На Донбасі навіть через понад 20 років українська самосвідомість так і не пустила міцного коріння, ставши помітною переважно в умах нового, народженого вже в Україні покоління, як раптом засяяв триколор. І нехай би російський — із цим пазлом орієнтована на ще стару ідейну лампочку «радянських людей» місцева свідомість впоралася б, десь у своїх глибинах пригадуючи, що «радянський» насправді все ж таки завжди означав «російський». Але засяяв ніякий не російський, а «республіканський» триколор, до того ж розбавлений незрозумілим прапорцем американських конфедератів, тільки без звичних зірок на хресті. На такий стимул реакції не було, і звична слина патріотизму застрягла десь між імперськими амбіціями Стрєлкова, який мріяв чи не про Росію часів Ніколая II, і кадировцями, що кричали на площі Лєніна «Ля іляха ілля Ллах!».
І все ж таки сьогодні, через півтора року, ці люди досі мислять себе ким завгодно, тільки не українцями. Я кажу «ці люди», бо маю на увазі виключно прибічників «ДНР», до яких не належу ні сам, ні багато з тих, хто все ще перебуває зі мною тут, у Донецьку. Я кажу «ким завгодно», бо питання про те, хто ж вони такі — деенерівці, новоросівці, а може, новоросіяни чи просто жителі абстрактної країни — ще лишається відкритим.
Читайте також: План «Б» для патріотів «Новоросії»
Ні, наша країна не була Швецією чи Данією, і до «ДНР» тут вистачало проблем. Але під час розмов із нинішніми «республіканцями», мирними жителями, які ніколи не брали до рук зброї, виникає враження, що замість «радянських людей» був створений абсолютно інший тип — тип особистостей, чия ідеологія — така собі неваляшка, що повертається в те саме положення, хоч би якою була сила ззовні. Ти кажеш їм: «Погляньте, Новоросії більше немає, її нашивки забороняють навіть носити. Де ваша велика країна від Одеси до Харкова? Де танки, які беруть Маріуполь? Де Росія і братній народ, який тільки те й робить, що розпилює на брухт ще не розграбовані заводи, і де на Донбасі «Кримнаш»?
Ні, кажуть вони, нехай «Новоросію злили». Нехай у нас мізерні пенсії та зарплати, а харчі дорожчі, ніж в Україні. Нехай ми не знаємо, як точно назватися: республіканцями, росіянами чи новоросівцями, тільки б не так, як у них, українців, тому що ми не вони. Це «не вони» прививалося тут довго. Говорячи про донбаську ідентичність, варто згадати не лише архетипи колективної психології радянської епохи, а й Партію регіонів, і практичну відмову від національної політики всього періоду незалежності, коли у Львові нікому не треба було роз’яснювати, хто вони такі, бо ж це вгадувалося в яскравих вишиванках, а Донецьк потребував їх, як ковтка води. Це, звісно, не означає, що образа, помножена на глупство, знімає з когось вину. Зрештою, я й сам маю безліч претензій до своєї держави й часом зовсім не розумію, що відбувається в головах у людей, які ділять зі мною ті самі жовто-блакитні кольори. А втім, живучи вже півтора року під величезним масивом пропаганди, переживши кілька потужних обстрілів та відчувши на собі всю злиденність нашого колись багатого краю, я не дозволив собі взяти в руки зброю й піти вбивати тих, у кого в паспорті стоїть та сама країна.
Читайте також: Прогулянка Луганськом
До речі, паспорти «ці люди» також не змінили, хоча один час і була мода на триколірні тугі обкладинки в передчутті швидкого звільнення всієї «республіканської» землі. Захарченко вже вкотре анонсував видачу перших паспортів «республіки», намічену тепер на кінець березня, але особлива ейфорія від їх отримання навряд чи очікується навіть за умови, що з ними стане можливий в’їзд до РФ. На останнє, вочевидь, ця заява й розрахована, оскільки ще недавно очільник «ДНР» дещо іронізував над паспортизацією своїх неповноцінних колег із «ЛНР», стверджуючи, що не витрачатиме «народні» гроші на документ, який ніхто не визнає. І ось тепер такий поспіх. Хай там як, а важливий не формальний, а сутнісний бік питання, адже отримання «республіканського» паспорта — це чергове цементування маразму й хаосу в головах
людей.
З кожним днем ідея «республіки» дедалі ефемерніша. І з кожним днем все більше враження, що це оne way ticket для тих, хто поки що смикає за нитки долі людей, які все ще лишаються на цій землі. У будь-якому разі політ колись закінчиться, могили, як зазвичай, поростуть травою, а ті, хто сьогодні все ще ходить донецькими вулицями з думкою «Росія, прийди», знову стануть всотувати «ворожий» їм світ: з українською пенсією, з бурчанням про президента-зрадника та з нормальними цінами замість московських у рублях.
