ВСТУП
Приймаючи 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України, Верховна Рада одночасно ухвалила постанову «Про проголошення незалежності України», яка передбачала: «1 грудня 1991 р. провести республіканській референдум на підтвердження акта проголошення незалежності» (Відомості Верховної Ради України, № 38, ст. 502 №1427-XII).
Референдум мав показати, що джерелом української незалежної державності є не кулуарні домовленості представників окремих політичних сил, а воля українського народу і, тим самим, стати вищою формою легітимізації Акту проголошення незалежності України.
Підтвердження Акту проголошення незалежності України на всеукраїнському референдумі було покликане забезпечити невідворотність процесу творення української незалежної держави і сприяти його завершенню в умовах свободи поза межами Радянського Союзу.
Референдум мав забезпечити як найшвидше утвердження України як повноправної і повноцінної суверенної держави і відновлення її місця в Європі та світовій спільноті держав.
Продовження розбудови незалежної української державності
після 24 серпня 1991 р.
Період між проголошенням незалежної України і референдумом був вирішальним і завершальним у розбудові підвалин української державності, створення умов для розвитку України як незалежної демократичної держави.
У день проголошення незалежності України Верховна Рада ухвалила низку нормативних актів, покликаних підтвердити ефективність державних інститутів та започаткувати формування національних силових структур.
Насамперед, йдеться про Закон України від 24 серпня 1991 року «Про надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради України» (ВВР, 1991, №38, ст. 505, № 1430-ХІІ). Закон передбачав до обрання Президента України наділити Голову Верховної Ради України правом видавати в межах законодавства України обов’язкові для виконання на території республіки розпорядження; зупиняти постанови і розпорядження Кабінету міністрів України, накази міністрів та інших посадових осіб у разі їх невідповідності Конституції і законам України до розгляду цих актів Верховною Радою; зупиняти дію рішень обласних, районних, міських Рад народних депутатів, прийнятих з порушенням Конституції і законів України до їх розгляду Верховною Радою.
Надзвичайно важливе значення мала постанова Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року «Про військові формування на Україні» (ВВР, 1991, №38, ст. 506, № 1431-ХІІ). Постанова передбачала підпорядкування Верховній Раді України всіх військових формувань, дислокованих на території республіки і утворення Міністерства оборони України, а також уповноважувала уряд України приступити до створення збройних сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету міністрів і Національного банку України.
Символом розриву з імперським центром і відмови від радянської символіки стала постанова Верховної Ради від 4 вересня 1991 р. про підняття над будинком парламенту синьо-жовтого прапора.
Велике принципове і практичне значення для розбудови державності України та правового оформлення її статусу як незалежної держави мали ухвалені Верховною Радою Закон «Про правонаступництво України» (12 вересня 1991 р. №1543-ЧІІ-ВВР, № 46, ст. 617) та Заява «Про основні принципи правонаступництва України стосовно боргу чи активів Союзу РСР (23 жовтня 1991 р. – ВВР, 1991, № 51, ст. 739); Закон «Про громадянство України» (8 жовтня 1991 р. №1636-ХІІ – ВВР, 1991 р., № 50, ст. 701) та Закон «Про державний кордон України» (4 листопада 1991 р., № 1777-ХІІ – ВВР, 1992, №3, ст. 5).
Відповідно до цих актів чітко, конкретно і однозначно встановлювалось, що Україна має свою власну систему органів державної влади і управління, які діють відповідно до її Конституції і законів, своє власне єдине громадянство; і свою власну державну територію, яка окреслена державним кордоном. Інакше кажучи, нормативними актами України були визначені класичні атрибути притаманні кожній суверенній державі.
У згаданих актах Україна підтвердила всі свої міжнародні зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України, заявила, що вона є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки, і визначила свою позицію щодо розподілу боргів і активів колишнього Союзу РСР, зазначивши, що такий розподіл має здійснюватись за принципами, узгодженими між всіма державами – суб’єктами колишнього Союзу.
Після ухвалення Акту незалежності України її внутрішня і зовнішня політика стала україноцентричною і була спрямована на продовження розбудови інститутів національної державності відповідно до вимог європейської політичної і правової культури та загальнолюдських демократичних цінностей. Діючи відповідно до Декларації про державний суверенітет, Україна підтвердила свій намір стати без’ядерною державою і розбудовувати дружні відносини із сусідніми країнами та іншими державами світу.
Випробування шантажем Росії
Перша реакція Росії на Акт проголошення незалежності України була недружньою і провокативною. 26 серпня 1991 р. прес-секретар Президента РРФСР П. Вощанов заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів право кожного народу на самовизначення, але «залишає за собою право порушувати питання про перегляд кордонів» перед республіками, які проголосили незалежність.
Згадана заява була актом шантажу, що мав на меті спонукати керівництво України відмовитись від розбудови незалежної держави і погодитись на відновлення участі у створенні реформованого Союзу. Одночасно це був засіб активізації противників незалежності в Україні і спроба вплинути на інші республіки.
Дії Росії були зумовлені імперською ментальністю її владної еліти, яка в принципі не сприймала дезінтеграції Союзу РСР, завжди була налаштована на його збереження у тій чи іншій формі та прагнула утримати в його рамках республіки і, насамперед, Україну. Про це промовисто свідчила концептуальна модель Декларації про державний суверенітет РРФСР, яка була ухвалена 12 червня 1990 р. і проголосила «про рішучість створити правову державу у складі оновленого Союзу РСР» і про об’єднання Росії з іншими республіками «на основі Договору». Під час зустрічі з президентом США Дж. Бушем, яка відбулась 30 липня 1991 р. після відмови України підписати розроблений в Ново-Огарьово Союзний договір, президент Росії Б. Єльцин висловив побоювання, що рух України до незалежності зруйнує Союз. Як згадує Дж. Буш, Б. Єльцин емоційно сказав: «Україна не повинна виходити з Радянського Союзу», оскільки без неї в Союзі утворився б дисбаланс на користь неслов’янських республік» (Geoge Bush and Brent Scowcroft. A World Transformed. Alfred A. Knoff, New York 1998, 512).
В Україні заява прес-секретаря Президента Росії викликала обурення і несприйняття. Але офіційна реакція була спокійна та рішуча.
27 серпня 1991 р. було опубліковано заяву Президії Верховної Ради України, в якій говорилось, що територіальні питання між двома країнами врегульовані у Договорі між Україною та Росією, який було підписано 19 листопада 1990 р. і в якому сторони визнали непорушність їхніх кордонів. У цьому зв’язку варто зазначити, що на переговорах по укладенню згаданого Договору російська сторона прагнула закласти в його текст формулювання, які б створювали юридичні підстави для територіальних претензій до України в разі її виходу із СРСР.
Російська делегація наполягала на схваленні положення про те, що обидві договірні сторони «визнають і поважають територіальну цілісність одна одної в межах Союзу РСР».
Як член української делегації, я прямо поставив питання, а якщо будь-яка із сторін забажає вийти із складу СРСР, то її територіальну цілісність можна буде не поважати, і запропонував виключити із формулювання слова «в межах Союзу РСР». Відповідь російської сторони, як на моє питання, так і на пропозицію була негативною, а, отже, позбавленою логіки. Відбулась напружена і тривала дискусія, внаслідок якої було погоджено компромісне формулювання, зафіксоване у ст. 6 Договору: «Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах».
У конструкції цієї статті є згадка про СРСР, однак в ній йдеться не про визнання і повагу територіальної цілісності сторін в межах СРСР, а про взаємне визнання і повагу територіальної цілісності у межах тих кордонів республік, які фактично існували в межах СРСР на момент підписання Договору.
Інакше кажучи, ст. 6 українсько-російського Договору від 19 листопада 1990 р., який на той момент був чинний і регулював відносини сторін, свідчила про явну неправомірність намірів Росії порушити питання про кордони України, і слугувала надійним і переконливим підґрунтям для заяви Президії Верховної Ради України.
На відміну від цієї заяви, заява Народного Руху України від 27 серпня 1991 р. була гострішою і емоційнішою. «Ми занепокоєні, – говорилось в ній, – заявами про перегляд кордонів, намаганням розчленувати нашу Батьківщину. Сподіваємось, що досвід попередніх господарів Росії зупинить зазіхання сьогоднішніх керівників РРФСР. Сподіваємось, що підпис Бориса Єльцина під міждержавним договором Договором між РРФСР і Україною від 20 листопада (так в тексті заяви) 1990 року, стаття 6 якого стверджує, що Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність одна одної в існуючих нині кордонах, свідчить про позицію Президента і Парламенту Росії, а не продиктована тактичною кон’юктурою просування до імперського престолу».
В той же день відбулась прес-конференція Голови Верховної Ради України Л. Кравчука, в якій він наголосив на небезпеці територіальних претензій і повідомив, що Б. Єльцин пообіцяв йому «дати роз’яснення щодо заяви прес-секретаря». Однак, офіційно і публічно Президент Росії не спростував заяву свого прес-секретаря. Натомість 28 серпня 1991 року до Києва прибула делегація Російської Федерації, очолювана віце-президентом О. Руцьким і делегація Верховної Ради СРСР, представлена Ю. Рижовим, С. Рябченко, А. Собчаком та Ю. Щербаком. В Україні також була сформована делегація високого рівня, яку очолив Голова Верховної Ради Л. Кравчук.
В той же день у залі засідань Президії Верховної Ради України між обома делегаціями розпочались переговори . Вони тривали до ранніх годин наступного дня і завершились погодженням Комюніке, яке підписали Л. Кравчук і О. Руцькой, і яке за своєю формою і змістом являло скоріше міжнародну угоду, ніж повідомлення про підсумки переговорів.
Визнаючи невід’ємне право України і Російської Федерації на державну незалежність, сторони підтвердили свою вірність Договору між Україною і РРФСР від 19 листопада 1990 р., зокрема його статті2 і 6 про права громадян і територіальну цілісність ( преамбула і частина 5). В практичному плані це означало офіційну дезавуацію (спростування) заяви прес-секретаря Президента Російської Федерації.
Сторони погоджувались здійснити спільні дії з метою «недопущення неконтрольованої дезінтеграції союзної держави» і визнавали доцільність «створення тимчасових міждержавних структур з участю заінтересованих держав-суб’єктів колишнього Союзу РСР, незалежно від їх нинішнього статусу, на представницьких паритетних засадах» (частина 1) .
Водночас сторони погоджувались звернутись до інших держав-суб’єктів колишнього Союзу РСР з пропозицією «негайно приступити до підготовки і підписання економічної угоди між ними» (частина 2).
Вперше в офіційному міжнародному документі було застосовано термін «колишній Союз РСР». В комюніке йшлося про міжнародну співпрацю не заради збереження чи оновлення СРСР, а з метою створення нових міждержавних, а не наддержавних, тимчасових, а не постійних, структур, які формуються на представницьких паритетних засадах лише заінтересованими державами, незалежно від того, чи проголосили вони незалежність, чи ні. Нарешті, метою їхньої співпраці було визначено укладення економічної, а не політичної угоди.
Визначаючи необхідність реформування радянських збройних сил, сторони підтверджували вірність міжнародним зобов’язанням Союзу РСР, насамперед, щодо скорочення озброєнь і контролю над ними (частина 3 і 7). Комюніке передбачало обмін повноважними представниками України і Російської Федерації «для постійного інформування сторін і проведення консультацій» (частина 8).
Всі без винятку положення Комюніке повністю узгоджувались з Актом проголошення незалежності і не могло бути використане для заперечення його правомірності чи проти розбудови української незалежної держави. Об’єктивно Комюніке сприяло мобілізації громадської думки на користь підтримки Акту незалежності України на референдумі.
Отже, перша спроба відвертого шантажу України Росією на офіційному рівні зазнала цілковитої невдачі.
Однак російські імперошовіністи не вгамувались. В Росії розгорнулась шалена пропагандистка кампанія, спрямована на дискредитацію самої ідеї незалежності і залякування негативними наслідками виходу України зі складу СРСР. Власне кажучи, це був шантаж громадян України з метою вплинути на результат референдуму.
Антиукраїнська кампанія, масштабність якої вказувала на її організований характер, спонукала Президію Верховної Ради України виступити із Заявою, спрямованою проти спроб дискредитації Української держави засобами масової інформації колишнього Союзу РСР. В цій заяві, опублікованій 1 листопада 1991 р., зокрема говорилось: «З часу прийняття Акту проголошення незалежності України в ряді засобів масової інформації колишнього Союзу РСР з’являються публікації, що дискредитують дії парламенту та Уряду України, сіють розбрат на міжнаціональному ґрунті серед населення республіки, залякують політичним і економічним хаосом в умовах самостійного існування України, підсилюють чутки про «можливий обмін ядерними ударами між незалежною Україною і РРФСР».
Як засвідчили результати референдуму, в Україні пропаганда проти її державної незалежності в практичному плані виявилась контрпродуктивною.
В Росії антиукраїнська пропаганда, яка з тих пір не вщухає і набула систематичного характеру, стала інструментом культивування ворожого ставлення її громадян до України.
Протидія останній спробі реанімації СРСР
Незважаючи на той факт, що до кінця серпня 1991 р. акти про проголошення незалежності ухвалила більшість союзних республік, керівництво Союзу РСР продовжувало спроби його реанімації.
На самому початку вересня 1991 р. в Москві було скликано Надзвичайний з’їзд народних депутатів СРСР, на якому за уповноваженням Президента СРСР Н. Назарбаєв оприлюднив заяву Президента СРСР і найвищих керівників союзних республік. Заяву крім М. Горбачова підписали керівники 10 держав – РРФСР, України, Білоруської РСР, Республіки Узбекистан, Казахської РСР, Азербайджанської Республіки, Республіки Киргистан, Республіки Таджикистан, Республіки Вірменія, Туркменської РСР. В Заяві, зокрема, говорилось, що з метою недопущення подальшого розладу структур влади і до формування міжреспубліканських (союзних) структур влади на перехідний період (до прийняття нової Конституції) необхідно: «Погодитись і підписати всіма бажаючими республіками Договір про Союз суверенних держав, в якому кожна з них зможе самостійно визначати форми своєї участі в Союзі».
Виступаючи на з’їзді 2 вересня 1991 р. Голова Верховної Ради України Л. Кравчук чітко дав зрозуміти, що Україна не братиме участі у Договорі про Союз суверенних держав. «Щодо Договору про Союз суверенних держав, то переговори можуть починати ті республіки, які до цього готові і визначились, – заявив він.
Україна, проголосивши Акт про незалежність, може висловити свою позицію лише після референдуму з цього питання. Хоча вже зараз ясно, що реально можна вести обговорення тільки конфедеративних принципів союзу чи співдружності».
Однозначна відмова України від участі у підготовці Договору про Союз суверенних держав унеможливлювала реанімацію централізованої союзної держави. Тому Постанова Надзвичайного з’їзду народних депутатів СРСР, в частині, що стосувалась прискорення підготовки і підписання Союзного Договору залишились мертвою літерою.
В цих умовах кремлівське керівництво зосередило зусилля на укладенні міжреспубліканської економічної угоди, яка за його задумом в майбутньому мала стати фундаментом для політичного договору про новий Союз (A Tansformed World, p.547).
На початку жовтня 1991 р. в Алма-Аті відбулась інспірована Горбачовим зустріч, хоч формально її офіційним ініціатором був президент Казахстану Н. Назарбаєв. Предметом обговорення на зустрічі, в якій взяли участь представники 12 республік став проект Договору про економічне співробітництво. Однак серйозні розбіжності учасників зустрічі щодо ключових положень проекту унеможливили його підписання, хоч де-які його статті були погоджені. Окремі учасники переговорів, зокрема Україна, парафували проект Договору. При чому українська делегація зробила численні зауваження і пропозиції до його статей. У зв’язку з цим керівники п’яти держав: Російської Федерації, України, Білорусі, Узбекистану та Казахстану, які брали участь в зустрічі, в окремій заяві оголосили про своє рішення підписати між собою багатосторонній Договір про економічне співробітництво до 15 жовтня 1991 р. і закликали решту держав «приєднатися до нашого Договору».
Коментуючи підсумки зустрічі в Алма-Аті у своєму телеінтерв’ю 5 жовтня 1991 р. М. Горбачов заявив, що нереалістично думати про економічні зв’язки без політичних і наголосив, що економічний Договір – це перший крок до Союзного Договору, який в найближчому часі урегулює і забезпечить політичну єдність Союзу. При чому він сказав: «Я не можу собі уявити Союзу без України. Я певен, що українці і росіяни й кожний, хто там мешкає, прийде до такого висновку». Це була відверта спроба вплинути на свідомість українських громадян напередодні референдуму.
11 жовтня 1991 р. питання Договору про економічне співробітництво обговорювалось на засіданні Державної Ради СРСР, яка увалила рішення винести парафований в Алма-Аті проект Договору на підписання в Москві 18 жовтня.
Напередодні московської зустрічі Президія Верховної Ради України 17 жовтня 1991 р. ухвалила спеціальну Постанову «Про Договір про економічне співтовариство», в резолютивній частині якої було, зокрема, сказано: «Поданий проект Договору про економічне співтовариство не може пропонуватись до підписання повноважними представниками України, оскільки в ньому не враховані принципові зауваження Української сторони».
Українська делегація, очолювана першим заступником голови Верховної Ради І. Плющем взяла участь у церемонії підписання Договору, яка як і планувалось, відбулась 18 жовтня 1991 р. в Москві, але від підписання відмовилась. В цей день Договір про економічне співтовариство підписали 8 республік колишнього Союзу РСР. Крім України договір не підписали Азербайджан, Грузія, Латвія, Литва, Молдова, та Естонія.
Відмова України стати учасницею Договору про економічне співтовариство була викликана тим, що в її остаточному тексті, переданому українській стороні лише за день до церемонії підписання, принципові українські пропозиції до окремих ключових статей Договору були проігноровані, а ряд погоджених в Алма-Аті положень були вилучені.
По-суті Україні пропонували підписати Договір, у розробці якого вона не брала участі і положення якого були несумісні з її статусом незалежної держави. На прес-конференції у Москві 18 жовтня 1991 р. І. Плющ заявив, що статті Договору про економічне співтовариство суперечать як Акту проголошення незалежності, так і Декларації про державний суверенітет України і що його текст не має нічого спільного з тим, який обговорювався раніше. І дійсно, аналіз Договору, запропонованого для підписання, свідчив, що він передбачав створення єдиної централізованої системи управління економікою і мав бути доповнений Договором про військово-політичний Союз, що виключало можливість існування України як повноправної суверенної держави.
Відмова України підписати Договір про економічне співтовариство стало приводом для посилення антиукраїнської істерії супроводжуваної настирливим нав’язуванням українському суспільству думки, що в разі його непідписання, вони опиняться у небезпечній ізоляції. Ці погрози певною мірою матеріалізувались у неналежному виконанні російською стороною угод і контрактів на поставки Україні газу, нафти, лісу, паперу, комплектуючих для багатьох українських підприємств.
Цілеспрямована дезінформація і дезорієнтація українського виборця, особливо у південно-східних регіонах країни в умовах різкого погіршення економічної ситуації могли суттєвим чином негативно вплинути на результати референдуму.
За таких обставин Верховна Рада України 6 листопада 1991 р. ухвалила Постанову «Про Договір про економічне співтовариство», яка дозволяла Уряду України парафувати Договір, виходячи з інтересів народу України, з наступним поданням його Верховній Раді України на ратифікацію. Того ж дня Договір було парафовано прем’єр-міністром України В. Фокіним. Коментуючи цю подію Л. Кравчук сказав, що підпис В. Фокінає відображенням підтримки Україною лише ідеї економічного співробітництва, а не явно висловленою згодою на схвалення тексту Договору. (Chicago Tribune, November 9, 1991).
По-суті це була відмова України стати стороною Договору, який закладав підвалини для реанімації Союзу як централізованої держави. Найкращим підтвердженням цього було відхилення Головою Верховної Ради України Л. Кравчуком запрошення взяти участь у нараді керівників семи колишніх союзних республік , яка відбулась 14 листопада 1991 р. у Ново-Огарьово з метою утворення нового централізованого об’єднання – Союзу суверенних держав. Відповідаючи на запитання кореспондента «Комсомольской правды» про цю нараду він сказав: «Мені телефонували, питали, чи я приїду. Але я не вірю, що новоогарьовський процес увінчається успіхом… Центр себе скомпрометував. Тому на мій погляд, все варто починати на принципово новій основі» («Комсомольская правда» 15 ноября 1991 г.).
Сподівання на участь України в оновленому Союзі могли справдитись лише в разі не підтримки її громадянами Акту незалежності. Але це було маловірогідно, оскільки на той час вже виявилась стійка тенденція позитивного ставлення більшості українського суспільства до ідеї незалежності України.
Про автора: Надзвичайний і повноважний Посол України,
професор, доктор юридичних наук