Гра з вогнем. Похмурі перспективи міжнародної політики Росії

Політика
4 Липня 2014, 09:52

В основі системи міжнародних відносин від часів Другої світової війни лежали зусилля західних демократичних держав із ринковою економікою та пріоритетом прав людини, спрямовані на захист себе та світу від тоталітарних і традиціоналістських режимів, що заперечували такі цінності. Активували відповідну політику нацистська Німеччина та її союзники у Другій світовій, однак після поразки держав Осі довелося надалі вести боротьбу спочатку з тоталітарним СРСР, а потім з ісламським фундаменталізмом, реліктами холодної війни на кшталт Північної Кореї та іншими режи­­мами-ізгоями.
Однак зміна економічних та демографічних потенціалів різних країн в останні десятиліття (заодно з послабленням чутливості самих західних держав до загроз їхнім фундаментальним цінностям із боку авторитарних і традиціоналістських режимів) розбалансувала систему міжнародних відносин та дестабілізувала ситуацію в низці регіонів світу. Попри сподівання окремих регіональних лідерів скористатися ситуацією для встановлення власної гегемонії над сусідами, нова реальність має високий ризик перманентної «війни всіх проти всіх» через руйнацію загальновизнаних принципів спів­існування держав та достатньо сильних для цього країн-гарантів.

Благі наміри
Спроби формування повоєнної системи безпеки розпочалися з підписання 14 серпня 1941 року між США та Великою Британією Атлантичної хартії, що її в січні 1942-го було покладено в основу Декларації Об’єднаних Націй, у якій до попередніх двох учасників приєднувалися СРСР, Китай і ще понад два десятки країн. Обидва документи проголошували такі загальні принципи майбутньої по­­літики: суверенітет, недоторкан­­ність територіальної цілісності, безпека й економічне співробітництво між державами, утворен­­ня системи загальної безпеки та роззброєння агресивних режимів.
Під час Тегеранської конференції керівників Великої Британії, США та СРСР було досягнуто згоди щодо необхідності створен­­ня єдиної світової організації, яка мала б гарантувати й підтримувати мир у світі. А реалізацію цієї ідеї вони розпочали під час своєї наступної зустрічі – в Ялті на початку 1945 року. Там, зокрема, ухвалили рішення, що в основу її діяльності та світового порядку має бути покладено принцип домінування п’яти держав – постійних членів Ради Безпеки ООН, котрі мали здобути право вето на будь-які рішення цього органу.

Зміна економічних та демографічних потенціалів держав розбалансувала систему міжнародних відносин

Метою було унеможливити повторення глобальної війни, після того як за результатами попередньої цього досягнути не вдалося. ООН стала символом повоєнного світоустрою, в основу якого лягло «прогнозоване» протистояння двох найпотужніших із держав, що перемогли у Другій світовій: США та СРСР. Їх кондомініум із управління світовими процесами дав змогу мінімізувати військові зіткнення та їх жертви упродовж наступних чотирьох десятиліть. Холодна війна так і не переросла в повномасштабну й «гарячу» третю світову.

Читайте також: Власний інтерес

Самооборона
Однак реальними інструментами гарантування планетарної безпе­­ки стали створені західними державами інструменти стримуван­­ня радянського тоталітариз­му. У лютому 1946 року американський посол у СРСР Джордж Кеннан у так званій довгій телеграмі повідомив, що кремлівська еліта робить ставку на необмежений експансіонізм у всіх частинах світу, який ґрунтується на глибинних особливостях російської імперської ментальності, підкріпленої порівняно свіжою ідеєю поширення комунізму в усьому світі. В окупованій радянською армією Східній Європі під військовим тиском було насаджено маріонеткові тоталітарні режими й ліквідовано будь-які можливості для громадсько-політичної чи економічної свободи людини.
У лютому 1947 року британці повідомили США, що більше не здатні допомагати Греції і Туреччині стримувати натиск СРСР: Кремль підживлював у цих країнах антидержавні сили, що, наприклад, у Греції вели на півночі повномасштабну війну проти урядових військ. Загроза приведення комуністів до керма була реальною у Франції та Італії, Німеччи­­ну Москва розраховувала «об’єд­­­нати» на своїх умовах, які фактич­­но забезпечили б утверджен­­ня влади прорадянських комуністів. Тогочасний американський президент Гаррі Трумен у відповідь проголосив доктрину стримуван­­ня («доктрина Трумена»), чітко означивши суть протистояння США та СРСР як конфлікт між демократією і тоталітаризмом.
Оскільки було очевидно, що ООН, рішення Радбезу якої має право ветувати Москва, не може гарантувати безпеку перед загрозою експансії тоталітарного СРСР, демократичні країни Західної Європи мусили шукати перспективи захисту, створюючи військо­во-політичні блоки. Так, уже в березні 1948-го було засновано Західноєвропейський союз (ЗЄС) у складі Франції, Великої Британії та трьох країн Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Відповідно до договору країни-підпи­санти в разі агресії проти однієї або кількох із них були зобов’язані надати військову підтримку та іншу допомогу.
Однак загроза СРСР змушувала залучити до європейської системи колективної оборони додаткову силу, здатну реально стримувати радянський тоталітаризм. Відтак за рік країни ЗЄС уклали ширший оборонний союз НАТО зі США та Канадою по той бік Атлантики, до якого долучилися також Італія, Португалія, Данія, Норвегія та Ісландія. За кілька років до блоку приєдналися три держави, що безпосередньо відчували на собі тиск Москви: Греція, Туреччина (обидві 1952-го) та ФРН (Західна Німеччина, 1955-го).
Експансія Москви відчувалась і в інших регіонах світу, країни яких потребували підтримки США та їхніх партнерів по НАТО. В Азії та Азійсько-Тихоокеансь­кому регіоні було утворено аналогічні Північноатлантичному Альянсу оборонні союзи: у 1951 році – АНЗЮС за участю Австралії, Нової Зеландії та США; у 1954-му – СЕАТО, до якого ввійшли Таїланд, Філіппіни, Пакистан, Велика Британія і Франція; дві останні – зі своїми колоніями в Південно-Східній Азії (сучасні Малайзія, Сінгапур, Камбоджа, В’єтнам тощо), а також згадані держави АНЗЮС; у 1955-му – СЕНТО, членами якого стали Туреччина, Іран, Пакистан, Ірак, Велика Британія, під протекторатом якої тоді перебувала низка арабських країн Близького Сходу (Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман, Південний Ємен).
Холодна війна
Формально у відповідь, а насправді щоб формалізувати своє панування в окупованих після Другої світової війни державах Центральної Європи, Москва створила власний військовий блок – Організацію Варшавського договору (ОВД) у складі Болгарії, Угорщини, НДР (Східної Німеччини), Польщі, Румунії, Чехословаччини, Албанії та самого СРСР. ОВД стала лише кліткою для утримання під контролем Кремля окупованих радянськими військами псевдонезалежних держав із установленими там після переворотів 1945–1948 років маріонетковими комуністичними урядами. Проглядається очевид­­на схожість ОВД із сучасними інтеграційними, а по суті, неоімперськими проектами Кремля, членів яких затягують і утримують шантажем та явним чи прихованим застосуванням сили у відповідь. Так, ОВД жодного разу не використала військ для захисту своїх членів від зовнішнього ворога, натомість Москва тричі застосовувала їх, щоб «примусити до союзу» самих учасників організації (1953 року, ще до її створення, радянські війська придушили повстання в НДР, 1956-го – революцію в Угорщині, 1968-го – Празьку весну в Чехословаччи­­ні), а в 1980-х роках вона готова була задіяти армію і в Польщі.
Прийнято вважати, що до 1970-го обидві сторони зацікавилися створенням стабільнішої та більш передбачуваної міжнародної системи, що стало приводом до послаблення конфронтації. Головним досягненням визнавали Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ), підписаний у Гельсінкі 1975 року. Він гарантував непорушність міжнародно визнаних кордонів у Європі. На базі НБСЄ в середині 1990-х було створено постійно діючу організацію – ОБСЄ.

Співвідношення потенціалів США та Росії з часів першої Холодної війни різко змінилося не на користь останньої

Із висоти років помітно, що насправді розрядка була наслідком енергетичної та зумовленої нею економічної кризи початку 1970-х, які завдали потужного удару по країнах Заходу, а також поразки США під час війни у В’єтнамі. Відчувши посилення своїх позицій, нафтогазоносний СРСР вдався до інтервенції в Афганістані й активізував свою експансію в низці інших країн, що розвиваються. Зупинити холодну війну вдалося лише після виснаження економіки Радянського Союзу в результаті ескалації Адміністрацією Рейґана гонки озбро­­єнь та різкого обвалу цін на нафту, що змусило Ґорбачова вийти неї й відмовитися від змагання зі Сполученими Штатами за домінування у світі. Символом припинення протистояння стало не лише падіння маріонеткових режимів у Східній Європі та повернення країн регіону до кола демократичних, а й виведення радянських військ із Афганістану та операція «Буря в пустелі» у 1991 році проти колишнього союзника Москви в районі Перської затоки Саддама Гусейна. Позбавлені підтримки, впали всі штучно інспіровані прорадянські режими в різних куточках світу.
Тепер уже однополярний світ почав функціонувати на основі домінування НАТО, сукупна потужність якого не мала противаги, а вступ до нього був автоматичною гарантією безпеки для будь-якої країни. Однак в умовах відсутності конкретного зовнішнього ворога після поразки Кремля в першій холодній війні серед членів Аль­янсу активнішим стало фрондування проти США з метою збільшення власної ваги у світі. Це притаманно всім основним союзникам американців по блоку: і Фран­­ції, і Німеччині, і Туреччині. Не відчуваючи нагальної загрози з боку Росії, вони стали загравати з нею в конфліктних ситуаціях між Вашингтоном та Москвою. Натомість можливості Сполучених Штатів цілком закономірно виявилися занадто обмеженими, щоб самостійно контролювати ситуацію та гарантувати безпеку в усьому світі. Не кажучи вже про ціну такого гарантування.

 Читайте також: Трансатлантичне перезавантаження

Прагнення реваншу
На цьому тлі відбувалося становлення російського реваншизму, в основу якого лягли ностальгія силової еліти за «кращими» часами радянської «величі» та відродження ідеології «євразійства». Остання, позначена гострою ворожістю до цінностей західної цивілізації, ввібравши елементи радянської пропаганди, насаджує тоталітарний примат державних структур та колективних цінностей над інтересами особи й гіпертрофовано прагне до гегемонізму РФ. Фактично вона стала римейком радянської ідеології протистояння Заходу із його пріоритетом свободи в економічній та суспільно-політичній сфері. Замість колишніх агентів впливу у вигляді комуністичних партій тепер «союзники» поповнюються, зокрема, маргінальними політичними силами, що заперечують демократію, лібералізм і глобалізацію.
Повернення до конфронтації зі США й НАТО було закладено в офіційних Концепціях національної безпеки та зовнішньої політики РФ уже впродовж першого півріччя після приходу до влади в країні Владіміра Путіна: в січні – червні 2000-го. Зокрема, в Концепції від 10 січня 2000 року не приховувалося прагнення реван­­шу за поразку в холодній війні. Було визначено, що «загрози національній безпеці РФ проявляються у спробах інших держав протидіяти зміцненню Росії як одного із центрів впливу в багатополярному світі, послабити її позиції в Європі, на Близькому Сході, в Закавказзі, Центральній Азії та Азійсько-Тихоокеанському регіоні». Серед основних ознак цього процесу називалося «ослаб­лення політичного, економічного та військового впливу Росії у сві­­ті», «розширення НАТО на схід», «ослаблення інтеграційних процесів у СНД», «прагнення окремих держав і міждержавних об’єд­­нань принизити роль наявних механізмів забезпечення міжнародної безпеки, передусім ООН», на рішення Радбезу якої Москва за інерцією все ще має право вето. Своєю чергою, Концепція зовнішньої політики, ухвалена 28 червня 2000 року, «викликом і загрозою національним інтересам Росії» називала «тенденцію до створен­­ня» (хоч насправді то уже був довершений факт), «однополярної структури світу при економічному та силовому домінуванні США».
Водночас дипломати РФ не приховували страху перед можливою інтеграцією до західних структур безпеки, оскільки це загрожувало її внутрішній стабільності й природним відтисненням на другорядні ролі. Оскільки «критичний внутрішній стан Росії не дасть їй змоги в найближчій і середньостроковій перспективі зайняти лідерські позиції», доцільною визначалася лише «гнучка участь у регіональних системах безпеки, й лише в тих, що мають безпосередній контакт із російським геостратегічним простором, зі збільшенням надалі своєї питомої ваги в них».
На першому етапі російський реваншизм змушений був самообмежуватись і міг собі дозволити робити ставку на м’які форми відродження імперії. Росія вела інформаційну війну проти США й НАТО вже під час операції з повалення режиму Саддама Гусейна у 2003 році, вдалася до військової інтервенції проти Грузії у 2008-му, критикувала Арабську весну та скинення Муаммара Каддафі у Лівії. Однак повернення до класичного протистояння у традиціях холодної війни стало помітним лише під час громадянської війни в Сирії та провокування нестабільності в Україні. Відмінно­сті подій у цих державах від аналогічних протистоянь між СРСР та США у країнах Азії та Африки у 1960–1980-х роках знайти важко. Понад те, анексією Криму було створено прецедент, який відкриває шлях для безконтрольного перекроювання кордонів у Європі на підставі виключно військової переваги.

Читайте також: Україна як об'єкт геополітики

Муха й слони
Росія намагається мати зиск з ослаблення позицій США, будучи переконаною, що Вашингтону не вистачає сил для підтримання порядку в однополюсному світі. Але спроби використати ситуацію для власного зміцнення (незалежно від слушності такого припущен­­ня) безпідставні. РФ уже зараз занадто слабка порівняно із СРСР часів холодної війни, а до того ж, на відміну від, скажімо, Китаю чи Індії, вона й надалі стрімко деградує в економічному, технологічному, демографічному та ідеологічному плані. Для сусідніх країн, а також тих регіонів, де в розвиток подій намагається втручатися Москва, «брязкання зброєю» ство­­рює суттєві ризики дестабілізування ситуації та загрози національній безпеці. Та з погляду майбутнього самої Росії спроби Путіна розпочати другу холодну війну зі США й Заходом видаються малоперспективними й можуть мати зворотний ефект.
Співвідношення потенціалів Сполучених Штатів та Росії від часів першої холодної війни різко змінилося не на користь останньої, не кажучи вже про пул їхніх реальних чи ймовірних союзників. Якщо у 1980-му населення США становило 226 млн, а СРСР – 264 млн, то на сьогодні у Сполучених Штатах воно зросло до 318 млн і швидко збільшується, тоді як у РФ зменшилося до 145 млн (навіть з окупованим українським Кримом) і падіння триває. Зайве говорити про різницю в економічному потенціалі та продуктивності праці, яка за третину століття також змінилася не на користь Росії. Крім того, зараз не просто вже не існує підконтрольної Москві Організації Варшавського договору, а й усі її екс-члени та частина колишніх республік самого СРСР – союзники США по НАТО.

 Росія наразі абсолютно неприваблива як союзник для будь-якої держави. Інтеграція до ініційованих нею структур відбувається лише завдяки поєднанню в тих чи тих комбінаціях економічного, безпекового й політичного шантажу з боку Москви. Відтак «союзниками» РФ переважно стають або її військові протекторати, створені на окупованих територіях пострадянських держав (як-от Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я), або диктаторські режими, що позбулися підтримки всередині країни й мають проблеми у відносинах із навколишнім світом (Милошевич у Югославії наприкінці 1990-х, Асад у Сирії зараз). Тоді як потенціал країн НАТО базується на більш розвинутій порівняно з Росією економіці країн, де налічується понад 920 млн жителів, РФ разом із сателітами має значно гірші економічні показники й ледь більше ніж 185 млн населення.
У сухому підсумку всі аргументи Москви у претензії на реванш, як показала, зокрема, й криза в Україні, зводяться до атавізмів «величного минулого»: ядерного арсеналу та статусу постійного члена РБ ООН. Водночас агресивність, яку вона демонструє щодо об’єктивно значно менш потужних супротивників (Грузія, а тепер ослаблена Януковичем Україна), є виключно результатом недостатньої уваги США й НАТО до Балто-Чорноморського регіону після перемоги в холодній війні.
Таким чином, російський реваншизм у нинішніх реаліях бачиться абсолютно ірраціональним (що, однак, не робить його менш небезпечним для сусідів). Він змушує Захід змінити своє ставлення до регіону й активізувати присутність тут. Адже нині очевидно, що Путін своїми діями в Україні не лише сприяє консолідації української політичної нації, а й реанімує НАТО. А заодно ще й блокує посилення уваги Вашингтона до Далекосхідного регіону, де стрімко нарощує потугу й активізує свою зовнішню політику Китай.
У розпал конфлікту довкола України 23 червня генеральний секретар російської Організації Договору колективної безпеки (ОДКБ) Ніколай Бордюжа заявив, що її Рада міністрів закордонних справ вирішила тимчасово зупинити будь-які спроби налагодження діалогу з НАТО (щоправда, лише після того як від цього відмовився сам Альянс) і назвала пріоритетним курсом зміцнення контактів із країнами Шанхайської організації співпраці (ШОС), насамперед із Китаєм. А на європейському напрямку, «для збереження переговорного поля», взаємодія триватиме лише зі структурами ОБСЄ.
Проте цілком очевидно, що політика Путіна на перегляд результатів холодної війни та загравання задля цього з Китаєм уже в середньостроковій перспективі посилюють виключно позиції Пекіна, а самій Москві несуть додаткові загрози.
По-перше, тому що логіка реваншу об’єктивно веде саме до наступу на позиції США та їхніх союзників. У Вашингтоні рано чи пізно усвідомлять цей очевидний факт повною мірою, а відтак змушені будуть спрямувати свої основ­­ні дії проти російського реваншизму, навіть якщо і вважатимуть основною загрозою для себе посилення Китаю. Америка просто змушена буде чимдалі рішучіше захищати свої позиції на заході Євразії від нахрапистого російського наступу, а не на сході, де Піднебесна поводиться менш зухвало. У такому випадку поразка Росії на західному напрямку стане невідворотною через очевидний дисбаланс сил. Питання хіба що в тому, коли це станеться, а отже, яку ціну матиме для США та їхніх союзників.
По-друге, тому що із зайнятості Москви та Вашингтона новим взаємним протистоянням переваги діставатиме Пекін, підтримкою якого вже зараз намагаються заручитися як на Заході, так і в Росії. В цих умовах Кремль не зможе ефективно протидіяти китайській економічній та політичній експансії в Центральній Азії, а також економічній і демографічній у власних малозаселених азійських регіонах. Урешті, ірраціональний реваншизм Путіна може призвести до контрольного удару по Росії Китаю після поразки її експансії на Заході, нехай навіть унаслідок тривалих торговельно-економічних санкцій та/чи невдалих локальних військових сутичок.

 

Позначки: