Списи довкола нього ламаються й досі. Тиждень.ua придивився до ситуації уважніше, і зробив висновок, що громадськість не помічає низки важливих речей.
Для початку, наразі в Раді зареєстровано аж сім законопроектів, що стосуються мовного питання. Найпростіший і найкоротший з них поданий опозиціонером В’ячеславом Кириленком, котрий очолює профільний парламентський комітет. «Визнати таким, що втратив чинність, Закон України «Про засади державної мовної політики», – от і вся суть цього закону.
Йдеться про сумнозвісний мовний закон Колесніченка – Ківалова, ухвалений 3 липня минулого року. Як раніше сказав депутат Кириленко журналу «Український тиждень», скасування антиукраїнського «закону КК» повинне «повернути мовну ситуацію в конституційне русло».
Проте такого «повернення» багатьом депутатам недостатньо. Скажімо, протягом січня в Раді також зареєстровано ще низку дуже коротких «мовних» законопроектів. Усі вони спрямовані на підтримку державної мови, що можна вважати симптоматичним. Водночас жоден із них не має шансів на прийняття.
Позафракційний Ігор Палиця пропонує вимагати від кандидатів на посади в державній службі іспитів зі знання української мови; порядок іспитів має встановлювати уряд.
Позафракційний Віктор Балога, його брат Павло (фракція ПР) та їхній позафракційний кузен Василь Петьовка подали аналогічний проект. За ним, чиновники повинні складати іспит (тест) з мови, а організовувати це має спеціальний «центральний орган виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки».
Ширше підійшов до питання депутат від «Батьківщини» Микола Катеринчук, чий законопроект «Про державну мову» налічує аж чотири сторінки. В цілому, цей документ пропонує повернення до ситуації, що існувала перед ухваленням «закону КК», але з певним посиленням позицій української мови. Так, українською має вестись листування держорганів між собою, цією мовою мають оформлюватись різноманітні документи та посвідчення особи.
Телерадіокомпанії мають вести мовлення державною мовою, якщо тільки вони не засновані спеціально як мовники мовами меншин. Те ж стосується преси. Громадяни мають право звертатись до державних органів будь-якою з мов меншин, але судочинство має провадитись державною мовою. Окремо захищено право носіїв української мови спілкуватися з владою саме українською, незалежно, як можна зрозуміти, від конкретного регіону країни.
Водночас законопроект не деталізує питань освіти, і взагалі не зачіпає книгодрукування, кінопрокату тощо – словом, виглядає написаним «для галочки».
Законопроект «на захист мови» подав навіть екс-спікер Володимир Литвин, котрий свого часу чи то зламався під тиском регіоналів, чи то розіграв сльозливу комедію – але, так чи інакше, відкрив двері русифікаторському липневому закону.
Читайте про це: Володимир Литвин «злив» свою партію. І рідну мову
Законопроект Литвина займає цілих 14 сторінок. Якщо спробувати охарактеризувати його коротко, то можна сказати, що це – юридично вдосконалений законопроект Колесніченка, котрий той міг би подати, якби справді хотів врегулювати (а не розрегулювати) «мовне питання». Водночас, ухил у бік російської лишається помітним.
Так, чималу увагу приділено офіційній мові державних органів у спілкуванні між собою та з громадянами. За проектом Литвина, такою мовою має бути українська, але поряд із нею це може бути й будь-яка з мов меншин, визначених Європейською хартією.
Рішення про те, чи використовувати мову меншин, і яку саме, приймається в регіонах, де є не менше 15 % носіїв такої мови. На відміну від закону Колесніченка – Ківалова, проект Литвина передбачає для цього детальну процедуру.
Водночас мову навчання у середніх та вищих навчальних закладах визначають за заявами (батьків або студентів), але не тільки на початку навчального року, а й, «за потреби», в будь-який момент.
Кіно має демонструватись або державною, або мовою оригіналу з українськими субтитрами.
Електронні та друковані ЗМІ можуть обирати свою мову на власний розсуд, але для загальнонаціональних мас-медіа українська повинна складати не менше 75 %. Реклама можлива будь-якою мовою. Топоніми дублюються, «за потреби», регіональною мовою чи мовою меншин – передбачено навіть використання латинського шрифту.
В армії та інших воєнізованих структурах вживається лише українська мова. Водночас написання свого імені, прізвища та по-батькові у особистих посвідченнях і документах кожен громадянин обирає на власний розсуд.
Найцікавіше в законопроекті – пункт прикінцевих положень, за яким необхідно а) скасувати «мовний закон» Колесніченка – Ківалова, б) прийняти поправки до ратифікації Європейської хартії, котрі відповідатимуть підготовленому Литвином законопроекту.
З одного боку, в цьому є логіка: суперечливість діючих законів завжди була бичем вітчизняної нормативно-правової бази. З іншого боку, така вимога майже гарантує, що «м’яко-проросійський» законопроект Литвина так і лишиться лише проектом. Депутати навряд чи схочуть занурюватись у всю цю роботу – тим паче, з наближенням президентських виборів.
І тут ми підходимо до основного питання: а що, власне, може бути прийнято?
Шанси проекту Литвина – мінімальні. Ані провладні сили, ані опозиція просто не схочуть робити таку рекламну послугу хитромудрому екс-спікеру.
Тим паче немає шансів на ухвалення проектів Палиці, Катеринчука та «клану Балог». Ці не деталізовані законопроекти, найімовірніше, й не призначенні для прийняття – а тільки для «звітування» перед виборцями. Мовляв, ось як ми старалися.
З суто математичних аспектів розкладів у сесійній залі, не може пройти і законопроект Кириленка про скасування діючого «закону КК». І вже тим паче не пройде радикальний проект Яворівського – Матіос – Фаріон, зі згадки про який розпочато цей текст.
Сам законопроект уже проаналізовано й прибічниками, й супротивниками. Останніх особливо дратують такі моменти, як законодавчо встановлений обов’язок для громадян України володіти українською мовою, звернення до органів влади (та відповіді від них) лише українською, винятково українська мова освіти, ЗМІ тощо. Хоча насправді законопроект дозволяє використовувати і в спілкуванні з владою, і в освіті, і в ЗМІ так звані «міноритарні» мови – там, де носіїв «міноритарної» мови мешкає понад 50 %.
Щоправда, такі міноритарні мови визначені законопроектом досить нечітко, а посилань на Європейську хартію документ у цій своїй частині не містить. До того ж, у тому ж телерадіомовленні «міноритарна мова» в будь-якому разі не може займати понад 50 % ефіру.
Своєрідним інтернет-мемом став п. 2 ст. 30 законопроекту, вартий цитування: «У випадку, якщо особа, яка звертається по отримання медичної допомоги чи медичного обслуговування, та медичний працівник не дійдуть згоди щодо мови надання медичної допомоги чи медичного обслуговування, медичний працівник залучає перекладача. Вартість послуг перекладача відшкодовує особа, яка недостатньо володіє українською мовою».
Опоненти «українізації» вбачили в цьому та інших пунктах законопроекту «нацизм» і «фашизм». Натомість громадян, котрі розуміють необхідність протидіяти фактичній русифікації, непокоять інші питання. Зокрема – чи можна взагалі втілити в життя усе те, що прописане в проекті Яворівського – Матіос – Фаріон?
Аналіз проекту показує, що це фактично неможливо. Хоча автори документа й передбачили створення спеціального органу – Національної комісії зі стандартів державної мови, що має контролювати дотримання закону та рівень знання мови чиновниками й політиками.
Водночас зрозуміло, що навіть створення такого бюрократичного органу не перетворить його на якусь ефективну «мовну поліцію». Тим паче кидається у вічі цілковита відсутність у законопроекті ринкових, економічних важелів для розвитку україномовних ЗМІ, книгодрукування, кінопрокату тощо.
Натомість автори законопроекту винайшли цілий державний інститут – Уповноваженого із захисту державної мови та міноритарних мов (за аналогією з Уповноваженим з прав людини). Причому діяльності цього Уповноваженого в законопроекті присвячено рівно чверть усього 60-сторінкового тексту!
Подібні бюрократичні прагнення варті були б детальнішого аналізу, якби не один простий факт: як уже було сказано вище, шансів на прийняття цей законопроект не має. І розглядається він в цьому тексті, зокрема, для демонстрації інфантильності, якщо можна так висловитись, декотрих полум’яних патріотів.
Водночас не можна забувати й про те, що окремі, висмикнуті з проекту положення, на кшталт уже цитованої статті про медичну допомогу, неабияк посприяли демонізацїі «борців за мову» в очах певної частини електорату, котра оригіналів законопроектів зазвичай не читає. В цьому відношенні проект Яворівського – Матіос – Фаріон може зробити українській мові ведмежу послугу.
Адже ще раніше в Раді зареєстровано останній з розглядуваних у цьому тексті, сьомий, законопроект – про «вдосконалення» мовного закону Колесніченка – Ківалова. Зареєстрував його сам Вадим Колесніченко.
Документ знімає низку неузгодженостей і суто юридичних ляпів діючого закону, про котрі ще влітку писав Тиждень.ua. Але на цьому «покращення» не спиняється. Так, якщо діючий закон встановлює, що регіональною мовою на певній території може бути мова, котра має на цій території 10 % або більше носіїв, то тепер Колесніченко пропонує «в окремих випадках» робити це й для меншого числа носіїв мови. Нижньої планки при цьому не встановлено, про які конкретно «окремі випадки» йдеться – не сказано.
Також депутат нарешті уточнює, що фінансування його мовних ініціатив повинне йти як із державного, так і з місцевих бюджетів. При цьому під час прийняття закону влітку Колесніченко й Ківалов написали у супровідній записці, що реалізація документа взагалі не потребуватиме додаткового фінансування! Що, як бачимо, було відвертою дурницею – чи відвертою брехнею.
Поправки дещо змінюють і мовну ситуацію в освіті: так, дисертації та автореферати українських учених, в разі прийняття поправок, можна буде писати лише українською, російською або англійською. Бо, мовляв, в українській не завжди вистачає спеціалізованої лексики. Цікаво, звідки вона візьметься при такому підході.
В цілому, законопроект Колесніченка під соусом виправлення хиб уже діючого закону у певних аспектах поглиблює його русифікаційний напрямок.
Відтак неважко передбачити, що регіонали за потреби викинуть цей законопроект «на-гора», наприклад, для відволікання уваги від скандальних ініціатив влади щодо чергового бюджетного дерибану або чогось подібного – як, власне, було і з прийняттям «закону КК» у липні. Й наполягатимуть, що поправки просто необхідно прийняти, аби протидіяти «фашистському» проектові трьох опозиціонерів.
Водночас останній, імовірно, залишиться без підтримки мислячої частини українського суспільства – і не через так званий «лібералізм» останньої, а через непрактичність і, як колись модно було казати, відірваність від реалій.