УТ.: Іване, як автор ти починав писати ще в останні роки Радянського Союзу. Потужно заявив про себе в соціально-депресивних 90-х, однак не менш активним є в теперішню віртуально-електронну добу. Що на, твою думку, за останніх 20 років змінилося в нашій літературі, в її енергетиці, лексиці, повітрі, світовідчутті? Що втрачено, або ж, навпаки, здобуто?
Дуже багато змінилося, навіть саме розуміння «місії» літератури у світі стало суттєво іншим. Якщо, скажімо, на межі 80-х і 90-х письменники були на сцені, а народ на майдані, то вже в 2004-му письменники стояли на Майдані серед людей, а на сцені були музиканти й політики – незважаючи на те, що серед тих політків хтось колись, можливо, щось і писав.
Загалом, це добре, бо це означає відхід від колоніального штибу існування, за якого література підміняє собою всі відсутні національні інституції. Але водночас це зле, бо хоч сам письменник за цей час і став суттєво ближчим до людей, але його книжки не стали ближчими до людини. Сучасної української людини в сучасній українській літературі немає – і в цьому наша велика поразка. Досі ми здебільшого гналися за формою, але тепер нам час подумати про зміст – звісно, якщо ми хочемо, щоб література вийшла з марґінесів сучасного життя.
УТ.:Чимало авторів із генерації 90-х окрім поезій писали також і дитячі твори – Юрій Бедрик, Сергій Пантюк, Роман Скиба, Мар’яна Савка… Останні роки ти також позиціонуєш себе як дитячий письменник. Для багатьох читачів, які звикли до Андрусяка як поета-деструктора часів «Нової деґенерації», це незвично. Іване, що спонукало тебе як автора «здитиніти» – звісно ж, у доброму розумінні?
Деструктором добре бути у 18-25 років – ідеальний вік для пошуку, проб і помилок. Але коли чоловік доскочив сороківки і все ще залишається деструктором – він або геній, або дурень. Недарма в народі кажуть, що як до 30-ти не жонатий, а до 40-ка не багатий, то життя пройшло марно.
Насправді я сам довго не міг повірити в те, що можу писати для дітей. Мені здавалося, що для цього треба бути набагато кращим, умиротворенішим, мудрішим, зрештою, ніж я є. І спершу я сприймав свої дитячі писання як такі собі «забавки для хатнього вжитку», здатні розважити моїх дітей, але які не мають претензій на високий статус дитячої літератури. Лише згодом я побачив, що це може подобатися не лише моїм дітям, а і їхнім друзям, друзям їхніх друзів… І аж коли редаґований Лесею Ворониною дивовижний журнал «Соняшник» (якого вже, на жаль, не існує) опублікував кілька моїх віршів, і їх дуже гарно сприйняли, я зрозумів, що не святі горшки ліплять. Зрештою, моя збірка «М’яке і пухнасте» вийшла щойно цього року, але чимало віршів з неї були написані 6-8 років тому, і весь цей час вони «блукали» по інтернету, часто навіть без мого відома, хтось їх собі роздруковував, хтось навіть переписував, що в наш час узагалі варте подиву! Отак я й сам повірив у те, що можу робити щось цікаве дитині…
УТ.: Чимало авторів говорять, що писати дітям треба з відчуттям відповідальності. З чим це пов'язано?
У дорослій літературі письменник є абсолютним паном свого тексту – він може робити з ним усе, що йому завгодно, ні на кого не зважаючи. Навіть на читача можна не зважати – якщо ти, звісно, письменник, а не попсовик. А ось із дитиною в такий спосіб нічого не вдієш – дитині ти або цікавий, або ні, і «на вічність» тут нічого не спишеш. Отакий виходить письменницький адреналін!
УТ.: Як би ти охарактеризував теперішній рівень дитячої літератури в Україні? Наскільки вона в креативному сенсі цікава й потрібна, чи навпаки – залежна від ринкової кон’юнктури і масового попиту на дитячу книжку як окремий сегмент?
Особисто для мене сучасна дитяча проза несподівано виявляється цікавішою від дорослої. Поезія однаково цікава, а в прозі Леся Воронина, Володимир Рутківський, Сашко Дерманський, Олесь Ільченко, Зірка Мензатюк, Марина Павленко чи навіть зовсім юні Оксана Лущевська, Таня Мельник, Зоряна Живка нерідко можуть мене дужче здивувати, ніж наші популярні й авторитетні дорослі автори. Ба більше: дорослого Андрія Кокотюху я, скажімо, ніколи б не читав – а дитячого читаю залюбки!
Так що я сповнений оптимізму стосовно нашої дитячої літератури – але, на жаль, мій оптимізм дуже часто розвіюється, як тільки я заходжу в книгарні й бачу, якою дурнею, якою тупою кон’юнктурщиною, яким страшним несмаком там бувають забиті дитячі полиці. Насправді в нас є лише кілька професійних дитячих видавництв, які вміють працювати з авторами й художниками, – і є ціла зграя тих, кого я називаю «піраньї видавничого бізнесу», які мають на меті лише отримання прибутку будь-якою ціною, а до дитини їм байдуже. Серед того мотлоху є навіть речі, здатні завдати дитині не лише світоглядної, культурної, естетичної, моральної шкоди, а й навіть психологічної травми! Тому я наполегливо раджу батькам, перш ніж рекомендувати дитині ту чи іншу книжку, спершу прочитати її самим. Так ви з часом розберетесь, якому видавництву можна довіряти, а якому – категорично ні!
УТ.: Іване, досить часто відбуваються дискусії щодо занепаду редакторської справи. Як літературний редактор із багатолітнім стажем, як ти розцінюєш рівень теперішнього редакторського класу в Україні?
Дуже сумно. Насправді в нас є лише кілька редакторів, яким особисто я можу довірити свої тексти, – Богдана Матіяш, Юрій Бедрик, у Харкові Ростислав Мельників, в Івано-Франківську Ярослав Довган, можливо, ще дві чи три людини – і то все…
Мене вчили редактори старої доброї «веселківської» школи – Олесь Шевченко, Наталія Сойко, – а мій найприскіпливіший і найулюбленіший редактор Юрій Пригорницький досі мало не щотижня вчить, править, підказує. Так і має бути! Мені дуже шкода тих моїх колеґ-редакторів, які не пройшли такої школи і не мають із ким навіть порадитись. У цій справі дуже багато важить досвід і традиція: коли у видавництві сидить «зубр», а поряд із ним тямуще «шпаченя», то років за десять із цього «шпаченяти» теж виросте «зубр». Але, на жаль, небагато видавців розуміють важливість цієї справи й готові платити «зубрам»; вони беруть на роботу самих «шпаченят», бо їм можна платити набагато менше – звідси й результат.
УТ.: Певно ти сам помітив, що українські часописи, видавництва та автори послуговуються різними українськими правописами або інколи їхніми покручами. Який би ти запропонував оптимальний шлях для вироблення певного консенсусу щодо правописних норм? Чи потрібно і чи можливо це зробити?
Я переконаний у тому, що це необхідно, і що швидше – то краще. Насправді це треба було зробити ще років зо 15 тому, й тепер ми б не мали такої поголовної безграмотності населення. Бо ж передовсім це відображається на дітях, школярах, які, стикаючись із різними варіантами написання одного й того ж слова, просто не розуміють, який із них «правильний». Це ми, фахові філологи, розуміємо, що «правильних» варіантів може бути кілька, а часом і кільканадцять, – а переважній більшості дітей, які не збираються пов’язувати свою долю з філологією, це просто непотрібно, і не варто їм цим забивати голови. Вони мають мати правописний канон, мінімально необхідний для кожної культурної людини – і все.
Переконаний, що це справа стратегічно важлива, державна, а тому її організацією мусять заопікуватися державні органи. Якби в нас був гуманітарний віце-прем’єр або міністр освіти й науки (звісно, того божевільного українофоба з особливим «пунктиком» стосовно галичан міністром назвати годі – це пітекантроп на міністерській посаді), то саме він мусив би зініціювати проведення на базі Інституту української мови НАН України наукової конференції з питання вироблення єдиних українських правописних норм. Конференції, на якій слово мали б не політики, не доярки, не свинарки, не бізнесмени, не ріелтери, не мерчандайзери, не маркетологи і не державні службовці, а винятково фахові вчені-мовознавці зі ступенем як мінімум кандидата наук. Лише вони, і ніхто інший, здатні виробити єдиний узгоджений правопис, який відтак – без жодних додаткових нефахових обговорень, без жодних політиків, свинарок і мерчандайзерів – необхідно затвердити постановою Кабінету міністрів чи в якийсь інший державний спосіб юридично леґітимізувати. І все!
Звісно, окремі видання, розраховані передовсім на інтелектуалістів із критичним мисленням, – мусять і надалі мати право використовувати той варіант правопису, який вважатимуть за потрібне. Але для шкіл, засобів масової інформації і видавництв, які працюють для масового читача, єдині правописні норми необхідні.
УТ.: У твоїх творах завжди простежувалося відчуття втрати автентики – втрати в цивілізаційному сенсі. Це відчуття також притаманне кільком попереднім ґенераціям українських поетів, скажімо, від Василя Голобородька до Василя Герасим’юка. Як ти розумієш автентику та її призначення в теперішніх, глобалізаційних умовах?
Як «останню територію», втрата якої значною мірою є втратою самого себе. Поети просто приречені відчувати ці речі дуже гостро, тому я певен, що і для авторів з молодших поколінь це буде одним із важливих відчуттів.
Зрештою, світ уже поступово доходить розуміння того, що глобальність у нинішніх умовах є, можливо, невідворотністю, якої навряд чи вдасться уникнути, але зовсім не цінністю. І нам усім варто задуматися над тим, як би мінімізувати втрати. Бо клони цивілізаційно-психологічні виявляються набагато страшнішими й непередбачуванішими, ніж клони біологічні, якими нас стільки років лякала наукова фантастика. Адже істота без кореня – такий собі «вселенський янукович» – здатна на такі речі, які тим фантастам і не снилися!
УТ.: З приходом нової, неорадянської влади, українські письменники, інтелектуали та громадяни гостро відчувають реваншистський наступ совків на незахищене громадянське суспільство. Як гадаєш, чи можливе в такій ситуації відродження громадянської поезії, якою в останнє десятиліття поети трохи нехтували? Чи можеш собі таке уявити: Андрусяк читає, стоячи на БТРі?
Із цими мерзотниками – цілком можу уявити! Банда, яка нині прийшла до влади, так просто, як у 2004-му, цю владу вже не віддасть. Тому на нас чекають дуже складні й відповідальні часи, за яких місце поета – не в масовці під сценою, а справді на бетеері. Так що громадянська поезія цілком може відродитися – звісно, не павличківського штибу, а в усіх сенсах сучасна.
УТ.: У тебе невдовзі вийде нова поетична книга. Ти зав’язав зі своєю вже традиційною деструкцією чи готуєш якийсь інший сюрприз?
Ну, я вже давно не деструктор, у поезії мене останнім часом усе більше переймають зовсім інші речі – та ж автентика, природа (ширше – природність), мова й розширення її можливостей…
Власне кажучи, книжка так і зватиметься – «Неможливості мови», і навіть для мене самого вона якась несподівано світла за світовідчуттям. Там багато весняних мотивів, багато птахів, дерев, повітря, а на формальному рівні – версифікаційних експериментів із верлібром і білим віршем. Кумедно – у мене таке вперше, – що чимало текстів з неї спершу були надруковані не в ориґіналі, а в перекладах – польською, білоруською, російською, і навіть назву мені підказала моя польська перекладачка Анета Камінська!
Буде там розділ і моїх перекладів – «Мова неможливості», – інтерпретації улюблених віршів Томаса Стернза Еліота, Едварда Естліна Каммінґса, Анджея Бурси, Чеслава Мілоша, Міхася Скобли, Ґурама Петріашвілі, Стефана Яворського…