У світі все має бути врівноважено, зокрема снобізм. Мій снобізм врівноважується тим, що важливі життєві уроки я отримую в місцях, далеких від своїх звичних інтелектуальних маршрутів. Наприклад, у перукарні.
До того, як я знайшла перукарку свого життя, мені доводилося ходити по різних салонах, і це було справжнє ходіння по муках. Під муками маю на увазі необхідність слухати весь потік свідомості, який виливали інші клієнтки.
І в дорогих, і в дешевших перукарнях мене переслідували вони – жінки невизначеного віку з фольгою на голові й цигаркою в зубах, які немилосердно голосно, часто криком, через усю залу, стоячи у відчинених дверях на перекурі, розповідали своєму майстрові й, відповідно, всім присутнім про свекруху, чоловіка, начальство, коханців, подруг, родичів та сусідів.
Віртуозність їхніх промов полягала в тому, що вони були здатні висунути тезу про засадничу несправедливість світу, послуговуючись лексичним запасом у дві сотні слів та не надто дбаючи про внутрішній логічний зв’язок своїх промов. Відкинувши політкоректність, скажу простіше: ці дурепи несли відверту ахінею.
У такі моменти, намагаючись зосередитися на журналі, я (також із фольгою на голові) навіть солідаризувалася з усім чоловічим шовінізмом світу й була готова виступити проти виборчого права для жінок. Тотальність цього явища мене лякала: якщо така кількість жінок, тобто половина населення, настільки примітивні не тільки інтелектуально, але й емоційно, примітивні в найсокровенніші миті свого життя, настільки сокровенні, що тільки перукарці про них і розкажеш, то куди ж котиться цей світ? З іншого боку, знаю неймовірно багато розумних, дотепних, гострих на язик та ерудованих жінок, і я також точно знаю, що вони відвідують перукарні. Щось тут не те: невже ми ходимо в радикально інші перукарні й ніколи не перетинаємося?
Своїми сумнівами я одного дня таки поділилася з колегою по роботі – жінкою з живим розумом та стильно укладеним коротким волоссям.
«А ти сама говориш у перукарні?» – запитала вона, вислухавши мої скарги. «Ні, звичайно!» Крім замовлення та кількох ввічливих фраз, я в перукарні не говорила, попри те, що зазвичай працівники салонів вважають частиною своїх посадових обов’язків почати з клієнтом розмову «за жизнь». (Забігаючи наперед, мушу сказати, що моя теперішня перукарка цього не робить, чим не в останню чергу заслужила мою відданість). Мені ця їхня відчайдушність навіть імпонувала – люди добровільно роблять свою дуже важку роботу ще важчою, цілий день ви- слуховуючи чужі проблеми.
«От бачиш!» – резюмувала моя колега. Наше спілкування поза звичним професійним чи дружнім колом дуже часто нагадує перукарню: найтупіші квочки кричать найпронизливіше, люди з почуттям смаку й міри знічено мовчать. Так створюється враження, що дурнів багато й дурість непереможна, натомість розумних мало, й вони становлять не просто меншість, а пригнічену меншість.
Багатьом із нас доводиться майже весь час нести величезний інформаційний тягар, тому шкода втрачати можливість на годину «відключитися». І все ж таки, спробувавши трохи більше поговорити з дівчиною, яка робить манікюр, ви можете зі здивуванням дізнатися, що переваги України від вступу до СОТ цікавлять її не менше, ніж подробиці вашого особистого життя. Не завжди інформаційні потреби людей визначаються тим, що вони вимушені споживати.
У нас є тільки один спосіб знайти одне одного – почати говорити. Й почути, попри навколишній вереск.