Анхар Кочнєва, яка втекла після п’яти місяців перебування в сирійському полоні, таки дісталася до Посольства України в Дамаску і «висловила вдячність за заходи, які вживалися Українською державою задля її визволення».
Тоді як українське Міністерство закордонних справ чи не вперше від жовтня 2012 року оприлюднило бодай трохи інформативний коментар: «Стан здоров’я української громадянки задовільний, її життю нічого не загрожує. Нашій співвітчизниці надано матеріальну допомогу, забезпечено засобами зв’язку для підтримання контактів із рідними. Посольство України в САР проводить роботу, пов’язану з її документуванням із метою повернення в Україну».
На фото – тимчасовий повірений у справах України в Сирійській Арабській Республіці Євген Жупєєв та громадянка України Анхар Кочнєва.
У «викраденні з багатьма невідомими», як його воліли називати, відколи жінка перебувала в полоні, з’являється дедалі більше доказів, що таємничого в історії громадянки Кочнєвої не так вже й багато. Непідтверджені версії лишаються непідтвердженими версіями. Анхар Кочнєва – постать суперечлива, але інформація про те, що: а) викрадення не було; б) Кочнєва не була громадянкою України; в) працювала на ФСБ, не має джерел.
Є чимало підтверджень того, що Анхар усі п’ять місяців перебувала в полоні у сирійських повстанців поблизу міста Хомс, зокрема серед наближених до тих, хто займався її звільненням від української сторони. Про це свідчили й джерела різних російських військових кореспондентів, які працювали в Сирії і мають хороші зв’язки на місці, як і міжнародних журналістських організацій.
Цими днями Кочнєва почала публікувати свій щоденник, у якому висвітлює деталі викрадення й перших місяців неволі. Як пише вона сама, через три тижні полону їй повернули ноутбук. http://anhar.livejournal.com/
Звісно, перебуваючи в полоні, Анхар Кочнєва могла знати про те, як велася робота з її звільнення, не більше, ніж людина, яка перебуває в полоні: бачила лише те, що відбувається на її очах. Нерідко самі заручники не знають тих, хто веде переговори.
Водночас деякі з деталей можна підтвердити. Так, у ЖЖ Кочнєва описує, як на першому етапі можливою вимогою порятунку був обмін її на сюжет про повстанців, знятий і показаний російським телеканалом НТВ. Така інформація за кілька днів після її викрадення, 15 жовтня, була в розпорядженні й української сторони.
У ЖЖ Анхар згадує про те, що в перші дні полону їй переказував вітання продюсер «Тайм». Сама пише, що він «дзвонив по скайпу з проханням у живих мене не залишати». З інших джерел відомо, що названий журналіст справді зв’язувався із загоном, який викрав Кочнєву. Ось тільки в жодному разі не погрожував, навпаки, пересвідчився, що на той час із нею все було гаразд, наскільки це можливо. Факт дзвінка залишається фактом. Оповідь про перші тижні перебування Анхар у неволі має чимало збігів з інформацією із незалежних джерел, які можна перевірити.
Якщо зацікавитися питанням, як виникла версія про те, що викрадення не було, то й на нього можна відповісти. Її поширювали блогери, з якими Кочнєва вела запеклі інтернет-війни. http://ani-al.livejournal.com/811061.html
Зокрема, блогерка Ані-Аль мала окрему рубрику: «История приключений маленькой грустной пуси Вершинина и его подружки Кочневой». Коли намагатися аналізувати ці записи, фактичних зачіпок там немає.
Українська сторона час від часу нарікала, що росіяни надають мало інформації про Анхар. А чи була вона в них? Чи мало існувати досьє на громадянку України, яка більшу частину часу проводила на Близькому Сході й офіційно не працювала на жодне російське ЗМІ.
Підтвердження, що в Кочнєвої був російський паспорт, не мав ніхто. Український у її руках бачили туристи, які з нею подорожували.
Найсерйозніше звинувачення в роботі на російську розвідку видається найменш переконливим, якщо доказом не вважати записане в полоні зізнання. У ньому ж міститься чимало фактичних помилок. Так, у відеозверненні Анхар повідомляє: «Во время взрыва в здании Генштаба, в Дамаске, Сирия, 26 сентября была внутри здания, там было важное собрание, там также была переводчиком». У її щоденнику є запис, що того дня працювала з «Первым каналом», а отже, не була в Генштабі: «Мы победили 26 сент., 2012 в 15:11 только что пришла – 4 часа под шквальным огнем с 1 каналом вечером, а я потом более подробный выложу надо немножко отдохнуть: не спала не ела не сидела».
Перепитавши кореспондента «Первого канала» Олексія Соніна, дізнаємося: «Анхар справді пролежала з нами під якимось парапетом на підступах до будівлі, ми разом намагалися дістатися до місця теракту». http://www.1tv.ru/news/world/216377
Отже, Анхар таки не перекладала для військових.
Провал охорони тих, хто тримав Кочнєву в заручниках, і втеча з полону, на перший погляд, можуть видаватися детективними. Але тільки до того моменту, коли уявити собі сільську місцевість під час громадянської війни. На околицях Хомса, де й перебувала бранка, справді ведуться запеклі бої. Контролювати ситуацію непросто.
Як пояснює сама Анхар, вона просто зрозуміла, що охоронці «хлопают ушами», і скористалася моментом. Знову ж таки це підтверджують джерела, які підтвердили факт втечі. Чи допомагали їй – інше цікаве питання, про яке теж є інформація. У будь-якому разі офіційне підтвердження малоймовірне: жодна країна не визнає, що її структури працювали на території іншої держави, хай і в умовах війни. Сама ж Анхар не заперечила факту допомоги, хіба що додала: «Допомагали, але не без проколів».
Наразі Анхар Кочнєва каже, що має намір залишатися в Сирії і повертатися до України не збирається.