Гроші як манна небесна

Кілька неймовірних подій змінили життя Ґабріеля Отієно Аноша. Супутник, пролітаючи над Східною Африкою, сфотографував його дах. Небайдужі люди з Філіппін, які дистанційно моніторили здобуті через космос дані, звернули увагу, що покрівля не блищить (чоловік жив під солом’яним дахом, а не бляшаним). У Західній Кенії це ознака злиднів. Тоді компанії Google і Facebook передали гроші через Give Directly – благодійний проект, який займається пошуком найбідніших людей у світі і забезпечує їх кош­тами, не вимагаючи жодних зобов’язань.

25-річний тесля нічого про це не знав, аж доки не повернувся одного дня додому й довідався, що якісь незнайомці дали його дружині мобільний телефон, до котрого прив’язано банківський рахунок. А потім на подружжя впала манна небесна – $1 тис., які воно могло витратити як заманеться.

Дивна ідея, авжеж? Усе одно, що скидати гроші з гелікоптерів. Однак ця програма й подібні до неї є частиною зміни уявлення про те, як найкраще зарадити найзлиденнішим. Десятиліттями панувала думка, ніби за незаможних треба робити майже все й ніби експерти краще знають, що саме. Мало хто вірив, що бідняк відповідально витратить тисячу доларів. Тож урядові і благодійні організації та банки розвитку будували школи й лікарні, дороги й порти, прокладали іригаційні труби й електрокабелі, а також створювали масштабну бюрократичну систему, щоб усім цим управляти.

Приблизно від 2000 року почали формуватися інші ідеї: уряди країн виділяли бідним родинам невелику допомогу, яку ті витрачали б на власний розсуд, за умови, що їхні діти регулярно відвідуватимуть школу й перевірятимуться в лікаря. Ці програми так званих грошових переказів з обов’язковими умовами (CCT) з’явилися спочатку в Латинській Америці, а згодом поширилися світом. Вони не замінили традиційної допомоги, але мали істотні переваги: підтримка бюджету окремих родин і сприяння жінкам (більшість виплат отримували матері). Крім того, організація такого починання обходилася дешево.

Читайте також: Можна й не копати

Нові проекти, на кшталт Give Directly в Кенії, втілюються в межах реалізації таких ідей. Розробники помітили, що доходи родин зростають завдяки програмам CCT, тож засумнівалися, чи потрібні додаткові умови на кшталт обов’язкового відвідування школи. Вони стверджують також, що програми CCT можна зробити ще дешевшими, запровадивши грошові перекази без обов’язкових умов (UCT).

Нині діє достатньо таких програм, щоб можна було робити перші висновки. Попередні результати доволі оптимістичні: кошти, виділені з обов’язковими умовами чи без них, так чи так витягують людей зі злиднів. Учасники програм без обов’я­зкових умов, попри побоювання, не тринькають гроші на випивку й гульбища. Бідні сім’ї можуть отримувати напрочуд великі суми й раціонально їх витрачати. Та все ж таки грошові перекази з обов’язко­вими умовами, здаєть­­ся, пра­­цюють кра­­ще, адже біднота має цілу купу проблем – не тільки браку коштів.

Засновник проекту Give Directly Майкл Фей згадує, як пропонував свою ідею щодо «безумовних грошей» традиційним меценатам: «Во­­ни подумали, ніби я обкурився». Але в Кремнієвій долині пропозиція сподобалась. Може, тому що Give Directly нагадує створення технологічної компанії, яка кидає виклик традиційним методам діяльності (у цьо­­му випадку до­­помоги бідним). Google виділив $2,4 млн, Face­­book – $600 тис.

Благодійність суттєво залежить від передових технологій. За їх допомогою збирають дані для ідентифікації най­­бідніших місцевостей у Кенії (до котрих належить і Кога, рідне селище пана Аноша поблизу озера Вікторія). Зокрема, солом’яні та бляшані дахи – ця справа забирає багато часу – відстежують за допомогою веб-сервісу Mechanical Turk («Механічний турок»), який ділить масштабну роботу на дрібні складові й доручає їх фриланс-служ­­бам у всьому світі. Працівники на місцях відвідують із GPS-при­ст­ро­­ями населені пункти, реєструють учасників програми й розподіляють гроші за допомогою кенійської системи грошових переказів через мобільний телефон M-Pesa.

Своє несподіване багатство Анош вирішив потратити насамперед на новий дах. Солома не просто протікає, її треба міняти двічі на рік, щоразу витрачаючи $40. Половину грошей він вклав у будинок, а на решту придбав лісоматеріали й курчат. Нині ці дві справи забезпечують йому май­­же $90 щомісяця. «Коли маєш гроші й клепку в голові, – каже кенієць, – можна змінити своє життя».

Звісно, не всі суми пішли на справи, що могли б порадувати економістів. Бернард Окумо, сидячи напідпитку на твердій лаві в освітленому місячним сяйвом барі посеред бананового гаю, розповів, що дружина витратила свою грошову допомогу, аби витягнути його із в’язниці, куди він потрапив за звинуваченням у вбивстві. Однак, згідно з першим незалежним аналізом програми Give Directly, що його провели Йоганнес Гаусгофер і Джеремі Шапіро (колишній член правління проекту Give Directly) з Массачусетського технологічного інституту, такі витрати є радше винятками. За словами дослідників, серед вибраних навмання бідних родин із 63 селищ, які отримали грошову допомогу, кількість дітей, що вештаються весь день без крихти в роті, зменшилася на третину, а тваринницьких господарств подвоїлася. Через рік після запуску програми доходи населення зросли на чверть, а учасники почуваються менш пригніченими, що підтверджують і проведені серед них аналізи на рівень кортизолу в крові.

Читайте також: Жадібність в Африці потрібно вважати військовим злочином

А от жителі торговельного містечка Рандаго, що нині оточене профінансованими Give Directly громадами, спантеличені. Дехто гадає, що гроші дає Барак Обама: батько американського президента був вихідцем із тамтешнього племені луо. Кенійська програма є незвичною (виплати величезні, за місцевими масштабами) і діє лише впродовж трьох років. Не дивно, що за рік доходи населення зросли.
Однак гроші роздають не лише кенійцям. 2006-го у В’єт­­намі стартував пробний проект, у межах якого одноразову допомогу отримали 550 родин; за два роки рівень бідності впав на 20 відсоткових пунктів. Програму назвали «гроші на домовину», бо люди похилого віку відкладали їх собі на похорон, аби діти не витрачалися.

Чи означає це, що можновладці марнують час і кошти, проводячи моніторинг і запроваджуючи обов’язкові умови, коли не менш ефективно було б просто віддати людям певні суми? Не все так просто. Мабуть, через те, що у проектах без обов’язкових умов ключову роль відіграють гроші, ці програми здебільшого щедріші й дорожчі за CCT. Що обрати? Відповідь радше пов’язана з учасниками, аніж із самими програмами: кому адресована допомога і які проблеми в цих людей?

Крім того, програми CCT не нехтують проблемою, яку UCT залишають на волю випадку: допомоги наступному поколінню. Здоровіші й ліпше освічені діти, підрісши, зароблятимуть більше, тож умова щодо відвідування шкіл та медпунктів дає змогу боротися з бідністю в тривалій перспективі. Тим часом метою UCT є зменшити проблему злиднів сьогодні. Тож не завжди вдається порівнювати програми з обов’яз­ковими умовами та без них. Однак до цього докладено чимало зусиль, і вже з’являються перші результати. Програми CCT мають свої недоліки, однак зазвичай є ефективними принаймні в тих аспектах, що цікавлять урядовців, а також із погляду загального зменшення масштабів бідності й покращення стану здоров’я та рівня освіти.

Наймасштабніші програми фінансування з обов’язковими умовами – згадувана Bolsa Fa­mília та мексиканська Oportuni­dades – допомогли зменшити масштаби бідності й підняти рівень письменності в найбільших країнах Латинської Америки. Гроші зарадили не десяткам тисяч, а десяткам мільйонів людей: неабиякий аргумент на підтвердження ефективності програм CCT.

Корисні обмеження

На думку Берка Озлера, економіста, що вивчав трансферти готівки на замовлення Світового банку, програми CCT краще застосовувати там, де проблеми людей не зводяться лише до браку грошей: де родини не вважають освіту особливою цінністю або де результати можливі лише за умови масового виконання зобов’язань (яскравий приклад – вакцинація). За таких обставин люди, вільні робити що заманеться, можуть надто мало витрачати на навчання чи здоров’я. CCT допомагають долати такі проблеми.

Крім того, ці програми мають дві політичні переваги перед UCT. Перша: батьків зобов’я­зу­­ють водити дітей до школи, тож влада мусить покращувати освіт­­ні стандарти. Друга: обов’я­з­­­­кові умови змінюють поведінку і спонсорів, і учасників. Програ­­ми CCT, очевидно, ефективніші за UCT з погляду мобілізації підтримки серед людей, які виділяють гроші: обов’язкові умови більше до вподоби платникам податків середнього класу, щоб бідні прошарки не отримували нічого задарма. Може, це й не вельми важливо, коли спонсорами виступають Google чи Facebook, але коли суми надходять із державних скарбниць, то зовсім навпаки.

Таким чином, програми UCT працюють краще, ніж можна було сподіватися. Вони руйнують стереотип про безвідповідальну, байдужу за своєю сутністю бідноту. Та все ж таки схеми CCT зазвичай ефективніші, особливо коли йдеться про боротьбу із причинами бідності; вони не просто зменшують масштаб злиднів, а й допомагають родинам позбутися їх назавжди.

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com