Періодично їжджу на Донбас у місцеві школи, ліцеї та училища з лекціями-дискусіями. Вони складаються з дох частин. Моя, як журналістки, тема інформаційної війни, пропаганди та маніпуляцій. Спростовую міфи, які навіювали російські ЗМІ, на конкретних прикладах. І друга частина – дискусія «кіборга» із слухачами. Боєць Геннадій Дубров з Миколаєва розповідає свою історію, як потрапив на війну та чому вирішив це зробити.
Майже два роки тому вперше приїхала на звільнену територію, тоді розмовляли з підлітками про Революцію гідності, російську мову, референдум та на інші наболілі теми. Протягом часу тези не змінювався. На прикладі маніпуляцій ЗМІ пояснювала, як навіювали неправду, штучні проблеми та створювали конфлікт. Після крайньої поїздки настав переломний момент.
Переломну поїздку у Красногорівку на передовій Донеччини порівняю з розмовами у Костянтинівці, яке значно далі від лінії зіткнення. Між даними поїздками більше року різниці. У цій статті наведу приклади, які є, як на мене, показові.
Мовчання дітей
«Як ви думаєте, що можна було змінити в минулому, щоб не було війни?», – питаю дітей майже на початку лекції. І якщо у Костянтинівці море піднятих рук, то тут мовчання. Якщо дискусія в тилу АТО починалась з «А ти що не можеш російською розмовляти з нами? Ти ж до нас поговорити прийшла», то у Красногорівці жодного разу такого не почула. І не тому, що непринципово.
«Ну ви зрозумієте, ми не знаємо, що буде завтра. Ми дуже близько до передової. Тому… Діти навчились якось про таке не говорити», – каже Ольга, вчителька, що викладає російську літературу.
Близькість до передової змінила спрямування лекції, дискутувати було важко. Не відомість, буде завтра ЗСУ чи ДНР змушує залишати частину мешканців свої позицію на кухні і виходити з покерфейсом у соціум. Але це більше все одно про дорослих. Є ще важливий нюанс:
«Я вийду. Тут діти чемні. Можливо заважаю і тому вони мовчать», – каже вчителька у наступному класі і виходить. Часто це спрацьовує. Діти розговорюються.
«Не розумію, ви мовчите, бо вам все одно, нецікаво, ви не розумієте про, що я говорю?», – питаю.
«Нас ніколи про таке не запитували» або «Якщо вже хтось приїхав. То не було ніяких дискусій. Ми слухали і йшли. Так простіше».
Було відчуття, що діти у зрадянщиному суспільстві не мають права на висловлювання. Це стандарт «нехай у дітей буде дитинство» і байдуже, що дитинство і мілітаризацію, війну, політику, пропаганду, жорстоку реальність важко зв’язати між собою.
Читайте також: У гостях у «Добровольця»
«Неважливо все. Може вже час говорити, як помиритися ?! »
Це сказала старшокласниця. Це і був переломний момент. Майже два роки з дискусіями в тилу дозволили мені забути про вік слухачів. І якщо в Костянтинівці більше, ніж рік тому, 16-річні добре розбирались у політиці і могли чітко відповідати сформованими думками, більшість з яких –плоди російської пропаганди, то на передовій, поки тривала війна і неоднозначність росли сьогоднішні 16-річні. І коли їх батьки ходили на референдум, їм було по 13. І вся ця «двіжуха» їх зовсім не цікавила, як і не цікавить сьогодні. Діти на передовій не потребують постійного образу ворога. Інший аспект – малолітні політикани в тилу, які формуються внаслідок кухонного сепаратизму та злості батьків та вчителів на війну – солдат, Україну і владу.
«Неважливо все. Може вже час говорити, як помиритися ?! Як рідні загиблого солдата ЗСУ зможуть помириться з рідними такого ж солдата з ДНР? Як знайти компроміс. Що нам треба зробити, щоб закінчилася війна і перестали вбивати?», – сказала десятикласниця.
Після цих слів у класі розгорнулась активна дискусія. Раніше немала досвіду таких розмов внаслідок лекцій. Акценти змістились і діти на «нулі», які бачили, як руйнують їх місто, бачили, як помирають їх сусіди внаслідок осколків чи куль, були під контролем двох влад, у стані постійної мілітаризації не хочуть більше говорити про «перемогу», а кажуть про компроміс.
Нема сенсу в ініціативах. Депресія
Одним із важливих тез дискусії – відповідальність. Приїжджаючи у місто в першу чергу розпитую у місцевих, як у них справи. З цього розбираюсь, що можна запропонувати підліткам, як варіант для ініціативи та взяття відповідальності.
Спільні у цьому випадку лише тези дорослих в тилу та на передовій.
«Чому поряд із школою у вас засмічений парк?», – питаю. На питаннях завжди відповідають вчителі. У них викається функція «звіт» і починають розповідати, як вони з дітьми прибирають, як все прекрасно і казково.
«Ну і що? Ось ми дійсно прибирали листя. Всі палять їх, ми ні. Витратили цілий день. І що? Машина, яка повинна була їх забрати не приїхала. Щоранку, коли ми йдемо в школу, бачимо як листя назад розсипаються», – не стримався старшокласник Олексій.
У місті триває занепад. Стан очікування, надії і війни залишає бажання розвиватись і починати нове життя в умовах, в яких вони опинились.
«Ну хорошо, ну начнем мы что-то делать. А завтра опять обстрел. У нас тут каждый день ВСУ Донецк освобождать собирается. Зачем что-то начинать», – каже учениця однієї із шкіл. З Красногорівки до Донецька 30 хвилин їзди.
На таке зазвичай кажу мотиваційні репліки про «в очікуванні не може минути життя», «яскраві моменти, які можна пережити, беручи ініціативу», «про ровесників у інших кутках України».
«Я коли в Дніпро приїхала, то пройшли дні адаптації просто до того, що багато людей. Однолітки в інших містах зовсім не схожі. У нас тут свої жарти, свої історії і досвід. Вони кращі, ніж ми», – сказала школярка. У думок, що всі кращі ніж я є свої причини.
«Та кому вони потрібні!»
Викрикнула викладачка, відповідаючи на мої слова про шанс вступити у ВНЗ у великих містах. Для дітей ця можливість мало чим залежить від знань. Прифронтові міста мають пільги при вступі. Про це часто нагадую дітям, щоб не чути такого:
«Буду вчитися в Донецьку. Там родичі. Вони допоможуть з житлом», – сказав майбутній абітурієнт.
У відповідь розказую про Придністров’я та фейковий диплом.
На що викладачка каже:
«Ну ось навіщо ви їм даєте надію? Вони не зможуть вчитися, не зможуть поїхати з Красногоровки. Там треба дуже багато грошей, що б вступити. Що б мати пільги треба документи зробити. Їх там, у великих містах, ніхто їх не чекає. Ну і діти трохи відстали від програми. Вони не будуть встигати за всіма».
Цього не коментуватиму, просто важливо розуміти, що советікуси вливають ці комплекси неповноцінності щодня дітям в голови.
Бізон – «свой парень»
Фішкою лекцій був боєць Геннадій Дубров – кіборг ДАПу, має позивний Бізон. Він родом з Миколаєва і розмовляє російською. Його частину дискусії сприймали найкраще. Він розказував, як працюючи на заводі, поїхав на Майдан подивитись, чи справді там американці платять гроші і залишився. Він розповідав, що поїхав на війну, щоб вона не прийшла у Миколаїв. «Нам всеодно з ким, головне мир» – це його тема, він пояснював, чому ця теза ніколи не зупинить війну і розказував про ідентифікацію та вибір.
«А якщо мій вибір – ДНР. Це ж теж ідентифікація?», – каже юнак.
Дискусія переходила у питання від Бізона. Внаслідок хлопець вибудовував логічний ланцюг про ДНР, як невизнане формування з майбутнім, як у Придністров’ї.
«А що, референдум – це привід стріляти?»
Каже викладачка в училищі у відповідь на питання про законність референдуму, який проводили на Донбасі проросійські сепаратисти 11 травня 2014 року. Більшість зазвичай відповідає, що референдум був законний. Апелюють тим, що «ви на Майдан вийшли, а ми на референдум».
По ТБ у Красногорівці лише російські та ДНРівські канали.
«Та про що ви говорите? Референдум був, як соцопитування. Там не було про відділення. Були питання про мову і економіку Донбасу», – дуже голосно з маніпулятивною напругою викрикує вчителька, діти вірять їй. Більшості з них тоді було 13, не було війни, вони справді не пам’ятають.
Більшість місцевих у Красногорівці, з якими я спілкувалась брали участь у референдумі. Не наводитиму приклади, втім, їх історії про контекст бюлетенів і цілі «опитування» вкрай розходяться. Зустріла і таких, які бігали по дільницях і, як вони стверджують, пояснювали, що внаслідок голосування буде війна. Як на мене, це важливий показник того, що за умови увімкненого мозоку, можна зрозуміти наслідки дій, навіть, незважаючи, на те, що тобі щодня каже телевізор.
Історія. Ми не Росія
Щоразу приїжджаючи в якесь нове місто, вивчаю історію створення, видатних особистостей, які там народились, щоб наводити в приклад слухачам.
«Ви знаєте, як виникла Красногорівка?», – питаю. Діти зазвичай мовчать. Відповідають вчителі:
«Ми почались з заводу. Тут заклали вогнетривкий завод».
Людина, яка походить із заводу, який заклали у 1895 році, справді не мала б себе ідентифікувати з Україною так само, як і з Росією. Втім, Красногорівка не почалась із заводу.
Вона має козацьке начало. Якщо коротко, то територія сучасної Красногорівки належала до другого стану (коша) Війська Запорізького, а з середини XVIII ст. — до Кальміуської паланки. В 40-х роках XIX століття почали переселятися колишні українські козаки, державні селяни різних повітів Харківської та Полтавської губерній. Розказую про українців, як націю з особливими традиціями, іншими від російських, що у місцевих тече кров козаків, яких у певні періоди всі боялись, які ніколи не мирились, бунтували, відстоювали і боролись.
Після цього історія про «всі почались з заводу» стає неактуальною. Діти жвавішають, магія твориться, бо не знаю, як це пояснити. Очі горять, починається дискусія і вперше з’являється хоч якась аргументована гордість. Бо пишатись, що пішов із заводу, робочі на якому не доживають до 50 років, і тим що в жилах козацька кров – різне.