У нього є все, що потрібно для синефілів зі смаком, особливо тих, хто полюбляє таємницю в сюжеті. У плані форми Торнаторе можна лише плескати в долоні й захоплено кричати «бравісимо» – так він чітко, винахідливо й динамічно збудував світ аукціоніста, перфекціонізм та снобізм якого є його силою і водночас слабкістю. Розповідаючи як сценарист історію про героя, італійський кінематографіст паралельно вводить глядача у світ мистецтва, краси і величності минулого. Та головний герой закриває цей світ у потаємній кімнаті з доступом лише для себе. Він має вишуканий смак, є високим поціновувачем мистецтва, розуміється на ньому. Водночас це мізантроп, який через огиду торкатися до інших людей носить рукавички. Ось у цьому моменті – вихолощеності персонажа – дуже допомагає виконавець ролі Джеффрі Раш. Власне, саме його манера рухатися, міміка і, звісно, здатність досконало вимовляти слова, вочевидь, підмічені режисером у попередній роботі актора – стрічці «Король говорить», підняли формально досконалий фільм на ще одну сходинку вище. Раш говорить, як соловей співає, створюючи вербальним чином музику, якою неможливо не захоплюватися.
Далі сюжет бачиться ще цікавішим, адже цей аристократичного ґатунку чоловік, який дістає задоволення через очі, споглядаючи свої кімнатні перли, знайомиться з хворобливою жінкою (Сільвія Гукс), котру й побачити не може, бо вона через власні психологічні проблеми зачинилася в кімнаті свого старого будинку. Бачить – не бачить, любить – не любить – Торнаторе грається з глядачем, заманюючи його в інтригу, як і сам герой ловиться на неї. Однак фінал, із легкістю передбачений ще посередині стрічки, розчаровує. Хоча він оптимальний у межах жанру кримінальної драми, утім, його прогнозованість псує загальне враження. Особливо коли йдеться про Джузеппе Торнаторе, на рахунку якого щонайменше один унікальний, абсолютно оригінальний сюжет, втілений у фільмі 1994 року «Проста формальність» із Жераром Депардьє і Романом Полянським у головних ролях… Операторська майстерність (танцюючий рух камери, близькі плани) і кольорокорекція зображення, детективна складова й фантастичні зйомки в Римі, Празі та Відні, сильна акторська гра – усе в «…пропозиції» є, все на місцях, та не вистачає простору, об’єму, повітря, певної загадковості, над якою хочеться подумати і по закінченні стрічки, як це було після «Простої формальності». Торнаторе спромігся створити досконалу форму, висловити цікаву думку, але проблема в тому, що вона вичерпна й тому програшна.