Від такої звістки колектив остовпів як від грому небесного. Історія стосунків учених та клерикалів у Херсонесі непроста. Колись один із провідних музеїв України, єдиний у Криму з національним статусом, внесений до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Херсонес був справжнім міжнародним науковим центром. Паралельно з прогресом науки розвивалась і «духовність». Відбудова собору ХІХ століття під особистим патронатом Кучми обійшлась Україні в сотні мільйонів гривень (сама лише мерія Києва колись надала 60 млн). Відтоді Херсонес став такою собі казенною «колискою православ’я», у котрій Леонід Данилович, а потім Віктор Федорович любили разом із Путіним обціловувати перед телекамерами ікони й поважно промовляти про «спільність цивілізаційних витоків» та інші геополітичні премудрості. Через часте спілкування з такими високопоставленими гостями усвідомив свою «виключну цивілізаційну значущість» і місцевий клір. Сусідувати з ним ученим ставало дедалі важче: то «благочинному» заманеться встановити альтанку над легендарним місцем хрещення князя Володимира, то залізну хвіртку над раптово виявленим «слідом стопи апостола Андрія» у прибережній скелі, то замостити все навколо храму бруківкою, поховавши під нею залишки середньовічних споруд. Настоятель уже хазяйським оком оглядав корпуси й самого музею, котрі в 1914 році зводили як монастирські їдальні, причому ще тоді російські археологи волали до царя із приводу розкрадання та паплюження монахами «язичницьких» пам’яток Херсонеса.
Читайте також: «Отец крымской демократии»
Тож визнавати над собою начальником того самого настоятеля (що має світську освіту медбрата й колись на дозвіллі надряпав путівник печерними монастирями Криму, зарахований духовною академією як «кандидатська») кандидати історичних наук та доктори Сорбонни відмовилися.
Називати директора «отче» й на планірках сповідатися йому в гріхах?..
Адмірала аж похитнуло під шквалом протестів, що вибухнув у залі (авжеж: на палубі він до цього не звик). Мєняйло спробував був гаркнути на «лічний состав», що рішення ним прийняте, узгоджене з Мінкультом та патріархією і обговоренню не підлягає, але годі там: наукова інтелігенція, не призвичаєна до строєвих команд, почала скандувати: «Па-зор, па-зор!!!» «Напамінаєт Майдан», – огризнувся Мєняйло й покинув залу разом із Халютою.
Незабаром з’ясувалося, що «губернатор» збрехав: із Москви не підтвердили жодних узгоджень. Місто тим часом почало гудіти: навіть переконаним російським патріотам здалося, що «директор у рясі» для Херсонеса – це вже занадто. Тут пригадали і давню пам’ятну історію із призначенням колишнього міліціонера директором Севастопольського театру, і ліквідацію Мєняйлом двох славетних морських інститутів, і решту його «подвигів». «Большего вредителя у нас не было, наверно, со времен нацистов», – писали на міському форумі стовідсоткові «кримнашівці».
Його високопреподобіє «директор» із перших днів удався до здобування популістськими методами прихильності мас. Першими трудами Халюти на світській ниві стали скасування дріб’язкової плати за користування туалетом та обіцянка взагалі відмінити вхідні квитки на території заповідника. На які кошти жити музею, його не хвилює: головне, що за вільного доступу до храму церковна скарбничка поповнюватиметься швидше. Оголосив він і про намір збудувати новий музей (тож зі старого науковцям із їхніми мармуровими язичницькими божками доведеться вимітатися геть).
Роздратований гуркіт в інтернеті нарешті вилився в дію: всі на майдан! 12 серпня вирішено зібрати мітинг на площі Нахімова, де згадати «заслуги» неадекватного «губернатора» й вимагати його відставки. Обстановка почала небезпечно нагріватися.
Читайте також: Поганий приклад заразний
…І тут розсунулися хмари, і плішивий ботоксний «бог» зглянувся із кремлівського наднебесся над своїми страждущими чадами. Путін оголосив, що від 1 серпня Херсонеський заповідник набуває «федерального» статусу й кадровими справами там займатиметься вже не міська управа Мєняйла, а безпосередньо Москва. Це, звісно, означає прощання з ЮНЕСКО, котре не визнає Херсонеса за Росією, але повертає подобу втраченого національного статусу й подає надію, що сиволапий «менеджер» буде незабаром замінений яким-небудь рафінованим російським фахівцем. Місто радіє: добрі вищі сили втрутились і врятували!
Кажуть, «божество» має намір особисто завітати до Севастополя (вже, звісно, без українських «братів по цивілізаційних витоках»), аби попірнати на дно морське в пошуках якихось скарбів. Місто вдячно чекає на «збавителя».