Громниця і 12 гармат

 

 

І піди розберися, хто перший побачив оту фанерку, хто перший усівся й полетів крижаною ковзанкою. А далі – ледь не до сварки: кому за ким! Фанерка манюсінька, тож доїжджали до низу на власному одязі. Викачалися в снігу, як дітлахи. А спочатку ж усе було цілком пристойно.

 

Як завиднілася на в’їзді до Чернігова козацька церква Святої Катерини, одразу вирішили, що її бароковим строям пасуватиме сніговик. А ще більше – снігова сімейка. От і взялися до роботи. Катали снігові кулі, вмощували одна на одну. А сніг вологий, тяжкий – чи не останній цієї зими. Ось і не втримали. Зірвалися кулі, покотилися, та все швидше, швидше – і от уже ціла снігова кучугура внизу.

 

 

Не відпускає Чернігів. Уперше на Різдво приїжджали: водили вертеп, цілу торбу веселощів назбирали, потім були й на Водохреще, і ось – на Стрітення. Такий-от маршрут вихідного дня.

 

Може, скарбами приманює? Бо таки без перебільшення: в Чернігові – чверть усіх історичних па­м’я­ток домонгольської доби нашої історії. Найдавніша – Спасо-Пре­обра­жен­ський собор (1033–1041 рр.). Фундатор – князь Мстислав Хоробрий, син князя Володимира, хрестителя Київської Русі. В цьому соборі похований герой «Слова о полку Ігоревім», князь Ігор Святославович. Упродовж сторіч споруда неодноразово змінювалась, її поліфонічний фасад радо вбирав відлуння історичних подій і зараз вражає незвичними гострокінцевими баштами, що навіюють думки про Індію. Кажуть, колись вони слугували сонячним годинником.

 

Поруч – Борисоглібський собор (1120–1123 рр.), спокійний незворушний масив оштукатуреної плінфи. Її ледь рожеву красу і прадавню міць можна роздивитися на залишених для оглядин невеличких фрагментах. А сам собор – чи не найчистіша гармонія чернігівської шко­ли давньоруського зодчества.

 

Усередині храму – величні Царські врата (1702 р.), які, за легендою, відлиті зі срібла переплавленого язичницького ідола. Композиція цього шедевра, трактування аканта й фігур пророків розроблені, найпевніше, чернігівськими художниками – аналогічні прийоми можна побачити на гравюрах того часу, видрукованих місцевою друкарнею. А от відлили врата у Гданську.

 

За Борисоглібським собором – один із найоригінальніших зразків українського бароко – будинок Колегіуму (1700–1702 рр.) з церквою ­Іоанна Богослова, дзвіницею й каплицею, прикрашеними соковитим фантазійним декором.

 

Усе це в історичному центрі міста – на так званому Дитинці. Тут-таки на деснянській кручі, де колись були оборонні вали, зараз бульвар, і 12 старовинних гармат.

 

Якщо потрапите до Чернігова з екскурсією, вам неодмінно розкажуть, що з них ніколи не стріляли. Та я не вірю. Гарні, справжні, XVII–XVIII ст. І щоб ніколи з жодної? Натомість у те, що замість дати гарбуза, чернігівські дівчата призначають побачення біля неіснуючої 13-ї гармати, вірю. Бо знаю киянина, який саме такого облизня від красуні-чернігівчанки й отримав.

 

За хвилин 20 пішки від центру – Троїцько-Іллінський монастир (ХVII–XVIIІ ст.) зі Свято-Троїцьким собором, Іллінською та трапезною церквами, дзвіницею, двома каплицями, будинком архімандрита та келіями. Тут Лазар Баранович тримав одну з перших на Русі друкарень. І раптом нам поталанило – дозволили видертися на його дзвіницю (1774–1775 рр.).

 

Лізли, звісно, разом із дзвонарями. От тут-то й відкрилося нам по-справжньому давнє місто. Внизу – зимове, сяюче снігами, а тут, у височині – ні, ще не весна, але таке запаморочливе передчуття весняного щастя! А як вдарили дзвонарі в дзвони – спочатку ледь торкаючись, натяком, а далі все міцніше, гучніше, та з передзвонами… Розчинилися ми в тому дзвоні і попливли за своїми й чужими мріями…

 

 

Не хотілося спускатися з дзвіниці, та час швидко спливає. Освятили свічки, вийшли з храму – а вже й сутінки. Ліхтарі ще не запалили, тільки живі вогники розганяють морок. Несуть віряни по домівках стрітенські свічі – Громниці. Християнський символ осяяння серця Духом Святим і, водночас, давній, ще язичницький знак Весни – перемоги Світла над Темрявою.

 

А я – в гості до пані Галини Терещенко. Колись Галя робила ремонт у нашій квартирі. Я обіцяла їй, що коли будемо в Чернігові, обов’яз­ково зайдемо.

 

В центрі столу – Громниця. А ще – букетик колосків, сухих чорнобривців і пом’яничків-васильків. Перед старовинною, ще Галининої прабабці іконою жевріє вогник. Майже вся родина в зборі: батьки Галі, чоловік, син із невісткою, онук. Лише дочка не змогла приїхати, вчиться у Львівському університеті.

 

І тут я вгледіла в кутку чималу купу бобин із логотипом ВАТ «Чернігівське хімволокно». «Мочалки робимо з бракованих ниток. Галя в Києві на базарі продає по 20 грн», – перехопив мій погляд Галинин чоловік Іван. Він працює на капроновому заводі, так називають місцеві «Чернігівське хімволокно». Невістка Катя – на камвольно-суконному комбінаті. А от її чоловік Петро перед Новим роком пішов із заводу «Радіоприлад». «Замовлення наче й є: і з Росії, і з Білорусі, а виробництво стоїть. Мабуть, знову будуть перепродавати», – хлопець не скаржиться, бо вже влаштувався в одну зі шкіл учителем праці. В цю школу в вересні в перший клас піде і його син Павлик, єдиний поки що онук пані Галини.

 

«Я був бригадиром тракторної бригади, жінка на фермі», – вступає в розмову батько Галі Олесь Степанович. І розповідає, що зараз села пустіють, працювати нікому. В селі Красному майже нікого не залишилося з місцевих. Переважно живуть кияни – купили хати під дачі.

 

«Та всьо у нас харашо. Тіки шоб війни не було», – додає Марія Мефодіївна, мама Галини. Обоє стареньких говорять химерною україн­сько-російсько-білоруською мішанкою. «По селах у нас так усі розмовляють,  – пояснює Галя, – в Чернігові ж спілкуються коли російською, коли українською». А от «Символ віри» і «Отче наш» Олесь Степанович промовляє чистесенькою українською. Урочисто, піднесено й зворушливо. Декілька Громниць батьки, звісно, відвезуть у Красне. Бо як без них город засівати, козу Маньку весною на пашу вести?

 

Аж ось бамкнули церковні дзвони. Ну, Галя й почала виставляти на стіл і печене, і варене. Зі святом!

 

 

Звісно, є в Чернігові й історичний музей, і художній. Є двомовний молодіжний театр. І симфонічний оркестр «Філармонія», який створив і очолює Микола Сукач, людина шаленого темпераменту й фантастичної творчої віддачі.

 

А Тиждень завітав до Галереї сучасного мистецтва «Пласт-Арт». Сім її залів стали «Територією душі» для 37 художників України, які представили тут майже 150 творів. Петро Лебединець, Тетяна Дєдова, Анатолій Криволап, Володимир Іванов-Ах­ме­тов, Петро Бевза, Леонід Бернат, Олександр Міловзоров… Різні, часом взаємовиключні художні стилістики, несхожі світоглядні уподобання, підкріплені національним колоритом. Недарма всю виставку вже запросили на березень до Страсбурга, а потім її можна буде побачити в Культурному центрі України в Парижі.

 

«Це колишнє приміщення жіночої гімназії кінця ХІХ ст. Руїни були такі, що навіть бомжі не заходили, – розповідає фундатор галереї «Пласт-Арт» художник Борис Дєдов. – Я оформив оренду, зробив ремонт: три поверхи виставкових залів. Нещодавно ми відзначили десятиріччя галереї. За цей час тут відбулося понад 120 мистецьких акцій. Для художників виставкову площу надаємо безкоштовно, і для глядачів вхід вільний. Свої роботи демонстрували в нас митці Ізраїлю, Ісландії, але більшість все ж із України».

 

Тиждень запитав, де художник знаходить кошти на утримання галереї. «Маю суто художнє підприємство. Десять років я робив оздоблення для камінів – це добре оплачується. Зараз працюємо над проектуванням і розробкою екс­тер’єрів та інтер’єрів церков у різних регіонах України. Остання робота в Криму під Алуштою – Церква-меморіал пам’яті тих, хто загинув на водах. Та я завжди відчуваю борг перед Черніговом. Я народився і виріс у цьому місті. Тут поховані мої батьки. Тут з’явилися на світ мої син і дочка», – каже пан Борис.

 

…Тільки-но виїхали з міста – вдарив грім. Громниця! Не розминулися зима з весною, таки зустрілися. Блискавка вихопила з темряви Катерининську церкву й наших сніговиків, та мить – і вони зникли за дощовою завісою.