Пшемислав Журавський вель Ґраєвський радник міністра закордонних справ Республіки Польща, професор Лодзького університету

Грузія й Україна — потенційні партнери Тримор’я

Світ
13 Листопада 2020, 09:17

Нещодавній саміт Ініціативи Тримор’я (ІТМ) у Таллінні (19–20 жовтня) — це добра нагода поміркувати про ширший вплив її на весь балтійсько-адріатично-чорноморський регіон. Недаремно проєкт назвали саме Ініціативою Тримор’я, а не «Міжмор’я». Таким чином не тільки підкреслюється відмінність від міжвоєнної концепції прометеїзму (Міжмор’я — концепція боротьби поневолених народів заходу СРСР під польським патронатом. — Ред.), а й означується, що інфраструктурною співпрацею в межах ІТМ може бути територія, що включає басейни цих морів, а не лише простір, розташований між узбережжями. Отже, двері ініціативи відчинені й для Скандинавії, яка входить до складу ЄС і дуже близька до Таллінна. Вона була б логічним доповненням до інфраструктури комунікаційних шляхів за віссю «північ — південь». Не до кінця їх зачинено й для інших охочих. Серед цих стратегічних партнерів насамперед називають дві країни Східного партнерства — Грузію й Україну. Обидві стали жертвами російської агресії: перша з 2008 року, а друга з 2014-го.

Подолати перешкоди

Ініціатива Тримор’я — це форум для співпраці держав ЄС. Відповідно, повноправна участь у цій структурі вимагає членства в Євросоюзі. Однак ані Грузія, ані Україна не входять до ЄС, і в найближчому майбутньому цього не станеться. А отже, не можуть бути державами-членами ІТМ.

Приналежність до єдиного європейського внутрішнього ринку та відсутність перешкод для чотирьох свобод ЄС (вільне переміщення людей, товарів, капіталу й послуг), принаймні теоретично наявних у Союзі (на практиці Франція порушила їх просуванням директиви про відряджених працівників), є умовою отримання всіх переваг для розвитку транспортно-комунікаційної інфраструктури, транзиту ресурсів й електроенергії, а також діджиталізації. Це є трьома базовими напрямками співпраці в рамках ІТМ. Однак це обмеження значно послаблюється тим, що і Грузія, і Україна уклали угоди про асоціацію з ЄС. Україна через конфлікт із Росією, яку ЄС «не хотів дратувати», підписала її поетапно: політичну частину 21 березня 2014 року, а економічну частину 27 червня 2014-го. У повному обсязі угода набула чинності 1 вересня 2017 року. Грузія ж свою угоду підписала 27 червня 2014-го. Одним з елементів цих документів є створення Поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі (Deep and Comprehensive Free Trade Area, DCFTA) між ЄС та країною-партнером.

 

Читайте також: Die Welt: Проєкт «Полярний Шовковий шлях»

 

Положення торговельної частини у відносинах між Євросоюзом й Україною почали діяти 1 січня 2016 року. Між ЄС та Грузією 1 вересня 2014-го розпочалося тимчасове застосування певних положень, а в повному обсязі документ набув чинності 1 липня 2016 року. Безвізовий режим із ЄС для громадян Грузії почав діяти 28 березня 2017-го, а незабаром, з 11 червня, — і для України. Очевидно, це не те саме, що свобода пересування осіб (яка діє в ЄС), проте значно спрощує відносини. Попри те що Україна й Грузія не члени Європейського Союзу, рівень взаємної відкритості між усіма доволі високий, щоб співпраця в рамках Тримор’я була взаємовигідною для них та держав ІТМ.

Утрачений шанс України

На момент створення Ініціативи Тримор’я її виключно євросоюзний формат не був остаточно ухвалений, і на короткий час Україні відкривалася можливість приєднатися до групи. Київ отримав запрошення на перший саміт ІТМ у Дубровнику 2016 року. На жаль, орієнтована на Німеччину Адміністрація тодішнього президента Петра Порошенка не скористалася цим з огляду на неприхильність Берліна до польсько-хорватської ініціативи: адже це ламало попередню систему регіональних проєктів ЄС у Центральній Європі. До 2015-го їх ініціювала або, щонайменше, підтримувала Німеччина (спільні стратегії ЄС щодо Росії та України 1999 року, чотири спільні простори між ЄС та РФ, партнерство для модернізації ЄС — Росія, Чорноморська синергія, політика сусідства ЄС). Східне партнерство (СхП), хоч і було ініційоване Польщею та Швецією, теж ідеально вписувалось у прагнення Німеччини обмежити масштаби створюваного Францією з 2008 року Середземноморського Союзу (яким Берлін не був особливо зацікавленим до 2015-го). Тож СхП отримало німецьку підтримку. Однак Східне партнерство мало (з погляду Берліна) насамперед негативну мету — зупинити надмірний відтік коштів ЄС на південь. Інакше вийшло з Ініціативою Тримор’я.

 

Читайте також: Торгівля з Росією: бита карта

 

Вона не була включена до політичної системи Німеччини, а тому 2016 року Київ відхилив її. Нагоду втратили, вона вдруге не виникне в найближчому майбутньому. Та прозахідні українські еліти глибоко розчарувалися відсутністю членства в Тримор’ї й шукають можливостей приєднатися до цієї ініціативи хоча б частково. Поразка команди Порошенка на виборах 2019 року та просування Німеччиною проєкту «Північний потік-2» (усупереч інтересам України та Польщі) теж додали реальних обрисів ситуації в очах київських політичних еліт.

Стагнація після успіхів

Як Україна, так і Грузія досягли всього, чого можна було на шляху зближення з ЄС (асоціація, безвіз, та зона вільної торгівлі). Більшого вони не отримають. Розширення Євросоюзу через приєднання будь-якої бідної країни вкрай непопулярне серед електорату провідних членів ЄС. Найвиразніше це проявилося в Нідерландах, де на референдумі не підтримали угоду про асоціацію між Україною та ЄС. На щастя, плебісцит був консультативний і не зупинив цього процесу, проте загалом він відображає настрої громадськості — тобто виборців, з якими кожен уряд мусить рахуватися. Франція ще 2005 року внесла до своєї конституції (ст. 88–5) вимогу про ратифікацію шляхом референдуму кожного наступного договору про приєднання з країною, кількість населення якої перевищує 5% населення Євросоюзу.

 

Диверсифікація. Україна бере участь у проєктах зі створення потужного транзитного коридору для блакитного палива, в тому числі й СПГ із Польщі / Фото: REPORTER POLAND

 

Ішлося про блокування вступу демографічно потужної мусульманської Туреччини, при цьому не блокуючи маленьку Хорватію, членство якої було важливим для Німеччини. Однак заодно заблокували й Україну. 2008-го французький сенат ухвалив чергову конституційну поправку, визнавши, що це правило не поширюється на країни, запрошені вступити до ЄС до 1 червня 2004 року. Таким чином, теоретично знову відчинили двері для Анкари (звісно, вступ Туреччини до ЄС наразі цілковито нереальний сценарій). Утім, для України з огляду на цю формальну причину перспектива членства залишається заблокованою. Позитивний результат французького референдуму щодо вступу України до Євросоюзу малоймовірний, а рівень небажання електорату з берегів Сени розширювати союз на схід настільки великий і щирий, що став широко застосовуваним політичним стимулом для дій президента Макрона.

Він не тільки робить усе можливе, щоб де-факто анулювати розширення 2004 року, просуваючи «Європу двох швидкостей», щоб виштовхнути нові держави-члени на «другу швидкість», а й блокував Берлінський процес, тобто інтеграцію Західних Балкан із ЄС, і демонстративно ображав українців та болгар як небажаних іммігрантів у Франції. Він робив це з відчуттям, що такі жести дадуть йому очевидні електоральні бонуси. Небажання «старого ЄС» розширюватися на схід та німецько-російські газові інтереси визначають поточні євроінтеграційні перспективи країн східного сусідства Євросоюзу. З українського погляду, після 2017-го (тобто після набуття чинності Угоди про асоціацію) орієнтація на Німеччину як владу, що керує ЄС, вичерпала свої можливості, а наприкінці цього шляху з’явився чіткий напис «Північний потік-2». Єдиним справжнім союзником, котрий обіцяє подальші досягнення, якими офіс Зеленського міг би похвалитися перед своїми виборцями, виявилася Польща. І зараз саме час Києву це усвідомити.

Грузія — потенційний партнер ІТМ

Грузія, на відміну від України, не має спільних кордонів із країнами ІТМ. Отже, вона не може бути учасником проєктів щодо розширення мережі автомагістралей чи залізниці. Їй залишається енергетичний вимір, діджиталізація й авіасполучення. Грузія, добре розрекламована як «кавказька Естонія», могла б у межах співпраці з ІТМ зосередитися на сфері цифрових технологій, для яких географічна відстань не має ключового значення. А як транзитна країна для газу й нафти з басейну Каспійського моря (насамперед із родовищ сусіднього Азербайджану), вона потенційно цікавий партнер в енергетичному секторі ІТМ. У цій сфері країна має досвід понад 15 років — із часів енергетичних самітів ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), в межах яких активно співпрацювала з Польщею та Литвою.

 

Читайте також: Самопоїдання чи розвиток

 

На жаль, російська агресія 2008 року дала інвесторам зрозуміти, що територія без натовського (а насправді американського) військового захисту є ризикованим інвестиційним полем, оскільки інвестиції будь-якої миті можуть опинитися «під бомбами». Ця істина тим очевидніша, що стосується інфраструктури транспортування енергоресурсів із джерел і маршрутів, непідконтрольних РФ. Російські війська 2008-го навмисно нищили газові й нафтові установки в Грузії. Отже, можливість стратегічної, а не символічної, участі країни у співпраці в енергетичному й інфраструктурному полях ІТМ залежить від отримання американського військового захисту. Проте членство Грузії в НАТО (як і в ЄС) в найближчому майбутньому малоймовірне з огляду на відвертий спротив Німеччини й Франції, які вже одного разу 2008 року на Бухарестському саміті Альянсу наклали вето на План дій щодо членства Грузії та України. Проте входження у НАТО є лише інструментом. Мета — ефективний військовий захист. Чи вирішить Вашингтон надати членство Грузії у формі двосторонньої угоди (і коли він це захоче зробити), залишається невідомим. Залучення американського бізнесу, яке можливе в межах ІТМ, дуже цьому сприяло б, однак виходить замкнене коло: наявність такого бізнесу у відповідному масштабі ініціювало б американську політичну волю до його військового захисту, проте створення цього захисту є необхідною умовою залучення інвесторів. Та іншого шляху Тбілісі не має. Грузія повинна спробувати зацікавити Вашингтон, а співпраця з Ініціативою Тримор’я, яку США підтримують, може в цьому посприяти.

Українські проєкти ІТМ

Позиція України, як завдяки географічному розташуванню, так і завдяки власному потенціалу, значно перспективніша. Її політика щодо ІТМ виразніше задекларована. Бажання Києва приєднатися до співпраці в межах Ініціативи Тримор’я було підтверджене президентом Володимиром Зеленським у заяві, зробленій у Варшаві на спільному брифінгу з президентом Польщі Анджеєм Дудою 31 серпня 2019 року напередодні річниці початку Другої світової війни. Того самого дня очільники підписали польсько-українсько-американський меморандум про співробітництво для транзиту американського газу зі Свіноуйсьце (через Польщу) в Україну. Реалізація цього проєкту, який уже виконується, приведе до фактичного включення південно-східного сусіда Польщі до інфраструктурної мережі транзиту «блакитного палива» Тримор’я.

Україна, попри відсутність статусу офіційного членства в ІТМ, уже є учасником багатьох її проєктів, зокрема флагманської ініціативи — Via Carpatia. У ньому Україна бере участь як повноправна сторона (згідно з ІІ Ланьцутською декларацією від 3 березня 2016 року, підтвердженою в ІІІ Ланьцутській декларації від 17 квітня 2019-го). Якщо прокладену за «меридіаном» мережу «Віа Карпатія» трактувати як «хребет», то добудова широтних «ребер» за маршрутами Люблін — Холм — Ковель — Луцьк — Київ, Люблін — Замостя — Львів — Тернопіль — Вінниця — Умань та Жешув — Львів і далі до Умані постає цілком логічним продовженням проєкту. Елементом системи транспортної мережі в регіоні буде, зрештою, запланована вже на сьогодні автомагістраль ГО (Гданськ — Одеса), яка проляже від Гданська через Люблін та Замостя й до Львова, потім до Тернополя, Хмельницького, Вінниці й Умані, де з’єднається з автострадою Київ — Одеса. ЄС уже пообіцяв надати фінансову підтримку для цього проєкту.

 

Читайте також: Не згоріти в полум’ї дракона

 

Ініціатива «Диверсифікації джерел постачання газу та інтеграції газової інфраструктури в регіоні Тримор’я із впровадженням проєкту «Baltic Pipe» (керований польським оператором Gaz System газопровід з норвезьких родовищ через Данію до Нехоже) і транскордонних інтерконекторів», можливо, навіть стратегічно важливіший, ніж автомагістралі. Ініціативу спільно координують Польща, Словаччина, Данія й Норвегія. В українському вимірі вона включає створення потужного транзитного коридору для газу, зокрема будівництво нового газопроводу з Польщі до України, модернізацію компресорної станції у Страхоцині, розширення внутрішньої газотранспортної системи в обох країнах і, як наслідок, надання польсько-українській системі інтерконекторів Германовичі — Більче — Волиця потужності для передачі 5 млрд м3 газу щороку, запланованих на 2022 рік. Це також підтверджує реальність польсько-українсько-американського меморандуму. Зрештою, транзитний шлях із Польщі до України для газу, поданого до польської системи, буде відкритим незалежно від походження блакитного палива — хоч із норвезьких, хоч з американських родовищ.

Україна також бере участь в інших проєктах, які входять до сфери Ініціативи Тримор’я. Це румунські (транспортна біржа ІТМ та цифрова платформа для моніторингу гідрографічної бази в регіоні) та проєкт залізничного сполучення Viking Train (спільна ініціатива литовських, білоруських та українських залізниць, а також портових компаній і портів у Клайпеді, Чорноморську й Одесі). Крім того, є ще польський проєкт управління безпілотниками ближньої дії (Central European Drone Demonstrator — CEDD), будівництво другої залізничної лінії між Копером і Дівачою та реконструкція залізничного сполучення «Любляни» (LRJ). Два останні проєкти хоч географічно й віддалені від України, однак належать до залізничної мережі, що з’єднує країну із Західною Європою. Також Україна розглядається як майбутній партнер у проєкті ІТМ румунсько-угорсько-словацького транзитного коридору природного газу.

Київ уже сьогодні, не маючи офіційного членства в Тримор’ї, є учасником багатьох проєктів, реалізованих у межах цієї ініціативи. Також існує прецедент щодо членства країни у форматі співпраці держав — членів ЄС. Це участь України в Макрорегіональній стратегії Євросоюзу для Дунайського регіону (EU Macro-Regional Strategy for the Danube Region, EUSDR), в якій вона навіть очолить цей форум 2022 року.

Вектор руху

Східне партнерство було створене в іміджевому розумінні (хоча й не фактично) як відповідь ЄС на російську агресію проти Грузії 2008 року. Ця базова платформа для співпраці охоплених ним країн та Євросоюзу пожвавилась 2014-го завдяки зусиллям українців, які платять за його прискорення своєю кров’ю. Нині вона переживає кризу програм та згуртованості. Початкові цілі було досягнуто. Нових не поставлено. Дві країни-партнерки (Вірменія та Азербайджан) воюють між собою, третя (Білорусь) охоплена революцією з поки що непередбачуваним результатом. Молдова сахається між Заходом і Росією, будучи ареною гри спецслужб великих держав та місцевих мафій. Минулорічна спроба польської дипломатії заохотити країни Східного партнерства скопіювати досвід Вишеградської групи та створити власну подібну асоціацію як засіб для приєднання до ЄС із багатьох причин не вдалася. Отже, Україна й Грузія залишаються єдиними державами, здатними зробити реальні кроки назустріч західним політичним, економічним і військовим структурам. Однак вони повинні вести цей процес усупереч небажанню Заходу відкриватися для них, а отже, з використанням тих структур і тих союзників, які в них є. Структурою є Ініціатива Тримор’я, а з огляду на провідну роль у ньому, таким союзником є Польща. 

 

______________________________________________________________________________

Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», головний редактор часопису «Чорноморська безпека». Фото: УНІАН

Нинішню формально польсько-хорватську Ініціативу трьох морів (ІТМ) слід відрізняти від історичної польської ініціативи Міжмор’я — військово-політичного союзу Польщі й України. І не тільки тому, що на додаток до Балтики й Чорномор’я з’явилась Адріатика. Суть полягає в тому, що це геоекономічна ініціатива виключно для країн — членів ЄС. Хоча запрошення Києву на перший саміт ІТМ 2016 року й мало місце, але з незрозумілих причин було проігнороване. Хай там як, це не означає, що Україна стала би повноправним учасником Ініціативи. Країна не є членом ЄС, а тому автоматично опинилася б за бортом ІТМ. Така ситуація бачиться дискримінаційною щодо трьох країн Східного партнерства, які мають угоди про асоціацію з ЄС, — України, Молдови й Грузії. Вони мали були б перебувати у складі ІТМ.

Однак у фундаторів ІТМ були інші підходи, тому для цих трьох країн лишається лише формат співпраці. Щодо нас, то це формат «ІТМ + Україна». Так чи так, це ще один із напрямів українсько-польської співпраці, оскільки Польща є двигуном цієї ініціативи. І тут у нас є точки дотику, адже головним спрямуванням ІТМ є інфраструктурна співпраця в трьох вимірах: транспортному (автомобільні, залізничні, авіаційні та водні шляхи сполучення), енергетичному (газопроводи, СПГ-термінали, ЛЕП) та цифровому задля отримання нової якості ринку східної периферії ЄС.

У чому основна вада ІТМ? Як на мене, вона полягає в тому, що принаймні дві країни-учасниці мають інші геоекономічні пріоритети. Це Угорщина й Австрія, які в ключовому для ІТМ напрямі енергетичної співпраці орієнтуються на Росію. А це суперечить стратегії диверсифікації джерел, шляхів та постачальників енергії як ЄС, так й ІТМ. Їхні підходи повністю протилежні тим, яких притримується польський уряд: створення газового коридору «Північ — Південь» із залученням обсягів скрапленого природного газу зі США та постачань із Норвегії по майбутньому трубопроводу Baltic Pipe. Варто зауважити, що саме ці країни активно підтримують російські газопровідні проєкти «Північний потік-2» та «Турецький потік». Раніше вони підтримували «Південний потік», який знищив зініційований ними ж європейський проєкт «Набукко» на догоду РФ. Австрія й Угорщина клином розколюють навпіл простір Тримор’я, причому остання намертво прив’язала себе до Росії в атомно-енергетичній сфері. Ці країни сприймаються як російські проксі в ЄС та ІТМ.

Що цікаво: Угорщина пропонує Будапешт як місце розташування секретаріату ІТМ. Це бачиться доволі кумедно на тлі проросійських орієнтацій цієї країни. Але якщо так станеться, це означатиме, що на польській ініціативі Тримор’я можна ставити хрест. Образно кажучи, Путін поставить мат Качинському ефектним ходом пішака Орбана на шахівниці Тримор’я…

Проте нам варто співпрацювати з ІТМ, і передусім із Польщею, у таких важливих інфраструктурних проєктах, як автомагістраль Гданськ — Одеса, залізничне сполучення в межах проєкту «Вікінг», розвиток газової інфраструктури в межах коридору «Північ — Південь» (із залученням українських підземних сховищ блакитного палива).