Український уряд спрямовує зусилля на децентралізацію енергомережі. Розбираємося із сутністю цього процесу, роллю місцевої влади й недоліками обраної державної стратегії.
«Договорняк» чи ні — ризик є
На четвертий рік широкомасштабної війни енергетична безпека залишається одним із пріоритетів української державної політики. Попри те що ми вже декілька місяців не залежимо від графіків відключення електроенергії, російські атаки на енергетичну інфраструктуру можуть відновитися будь-якої миті. Відповідно, уряд має постійно шукати способи посилення її стійкості й гарантування захисту не лише засобами ППО/ПРО.
Нині ми не говоритимемо про теорію «договорняка», завдяки якому наша енергетика зараз нібито не обстрілюється, а натомість поглянемо на зусилля щодо її децентралізації. Як зазначено у звіті Міжнародного енергетичного агентства, в уже такому далекому для нас 2022 році з’явилося усвідомлення, що найкращою моделлю розвитку української енергетики буде розбудова децентралізованої мережі так званих розподілених енергоблоків (Distributed Power Unit, DPU) потужністю від 5 до 100 МВт.
Цей вид генеративних потужностей має значну перевагу перед традиційними великими електростанціями. Завдяки невеликому розміру й значній кількості їх простіше захистити від ракетно-дронових атак. Звісно, більшість таких блоків мають працювати на ефективному викопному паливі; акцент на так званій «відновлюваній» чи «зеленій» генерації тільки поглибить кризу нашої енергетики.
В американському Центрі стратегічних і міжнародних досліджень вважають, що життєздатність української енергетичної системи буде визначена протягом наступних двох років. Цікаво, що тамтешні експерти бачать у цьому прямий інтерес США. Буцімто Штати зможуть інвестувати в наш енергетичний ринок і, відповідно, заробити на ньому. Так чи інакше, для реалізації наших амбітних цілей точно знадобляться фінансові потоки зі США, ЄС та будь-яких інших можливих закордонних джерел.
На нас чекає «зелений блекаут»
Трохи більше як рік тому уряд ухвалив Національний план з енергетики та клімату, що визначає енергетичну стратегію на 2025–2030 роки. На жаль, значною мірою він є прогинанням під божевільне кліматичне лобі Брюсселя, що прагне знищити ефективну генерацію на користь дорогої та неефективної «відновлюваної» через її директивне нав’язування. Пригадуєте нещодавні повідомлення про «блекаути» в Іспанії? За дивним збігом обставин це сталося невдовзі після тріумфальних заяв тамтешнього соціалістичного уряду про досягнення стовідсоткової відновлюваної генерації.
Хай там як, згідно з планом українського уряду до 2030 року в нашу енергетику має бути інвестовано від $41,5 млрд до $50 млрд. З метою затягування процесу розбудови нашої енергетики (іншого пояснення годі шукати) частина цих інвестицій буде спрямована на директивне збільшення частки відновлюваної енергетики з чинних 10 % до 27 %. Тобто пріоритетом є не певний рівень потужності, не ступінь децентралізації чи заміни зруйнованих станцій… Пріоритет держави, хай як дико це звучатиме, — збільшення частки одного привілейованого виду генерації.
Утім, кошти також будуть виділені й на корисні речі, наприклад, у межах окремої Стратегії розвитку розподіленої генерації. У ній передбачено фінансування об’єктів, що використовують як паливо природний газ: газотурбінних, газопоршневих та когенераційних установок.
Зауважимо, що ми в жодному разі не закликаємо до повної відмови від відновлюваної енергетики. Навпаки: це перспективна галузь, що має розвиватися паралельно зі своїми альтернативами на засадах справедливої конкуренції. Станом на сьогодні цей вид генерації поки не здатний стати основою національної мережі через високу вартість і низьку ефективність порівняно з генерацією, що працює на викопному паливі.
Відповідно, директивне насаджування відновлюваної енергетики з боку держави піде тільки на шкоду національній економіці. Нині негативні наслідки таких командно-адміністративних заходів яскраво відчутні в країнах ЄС, що вже кілька років перебувають у стані справжньої енергетичної кризи. Виявилося, що Сонце не завжди світить, а вітер не завжди дме…
Утім, на локальному рівні така генерація може бути корисною, і про це ми поговоримо далі.
Низова ініціатива — ключ до успіху
Раніше енергетична політика була жорстко централізованою, зосередженою в руках Кабінету Міністрів. Однак широкомасштабна війна принесла значні зміни, серед яких — зростання рівня відповідальності за «світло в оселях», покладеної на місцеву владу. Міські голови та їхні адміністрації опинилися перед потребою розробки планів енергетичної стійкості, основне місце в яких посідало створення децентралізованих потужностей.
Розгляньмо кілька прикладів українських міст, що досягають успіху в розбудові децентралізованої енергетики.
У Миколаєві в другій половині 2024 року почали реалізацію проєкту зведення двох когенераційних установок потужністю 1,5 МВт кожна, що мають забезпечити теплом понад 200 багатоквартирних житлових будинків, 5 медичних та 24 освітніх закладів. Також «Миколаївоблтеплоенерго» зобов’язалося побудувати 5 об’єктів розподіленої генерації на базі газопоршневих когенераційних установок загальною потужністю 5,5 МВт.
До того ж у місті відбувається реалізація проєкту розбудови сонячної генерації потужністю 5 МВт і акумуляторної системи на 1 МВт/год для живлення міського водоканалу. На сьогодні 1 МВт уже встановлено за кошти місцевого бюджету. У травні 2025 року місцева влада отримала фінансування в розмірі 7,2 млн євро на масштабування проєкту на кількох об’єктах водної інфраструктури.
Метою проєкту є забезпечення безперервного доступу до питної води під час відключень електроенергії. Це зменшує залежність від електромережі та дизельних генераторів. У довгостроковій перспективі місто прагне досягти економії завдяки зниженню витрат на електроенергію порівняно з періодом до 2022 року.
У Вінниці створюють генерацію на основі переробки відходів. Планується збудувати установку потужністю 10 МВт для перетворення твердих побутових відходів на електроенергію та тепло з орієнтовним щорічним виробітком 80 ГВт/год.
Станом на початок літа місто завершило техніко-економічне обґрунтування проєкту й прагне залучити приблизно $30 млн інвестицій у рамках державно-приватного партнерства. Реалізація проєкту забезпечить цілодобове енергопостачання й зменшить рівень використання сміттєзвалищ.
У Хмельницькій області займаються встановленням сонячних електростанцій (СЕС). Нині вже працюють кілька СЕС загальною потужністю приблизно 14,9 МВт, встановлені на комунальних землях. Область нарощує потенціал як у сфері сонячної генерації, так і в системах зберігання енергії: акумулятори розміщуються безпосередньо поруч із СЕС.
Наведені приклади є прекрасною демонстрацією принципу децентралізації енергетики, в тому числі із застосуванням відновлюваної генерації. Місцева влада визначила проблему (наприклад, нестабільність електропостачання), окреслила план її усунення та почала розбудову власних потужностей за принципом найвищої ефективності, а не через потребу слідувати адміністративним наказам згори.
Ефективно, а не директивно
Нині очевидно, що досягнення децентралізованого енергетичного майбутнього України вимагатиме залучення всіх без винятку органів влади: від Кабміну до керівництва областей, районів і громад. На кожному рівні влада повинна мати розуміння енергетичних потреб своєї юрисдикції й поступово інвестувати в забезпечення власних потужностей.
Нам варто звернути увагу на моделі Європейського Союзу, наприклад, німецькі енергетичні кооперативи. Корисним може стати й досвід США у сфері муніципальних енергокомпаній, який демонструє, що місцеві органи можуть ефективно управляти окремими складниками енергетичної системи.
Руйнування енергетичної інфраструктури поставили Україну перед потребою діяти, і це дає нам можливість досягти ефективних перетворень на засадах децентралізованості. Така трансформація не тільки захистить енергомережу від майбутніх російських атак, але й дозволить нам суттєво зменшити вартість генерації. Головне — перетворення мають відбуватися на засадах максимальної ефективності, а не на догоду іноземному зеленому лобі.