Згідно із запропонованими змінами я потенційний кандидат на громадянство Росії, а зі мною, мабуть, і третина поляків, трохи фінів, усі білоруси, естонці, литовці, латиші, українці й так далі відповідно до історичних карт СРСР та імперії Романових. Потенційних «користувачів російської мови», а отже, і російської культури набралося б кількадесят мільйонів осіб. Безперечно, російська стратегія наступальна.
До Верховної Ради України надійшов президентський проект змін до законодавства, «спрямованих на боротьбу з подвійним громадянством». Cт. 4 Конституції України проголошує, що «в Україні існує єдине громадянство», а детальніше питання громадянства описані в окремому законі. Саме ці п’ять слів стали фундаментом для міфу про заборону подвійного громадянства. Мовляв, «єдине» — це антонім слова «подвійне». Щоб спростувати цю думку, достатньо відкрити Закон «Про громадянство», на який посилається Конституція. Там наводиться визначення терміна: єдине громадянство виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.
Українська держава через внесення змін до закону про громадянство прагне отримати інструмент позбавлення громадянства тих, хто добровільно набув громадянство іншої держави. Колись застосовувану у світі практику позбавлення громадянства викинули на смітник. Простіше кажучи, вона була і є не дуже результативною у вирішенні реальних проблем та боротьбі з реальними загрозами. Дії Української держави можна сміливо охарактеризувати як оборонні.
Питання подвійного громадянства у випадку України може потенційно стосуватися 5 млн громадян, які проживають за межами держави. За оцінками, приблизно 500 тис. їх крім українського мають й інше громадянство. Власне, ці півмільйона осіб уже сьогодні зацікавлені в запровадженні чітких і зрозумілих принципів збереження громадянства України і, якщо немає «експліцитної» заборони, набуття громадянства іншої країни, яка дозволяє таку процедуру. Те, що діється в Україні, коли ненастанно з’являються «доноси», хто і скільки має іноземних паспортів, — це чиста демонізація питання про набуття більше ніж одного громадянства. Причин, із яких громадяни однієї держави набувають громадянство ще й іншої, багато. Але здебільшого вони банально очевидні. Після років перебування за межами Вітчизни таке набуття — звичайна прагматична постанова, що полегшує повсякденне життя в країні, з якою нас поєднують щоразу тісніші зв’язки. Громадянство країни походження ми теж часто зберігаємо з таких самих прагматичних причин, але для багатьох це ще й символічний акт, підтримка зв’язку з Батьківщиною. Немає потреби демонізувати це питання або ж надто ускладнювати його, як це робиться в Україні. У світі, що глобалізується, за доби швидкого руху технологій, капіталу і людей категорії, які досі добре описували дійсність, перестають адекватно пояснювати її.
Читайте також: Довіра
Уявлення про діаспору, таке важливе для збереження української культури й традицій, також утрачає свою актуальність. Сьогоднішні іммігранти з України, які стара діаспора називає «четвертою хвилею», самі себе найохочіше характеризують як «закордонних українців», а не як діаспору, хоча в українському праві існує чітко визначена категорія «закордонних українців», що поширюється тільки на «стару» діаспору, тобто людей, які не мають українського громадянства: «Закордонний українець — особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України» (Закон України від 04.03.2004 № 1582-IV «Про правовий статус закордонних українців»). Задля цікавості зазначу, що статус закордонного українця (який мало що дає) надано 8515 особам із 72 країн світу. Якщо порівняти, то набагато привабливішу карту поляка отримало понад 140 тис. громадян із території колишнього СРСР.
Усім, хто цікавиться справами громадянства України, я пропоную згідно з добрим філософським принципом, відомим як «бритва Оккама», прагнути простоти, вибираючи такі пояснення, які спираються на якомога меншу кількість засновків та уявлень. Владі — і законодавчій, і виконавчій — слід пам’ятати, що громадяни за кордоном теж громадяни і їх щоразу більше, а держава без громадян — тільки територія. І слід більше думати — про наступ.