Гроші на смітті

У Німеччині на одному вуличному сміттєвому контейнері написали ціле послання людству. Воно містило фрази на кшталт «ми, люди, – це біомаса», «ми, люди, – це солома», «ми, люди, – це мислення» тощо. Зрештою, все це мало наштовхнути на думку, що сміття і люди завжди поруч. 

У масштабах Європи Україна має величезні проблеми і чи не найбільш застарілі підходи в системі поводження з твердими побутовими відходами (ТПВ). ТПВ не включають відходів промислового сектору, утилізація яких є окремою великою темою.

Забіг тривалістю десятиліття

«Швейцарії знадобилося до 20 років, щоб запровадити сучасні технології у системі поводження з ТПВ і зробити їх масовими, – розповів Тижню Андре Ольшевскі, фахівець швейцарської компанії Skat, що надає експертну підтримку Україні. – Насамперед для цього потрібно ухвалити відповідне законодавство. Тільки потім має порушуватися питання технологій та тарифів».

Як свідчить практика країн, що досягли найбільших успіхів у царині поводження з ТПВ (Німеччина, Швейцарія, Велика Британія), якість послуг зі збирання, перевезення, переробки й утилізації відходів підвищується паралельно з розвитком бізнесу із переробки сміття у вторинну сировину, яку далі використовують для виробництва безлічі різних товарів. Це скеровує всю систему в конструктивне ринкове русло, породжує конкуренцію підпри­ємств-операторів, тобто тих фірм, які, зокрема, сортують та переробляють сміття. До речі, щонайменше 40% ТПВ в Україні містять скло, папір, пластик.

Утім, хоч би як багато сміття сортувалося та перероблялося для вторинного використання, певну його частину все одно спалюють чи перезахоронюють. Щоб поліпшити якість послуг з утилізації сміття й запобігти корупції, європейські країни проводять тендери з вибору компанії-оператора й усебічно сприяють співпраці між муніципалітетами у цій галузі. Якщо тендери є відкритими, а громади активними в оптимізації своїх витрат на перевезення й утилізацію сміття, вдається реально запобігати утворенню стихійних сміттєзвалищ, а до управління звалищем допускаються ті компанії-оператори, які спроможні якісно й вчасно здійснювати пересипання, ущільнення сміттєвих пластів та інші процедури, від яких залежить те, як сміттєвий полігон чи звалище впливає на довкілля.

Про абсолютно далекі від усіх наведених вище міркувань корупційні схеми, за якими відбувається вибір компаній-опе­­раторів з перевезення й утилізації сміття в українських містах, Тиждень уже писав (див. «Помийна мафія», №23/2010). Як наслідок – неринкова й некваліфікована система поводження з ТПВ призвела в Україні до того, що сьогодні, за даними Міністерства з питань ЖКГ, 22% сміттєзвалищ зовсім не відповідають нормам екологічної безпеки.

Нові пропорції

Рамкова схема процесу утилізації відходів у Західній Європі передбачає, що в землю захороняють лише 20% ТПВ, спалюють 30–35%, а решту 50–60% переробляють як вторинну сировину. Приміром, із перероблених плас­­тикових ПЕТ-пляшок мож­­­на виробляти черепицю, тротуарну й облицювальну плитку, каналізаційні люки тощо. У Швейцарії переробляють 60–95% відходів. У той час як Україна загрузла в конфліктах навколо переділу ринку переробки й утилізації відходів, країни на кшталт Швейцарії та Німеччини переймаються тим, як підвищити показники переробки батарейок. В Україні ж на запровадження пілотних проектів сучасного збирання та переробки сміття спромоглися лише поодинокі міста, як-от Івано-Франківськ і Калуш.

Щоб така схема запрацювала в Україні хоча б у довгостроковій перспективі, потрібно вводити чіткі стимули як для підприємців, так і для споживачів. При цьому штрафи за порушення вимог до утилізації відходів – це останній інструмент такого стимулювання, тоді як саме на нього робить ставку чинне законодавство України. За такі порушення громадяни мають заплатити від 340 до 1360 грн, а суб’єкти підприємницької діяльності – від 850 до 1700 грн.
Натомість значно дієвішими для споживачів є матеріальні стимули, що мають сенс, якщо міста запроваджують роздільні збирання, сортування та переробку сміття. Приміром, можуть встановлюватися різні тарифи для тих, хто розділяє сміття та викидає його в спеціальні контейнери, і тих, хто цього не робить. Перші отримують відчутну знижку. Важливою є також відстань від будинку до сміттєвого контейнера. У країнах Західної Європи прийнятною вважається відстань до 200–300 м. Що ближче контейнер до будинку, то ймовірніше, що людина скористається ним.

Щодо стимулів для підприємців, які наважуються працювати з певними типами відходів задля їх сортування та/або переробки у вторсировину, кожна з країн, що заохочує таку діяльність, пропонує різне. Найперше – це особливий режим оподаткування для таких підприємців, а вже потім різні дотації, субсидії, пільгові кредити. У Німеччині, приміром, за кожну перероблену тонну сміття підприємець отримує від держави €90. В Україні ж є законодавча норма про те, що такі бізнесмени мають право на кошти з так званих екологічних фондів місцевих бюджетів. На практиці ця норма не виконується й екогроші пере-розподіляються в обласний та державний бюджети. Навіть таке велике місто, як Івано-Франківськ, маючи в бюджеті 170 тис. екогривень, не виділяє грошей підприємцям, які сортують і переробляють сміття.

Солідарність муніципалітетів

Українські мери наголошують на тому, що реалії малого міста та великого мегаполіса, коли йдеться про перевезення й утилізацію ТПВ, абсолютно різні. Ті завдання, які може подужати велике місто, малим часто не до снаги. Якщо навіть швейцарські та німецькі децентралізовані місцеві бюджети не справляються із завданням якісної, високотехнологічної організації цього процесу, то українські й поготів. Як наслідок – тільки 70% нашого населення, за даними Міністерства з питань ЖКГ України, отримують послуги з вивезення відходів, а в селах згаданий показник узагалі становить лише 30%. Це призводить до щорічного утворення 24 тис. несанкціонованих звалищ по всій країні. Тож широко апробований у Німеччині та Швейцарії підхід міжмуніципальної організації всієї ланки поводження з відходами має чудові перспективи в будь-якій країні. Він передбачає, що два-три муніципалітети можуть вивозити, переробляти чи утилізувати сміття спільними зусиллями.

Важливо також, щоб громадяни були готові брати частину фінансового тягаря на себе. «У Швейцарії, купуючи електронний прилад чи батарейку, ви автоматично сплачуєте за подальшу високотехнологічну утилізацію цієї продукції, тобто вона закладається в ціну товару, – пояснює Андре Ольшевскі. – Усі економічні гравці в межах певної галузі мають прийняти те, що ціни через це неминуче підвищаться. У нашій країні, на щастя, вдалося досягти консенсусу щодо цього». До речі, комунальні тарифи за поводження з ТПВ в Україні нижчі, ніж у будь-якій іншій розташованій далі на захід країні Європи.

Отже, якщо Україна не змінить сутнісно всю систему збирання, переробки та утилізації ТВП, спираючись на довгострокову стратегію, в якій якість послуг та екологічна логіка будуть домінантними, у наступні десятиліття ми потонемо у власному смітті. Це і буде змістом нашого можливого послання на сміттєвому контейнері: «Ми, люди, – це сміття».

Матеріал підготовлений за сприяння «Муніципальної програми врядування і сталого розвитку» ПРООН