Про щось громадянам постійно нагадують, про інше намагаються якомога менше говорити. Від цих кутів подання свого минулого залежить майбутнє: потомки майже підсвідомо обирають шлях своїх предків. Але що робити, якщо приходить розуміння, що рухатися треба якось інакше? Наприклад, Україні вже пора шукати історії перемог у великому навалі страждань, навчитися подавати себе нащадкам не тільки як жертв, а й як успішних засновників чи переможців. І щоб жодних «старших братів»…
У цьому сенсі дуже цікавим може бути досвід Німеччини, якій є від чого відхрещуватися, бо в минулому теж було багато страждань, яких від німців зазнали інші. Важливо, що система запобігання нацизму тримається не тільки на законах, а й на громадських утвореннях, що працюють із різними людьми: від школярів до пенсіонерів. Хочу розказати про один із тренінгових центрів, який, на мій погляд, діє набагато ефективніше, ніж модні зараз різноманітні «Вільні простори», концепція яких, до речі, прийшла до нас із Росії. Бо тут не просто займають вільний час квілінгом чи макраме, приймають відомих поетів чи дискутують у вузькому колі про загальні проблеми (щоб по мітингам не бігали), а порушують перед підлітками питання, від вирішення яких потім залежить історія країни.
Майже в центрі Берліна міститься невеличкий громадський центр із дивною назвою «Сім разів молодий». Приміщення безплатно надала німецька залізниця, бо такі закони: підприємства, що брали активну участь у допомозі Третьому Рейху, вже восьмий десяток років повинні різними діями спокутувати свої гріхи. Опікується ним громадська організація, кошти на проекти отримує з місцевого бюджету, якщо громада вирішує, що їй таке потрібно. Почали активісти працювати після об’єднання Німеччини, попит на ці послуги є, бо майже ніколи не стоїть без відвідувачів. Саме цей центр зосередився на роботі не з елітними навчальними закладами, а, як би сказали в нас, з петеушниками, які тричі на рік мають вільні від навчання дні, щоб здобувати таку позашкільну освіту. Але найцікавіше те, яку інформацію тут надають, а головне як.
Читайте також: Пам’ять — це не завжди свято
Центр поділений на сім просторів, кожен із яких має тематичну спрямованість: «Моя родина», «Моє місто», «Документи», «Мій спорт», «Моя музика», тощо. Але там не читають лекцій, не вимагають конспектувати, завдання — своєрідні квести з дуже глибокими роздумами після їх виконання. Простий приклад: у залі, присвяченому музиці, несподівано заграв марш. Волонтер просить рухатися, як кому заманеться. Але всі починають марширувати, згодом об’єднавшись у колони. Всім смішно та весело. Потім починає грати інша музика — свінг, під який відвідувачі теж роблять якість жваві рухи. Потім волонтер просить: зробіть це всі разом, як було з маршем. Не виходить? І тоді діти починають відповідати на запитання: а чому саме тоталітарні режими так відчайдушно борються навіть, на перший погляд, із неполітичною музикою. Ще, наприклад, дітям розповідають, як важко та небезпечно в той час було передавати носії із забороненою музикою. І пропонують передати маленький плеєр (навіть не вінілові платівки) одне одному так, щоб інші не помітили. А потім питають: чи важко було, чи були ті, хто відмовився брати, бо стало страшно, чому дехто постійно виказував друзів, якщо помітив, а чи були ті, хто помітив, але змовчав?.. А ще діти через навушники слухають живу розповідь меломана про 1930-ті роки, про те, як він за музику потрапив у тюрму. Їх питають: а що робили б ви, якби вам заборонили улюблену музику? Чи можлива така дискусія на уроці музики в українській школі чи ще деінде?
У тому центрі можна побачити карту світу, яка нам здається перевернутою догори ногами, хоча мешканці Австралії так не думають. Можна разом подумати, чого в емігрантів інколи бувають дорогі телефони і що ти взяв би з собою, якби був змушений тікати з дому. Пограти в детективів і розслідувати причину безладу в кімнаті, у якій у 1930-х роках було арештовано батьків дівчинки-ровесниці. Щоб потім подивитися документальний фільм про ту дівчинку, яка пройшла тюрми й табори, бо була єврейкою. І спитатися, чи не є твоє цькування «ботаніка», що сидить за сусідньою партою, таким самим злочином, як було тоді з тією дівчинкою — просто за те, що вони не такі. І почути та побачити багато справжніх історій, які розказали очевидці. Бо історія — це насамперед долі людей, а не параграфи в підручнику. Бо хто з них зараз уважно читає якісь підручники…
За один візит група може побувати не більш ніж у двох-трьох тематичних просторах, бо заняття потребують неабияких моральних зусиль. Саме це, а також потужне емоційне напруження під час вирішення моральних дилем відрізняє статичні уроки від альтернативної освіти. Інформація не тільки лишається в мозку, а й стає частиною переконань, бо кожен шукає відповіді самостійно, через внутрішній спротив, руйнуючи стереотипи і визнаючи свої слабкі та сильні сторони. Громадськість вважає, що це своєрідне щеплення від різноманітних форм соціального насильства — від побутових до державних концепцій. Подібними програмами з різних напрямів обов’язково охоплена вся молодь Німеччини, тобто вакцинація масова. Зрозуміло, що після Другої світової німці «дмухають на холодну воду», тому питання рівності націй, здорових чи хворих, є ключовим. У Берліні на кожному кроці можна побачити слово «Пробачте» у вигляді пам’ятників, меморіалів та конкретних дій. Наприклад, люди з особливими потребами (у нас їх називають інвалідами) не тільки не дискримінуються за ознаками хвороби, а й мають усі умови для реалізації в соціумі. Ті, хто в нас роками сидить у так званих інтернатах (а по факту тюрмі), бо вважається недієздатним, там мають можливість здобути спеціальну освіту, працювати, брати участь у соціальних проектах. На станції метро я бачила, як хлопець і дівчинка із синдромом Дауна чекали на свій потяг, спокійно орієнтуючись у дуже заплутаних лініях цього транспорту. У нас вважається, що таким людям навіть ложку самостійно донести до рота не можна довірити. Про пандуси та підйомники для людей на візках я вже не кажу — це не навіть не обговорюється.
Можливо, за такими схемами можна розробляти тренінги для підлітків і в нас, зосередившись на важливих цінностях, які повинні стати природними для населення Європи: своєрідність і національна гідність, особисті кордони, повага до себе та інших, вміння працювати в команді, але не виявляти агресію до яскравих індивідуальностей. Бо в наші непрості часи в багатьох дорослих у голові така каша, що, уявіть, як це намагаються вкладати у своєму світосприйнятті діти та підлітки. Можна, звичайно, вдати, що проблем немає, а є програма, за якою треба скласти ЗНО, що ще потрібно? Але якщо ми з ними про це не розмовлятимемо, якщо не навчимо аналізувати та робити висновки, то знов і знов закриватимемо ті «Одноклассники» чи «Вконтакте». Треба говорити, навіть якщо ми ще не знаємо відповідей на деякі запитання, — вони знайдуть свої! Бо контролювати та забороняти, звичайно, набагато простіше, ніж навчити тих, хто завтра будуватиме країну, думати та відокремлювати справжню історію від пропагандистських лозунгів.