу треба спитатися, щоб жити нормально.
Читайте також: Як стати солдатом. Історія емігранта з Сєверодонецька, який повернувся до України і пішов у ЗСУ
Згадайте, які черги були з Осетії до Грузії, коли оголосили мобілізацію (в Росії – Ред.). Спочатку вони всі такі хороші були, ми не хочемо воювати. А сьогодні вже обурюються в магазинах: «Чому ти «по-русски» до мене не відповідаєш?» Ну їм пояснюють гарненько, пишуть напрямки, куди краще іти. Але поведінка грузинської влади особисто мені не подобається. Тому що не можна боятися аж так. Тільки щось скажеш, відразу у відповідь – ти що війни хочеш?
– Чи допоможе мобілізація ворогу переломити ситуацію на фронті?
– Коли оголосили мобілізацію в Росії, я сказав, що тепер це буде не війна, а полювання. Війна – це коли ти протистоїш рівному собі. А коли ти просто стріляєш по цілях, а вони бігають туди-сюди, то це хіба можна назвати війною? Це вже полювання. Як вони взагалі думають долучати цю масу і навіщо вести їх на смерть, я не знаю. Вони ж не навчені. Що ці «мавпи з гранатою» можуть накоїти, не уявляю.
– З ослабленням кремлівського режиму можна сподіватися на активізацію незалежницьких рухів серед народів Кавказу?
– Думаю, що так. Подивіться, які протести викликала мобілізація в Дагестані. Якщо тільки режим ослабиться, то дагестанці відразу піднімуться. І чеченці також. «Кадирівці» – це секта, а не вся Чечня. Ніхто з «русскими» не хоче бути. Як можна хотіти бути із тими, хто приходить до тебе, все забирає і відправляє тебе на м’ясорубку? Всі ж чітко все розуміють. Я дивився відео, як цих «мобіків» відправляли, і мама плакала, що сина більше ніколи не побачить. Розумна людина не повинна хотіти цього. Просто вони бояться. Але я відчуваю, що коли знайдуть якусь дорогу, якою можна буде втекти, вони обов’язково нею скористаються. В Абхазії також збирають охочих воювати. Вони тільки сюди приїхали, а вже половини немає. Вони ж повинні якось думати, що з їхнього роду нічого не залишиться, лише жінки. І заради чого? Заради якогось «чмошника», що сидить у підвалі та уявив себе Гітлером?
– Скільки грузинів зараз воює на цій війні?
– Багато. Думаю, тисячі чотири. Тридцять відсотків – це ті, що мешкали в Україні, а сімдесят приїхали з Грузії. Досі багато охочих приїхати, але не всі мають можливість. Знаю хлопців, які зараз в армії, хочуть розірвати контракт і приїхати воювати в Україну, але на них за це можуть накласти якісь серйозні штрафи.
– Грузія зможе скористатися перемогою України й відібрати свої території, чи все-таки доведеться дочекатися розпаду Росії?
– Я думаю, що їх треба знищувати. Прикро, що нам не допомогли у 2008-му так, як зараз допомагають Україні. Якби хоча б п’ять чи десять відсотків тієї зброї, яку дають Україні, було б у нас в Грузії – ми б і Абхазію звільнили, і Осетію, і навіть духу їхнього там не було б. Ми хоч невеликий народ, але войовничий. Воювати в нас у крові. Але ж чимось треба воювати. А тоді в нас не вистачало нічого. Якщо зараз вони знову нападуть на Грузію і нам ніхто не допоможе – будемо битися до кінця поки зможемо.