У держав, так само, як і в людей, друзі пізнаються в біді. Багато на що відкрив очі й напад Росії на Україну. І якщо реакцію деяких держав можна було передбачити, то позиція Грузії для багатьох українців стала неприємним сюрпризом. Грузія не приєдналася до санкцій проти РФ. Грузія засудила заклик голови РНБО України Олексія Данілова відкривати «другі фронти». Грузинська влада перешкоджала відправленню в Україну своїх добровольців. А Головне управління розвідки України повідомило, що Грузія ще й перетворюється на хаб для ввезення контрабанди в Росію, зокрема товарів військового призначення. Володимир Зеленський навіть відкликав українського посла в Грузії Ігоря Долгова, назвавши причиною «неморальну позицію Грузії щодо санкцій».
І це все при тому, що ми звикли думати, буцімто ця держава проходить із нами один і той самий шлях. Українців із грузинами єднає російська агресія, втрата територій, жага до демократії, євроатлантична орієнтація. Усе це мало б зробити Грузію нашим безумовним партнером з огляду на спільну мету. Але протягом останнього десятиліття у грузинській політиці почали проявлятися тенденції, які ми легковажно ігнорували. Якщо зупинитися на них детальніше, стає зрозумілою і дипломатична криза, що завершила «цукерково-букетний» період у стосунках Києва і Тбілісі.
Читайте також: Британська підтримка: у відповідь на «левиний рик»
Насправді Україна та Грузія ще з 2015 року поступово віддаляються одна від одної, на що є декілька причин. І всі вони криються в тому, що протягом цього періоду при владі в країні перебувала політична партія «Грузинська мрія». До того ж у контексті відносин Грузії та України негативно впливають як внутрішньополітичні проблеми Грузії, так і зовнішнє позиціонування країни за правління цієї партії. Керівництво «Мрії» завжди ревно ставилося до колишніх функціонерів режиму Міхеіла Саакашвілі, вбачаючи в них основну для себе загрозу. І не марно, оскільки значний відсоток населення продовжував йому симпатизувати, а сам Саакашвілі залишався одним із лідерів грузинської опозиції навіть після свого вигнання. Україна тим часом, ставши основним напрямком еміграції чиновників часів Саакашвілі, дуже дратувала нову владу кавказької країни. Особливо сильно це роздратування почало проявлятися протягом останніх років, коли стало очевидно, що «Грузинська мрія» так і не змогла домогтись економічного зростання.
Пік напруги, пов’язаної з активністю в Україні діячів грузинської опозиції, припав на 2020 рік, коли Міхеіл Саакашвілі був призначений на посаду голови Виконавчого кабінету Національної ради реформ. Тоді теж дійшло до відкликання посла, тільки з грузинського боку. Не сприяло покращенню українсько-грузинських відносин і повернення невгамовного реформатора у Грузію пів року тому, в результаті чого він потрапив до в’язниці, а президент Зеленський наполягав на тому, щоб цього громадянина України повернули додому. Навіть у нещодавній відповіді на звинувачення з українського боку в контрабанді прем’єр-міністр Грузії Іраклій Гарібашвілі заявив, що справжнім актом контрабанди було «відправлення Саакашвілі в Грузію».
І хоча офіційно Грузія продовжує курс на вступ до НАТО, період з 2015 року характеризується також певним посиленням зв’язків із Росією. Це спричинено як власними симпатіями самого Бідзіни Іванішвілі, творця правлячої партії, так і кризою ідеї силового вирішення проблеми сепаратизму після 2008 року. Значна частина грузинського суспільства зрозуміла, що проблему Абхазії та Південної Осетії нахрапом вирішити не вдасться. «Мрійники» підхопили цю ідею, поклали її в основу своєї зовнішньої політики, обіцяючи шляхом переговорів та компромісів стати на шлях відновлення соборності. Але те, що «партія миру» не змогла навіть трохи посприяти процесу реінтеграції окупованих Росією територій, зменшує довіру до правлячої еліти.
Утім, ситуація набуває іще дивніших барв, враховуючи, що саме в період правління «Грузинської мрії» було розірвано пряме авіасполучення з РФ, яке щороку завдавало Грузії значної економічної шкоди. Приводом для цього стали протести проти депутата Держдуми РФ Сєрґєя Ґаврілова, який під час візиту до Грузії всівся у крісло голови парламенту країни. Те, що депутат держави, яка є головною загрозою в сучасній грузинській історії, дозволяє собі таке, викликало в населення фрустрацію, яку підігріла опозиція, котра бачить у Іванівшілі російського лакея. Тобто сучасне керівництво Грузії потрапляє під шквал критики і за свою недостатню проросійськість, і водночас — за надмірну. Хоча можна сказати, що саме ця поміркованість і стала головною цінністю «мрійників», які здобули владу на тлі тотальної втоми Грузії від екстремумів епохи Саакашвілі.
Читайте також: Потреба одуритися
Крім цього, в історії «Грузинської мрії» були неприємні епізоди й за участю США. Наприклад, коли влітку 2021 року Держдеп засудив напади на журналістів, які трапляються в Грузії, і навіть натякнув про можливість накладення санкцій на керівництво країни, якщо випадки порушення прав людини продовжаться. І такі моменти вже становлять серйозну проблему для Іванішвілі, адже збереження курсу на НАТО було тієї умовою, на якій грузини дозволили йому зближуватись із Росією. Якщо б грузинський уряд реально почав схилятися в бік північного сусіда, усі надії на союз із Вашингтоном зійшли б нанівець, а на Грузію, з високою імовірністю, чекала б нова революція.
Війна внесла свої корективи. В умовах тотального санкційного тиску міжнародної спільноти на РФ Грузія могла б озолотитися, ставши посередницею між Росією та світом. За подібною моделлю працюють ірано-катарські відносини, коли маленька країна заробляє гроші на продажі контрабанди до великої держави, що перебуває під санкціями. На додачу до образи за Саакашвілі, неоднозначну позицію грузинського керівництва диктує небажання цілком відштовхнути від себе Росію, прагнення зберегти певне віконце можливостей на майбутнє.
У цьому контексті заяву ГУР, як і повідомлення Міхеіла Саакашвілі 11 квітня про російські ІЛи, що використовували повітряний простір Грузії, потрібно сприймати як спробу примусити Тбілісі до визначеності. Публічно повідомляючи про кожну дію Грузії, недружню до України, ми скорочуємо можливості для цієї країни сидіти на двох стільцях.