Про що тоді писав Тиждень? Наведу декілька цитат:
«Війна у Грузії наочно показала межу, яку Росія не зможе перейти заради володарювання на територіях колишнього СРСР: виявилося, що такої межі просто немає».
«Відчуваючи свою неповноцінність порівняно з Заходом, Росія не вигадала нічого ліпшого, ніж діяти «дідівськими», тобто сталінськими методами й доводити свою спроможність як країни намаганням відновити імперію. Хоче довести, що вона вже не імперія, яка розвалюється, а імперія, яка прагне відродження».
«Російський істеблішмент прямо й безкомпромісно кинув виклик цінностям Заходу. І не відомо, чи є в цій псевдомесіанській війні межа, після якої Кремль зупиниться. Оскільки зовнішні цілі в цій війні – це не тільки мета, але й засіб… Наслідками війни в Грузії стане початок нової мілітаризації регіону й збільшення впливу того, хто готовий і може застосувати силу».
Достатньо замінити Грузію на Україну і здаватиметься, що це написано сьогодні, а не 14 років тому. Але у тому випуску йшлося не лише про Росію і реакцію Заходу, а й про Україну:
«Через втрату моменту й можливостей, які були в нас у 2004 році, Україна може розраховувати лише на реалізацію програми-мінімум – зберегти свою незалежність. Але перше, чого потрібно досягнути, – це консенсус, згода всіх найбільших політичних сил діяти синхронно на зовнішньополітичному напрямі. Конфлікти щодо цього питання з опозицією, а тим більше, всередині влади, в такій ситуації неприпустимі. Вони роз’єднують і позбавляють нас будь-яких шансів у протистоянні з новою імперією. Серйозні політичні сили, чи це Партія регіонів, чи це БЮТ, повинні розуміти: без незалежності вони не зможуть мати й десятої частини впливу та влади, яка у них є зараз».
«Розмови частини політиків про необхідність «нейтралітету» України означають тільки одне: відмову від незалежності. З іншого боку, озброїтися до рівня Росії ми не в змозі з суто економічних причин, тому залишається якнайшвидше ввійти до чинної системи колективної безпеки. Її назва – НАТО».
За відданість самовбивчій ідеї нейтралітету й за свою схильність до шарпання між Заходом і Сходом ми зараз платимо колосальну ціну. Але цей урок ми все ж засвоїли. За даними соціологів, понад 70% українців проголосували б на референдумі за вступ до НАТО, проти — лише 7% (КМІС, липень 2022). Звичайно, далеко не все в цьому питанні залежатиме від нашої суспільної думки, але є доконаний факт: ідея нейтралітету в Україні померла і це добре.
Набагато більше мене турбує ще один урок, значення котрого ми все ніяк не усвідомимо. Ще раз процитую текст 14-річної давності:
«Ще один важливий пункт – відновлення ефективності державних органів. І, в першу чергу, базових, заради яких існує держава – судової системи, армії, інститутів, що відповідають за безпеку й боротьбу з корупцією. Це завдання, без якого країна не зможе вижити, має стати пріоритетом номер один для будь-якого політичного керівництва».
На жаль, про реформи ми звикли говорити у контексті наближення до стандартів ЄС, збільшення інвестиційної привабливості, боротьби з корупцією, поліпшення місця України у міжнародних рейтингах тощо. Всі ці аргументи слушні, але глибоко вторинні і тому заводять суспільну думку кудись на манівці. Тимчасом головний аргумент на користь реформ дуже простий: неефективні держави не виживають. Суто теоретично, насолоджуватись повільним загниванням і веселим бардаком можна десь на глибокій периферії, куди не долітають вітри історії. Тимчасом Україна зараз суне крізь найстрашніший шторм з часів Другої світової війни — і наївно думати, що небо ось-ось розвидниться і ми зайдемо до затишної бухти, кинемо якір і заживемо спокійним євроінтегрованим життям. Колись, можливо, так і станеться. Але сьогодні нам треба боротися за життя.
Читайте також: «Грузинська мрія» проти української реальності
Те, що нам потрібні сильні і сучасні Збройні Сили, тепер усвідомили навіть найбільш безнадійні пацифісти. Не буде війська — буде смерть і рабство. Якщо в такому ж ключі почати думати й про решту реформ, багато чого стає на свої місця. Без ефективної економіки, прозорих і стабільних державних інститутів і компетентних управлінців Україна залишатиметься вразливою. Занадто вразливою, як на теперішні часи. І те, що через 14 років ці банальності доводиться повторювати, справді бентежить.