Режим тиші вони вже кілька разів влаштовували — не сподобалося. Тепер можна й посоватися по лінії зіткнення, міни попереміщати, шанці нові прокопати, принаймні солдати зігріються. Ну не визнати ж врешті, що вся ця авантюра й справді немає жодного сенсу?
Розписатися у власній профнепридатності якось не з руки ні президентові, ні його компаньйонам, що безнастанно й настирливо пхають пухкеньку та миролюбну руку допомоги. Замість зброї, наприклад. Поки не вигадали якийсь новий формат, не запущено свіженький процес, хай догниває те, що є. І все б нічого, якби для таких ініціатив і справді були підстави. Реальне перемир’я, взаємна втома від війни й взаємне-таки бажання її нарешті припинити, більш-менш зрозуміла позиція опонентів і їхніх партнерів, відсутність подвійного чи навіть потрійного дна та відверте з’ясування всіх обставин, названих своїми-таки іменами. Нічого цього немає й близько. Окрім хіба що втоми, не підкріпленої взаємною доброю волею припинити війну.
Читайте також: Бойовики почали відводити сили в районі Станиці Луганської – Тука
Звісно, аргументи на кшталт «ніякої здачі української території не буде», «йдеться лише про перші реальні кроки до припинення протистояння», «синхронне розведення сторін — це ще не все, а тільки початок врегулювання», «кілометр, на який пересуваються позиції, нічого не значить із тактичного погляду, за нинішніх обставин ведення бойових дій — це навіть зручніше, можливості дістати ворога лишаються, зате з’являється контрольована спостерігачами зона, яка дивись і дасть змогу розгорнути локальні, вільні від війни точки в широке пасмо миру», вражають глибиною й стратегічною проникливістю. Особливо якщо зважити, що вже за кілька кілометрів від цих точок, наче навмисне, показово гатять із мінометів 120-го калібру, під Широкиним за вечір 2 загиблих і 11 скалічених, а гумконвої невтомно тягнуть із Росії цистерни з пальним, танки та інші військторгівські «дурнички». Так і віриться, що по той бік безмежно зацікавлені в припиненні нарешті насильства на Донбасі, а розведення сторін не черговий фарс. Але в чому ж тоді логіка? Вона в кожного, на жаль, своя, часто не озвучена, але зрозуміла.
Європа втомилася. Стара манірна пані, що погрузла в розкошах і своїх старечих маразмах, уже й так забагато зробила, щоб уся ця українська істерія якось стихла. Ставши заручницею власних цивілізаційних принципів, геополітичних інтриг або просто обставин, вона знехотя вв’язалася в усю цю катавасію із санкціями, безвізовим режимом, в авантюрну епопею з мінськими перемовинами та «нормандським форматом» і тепер не знає, як із цього виплутатися. Усі ті демарші, виключення дружньої російської делегації з ПАРЄ, перманентні продовження санкцій… Адже Європа знає, що Росії потрібні французький сир та італійські капці, а Європі гроші, то чому ж ці два милих партнери мусять імітувати ворожість заради якогось прикрого непорозуміння на Сході?
Америка не втомилася. Їй нині просто не до Авдіївки чи Широкиного, бо в неї є Трамп. Це важливіше, ніж відкушений шматок Донбасу. Не буде Трампа — повернеться й Донбас, а буде Трамп, то Донбас перебереться до Вашингтона й узагалі весь світ може стати Донбас.
Росія також не втомилася. Принаймні по ній цього не скажеш. Вона має чіткий план, який методично реалізовується. Благо золото, нафта й долари все ніяк не закінчуються. Вона крутить світом як циган сонцем і поводиться як гопник із Люберців, бреше, нахабніє, б’є спідтишка в спину й кричить «настамнєту», «ето нє ми», «сам дурак». Іноді, щоправда, перегинає палицю, але не більше, ніж усі ці «західні партнери» здатні проковтнути. А вони багато можуть. Європейська чи американська система виховання й система виживання гопника суттєво різняться. Звісно, інтерес Кремля в усіх цих маневрах не мир і припинення війни. Воювати в такий спосіб, як нині, Росія може ще дуже довго. Але їй цікавіше влаштувати «укропам» пастку, зімпровізувавши сякий-такий мир на Донбасі, загнати їх у той мир і спостерігати, як вони в міру посилення внутрішніх непорозумінь та конфліктів, що, природно, виникатимуть у процесі інтеграції, за мінським сценарієм, Донбасу назад в Україну, самі себе зжеруть і зруйнують свою країну. Під час цієї захопливої гри, звичайно, можна буде тягнути за потрібні ниточки, натискати кнопочки, коригуючи вектори й розпалюючи апетити, із цим проблем не буде, дурні українці так і не зачистили свій простір від потрібних людей. Головне — переграти ситуацію й поставити хунту в таку незручну позу, аби відігратися назад їй було смерті подібно.
Дивіться також: Поблизу села Петрівське українські військові відійшли на один кілометр від лінії зіткнення
Що про це думають власне представники української влади, поки що не дуже зрозуміло. Теоретично можна б було припустити, що думати вони повинні, не дурні ж загалом люди. Тільки ось щодо напрямку цих думок наразі багато запитань і нерозуміння. Якщо офіційний Київ і справді вірить у можливість врегулювання ситуації на Донбасі через поступове припинення вогню та відведення військ, а згодом підписання якоїсь чергової мінської писульки, тоді це ще гірше, ніж якби взагалі не думав. Якщо він сподівається генієм своєї дипломатії, що ґрунтується на співчутті світових геополітичних монстрів, переграти Кремль і скрутити його в баранячий ріг, то тут є проблеми із самооцінкою. Якщо ж це звичайне затягування часу для нарощення ваги або доки партнери, які зайняті Трампом та Алеппо, не наберуть форми, тоді можна й погратися. Єдина проблемка — кожен метр із цих кількох ігрових кілометрів залитий такою кількістю української крові, що гратися треба дуже акуратно, щоб не перестаратися.
А втім, усі ці описані вище припущення навряд чи мають шанс бути реалізовані в чистому вигляді. Занадто строкате переплетення інтересів, бажань і точок впливу. Так, це знову, можливо, вдарить по залишках кремлівського іміджу в очах Заходу, можливо, зміцнить позиції української дипломатії і, не виключено, навіть додасть плюсик до карми українського президента. Тільки-от проблеми з поверненням Донбасу в лоно України аж ніяк не вирішить. Та й чи потрібен цей Донбас комусь із тих, хто вирішує? Таке собі нове Косово чи Придністров’я багатьох влаштувало б, особливо Росію. А що хорватський сценарій залагодження аналогічної ситуації, блискуче реалізований на Балканах, в Україні принципово не розглядається, немає, мовляв, політичної волі, то й сподіватися на якусь близьку розв’язку в ігрищах на крові поки що не варто. Наразі просто маневри, а там як Бог дасть…