Розбиті та обгорілі остови будинків, уламки снарядів у брудному снігу, воронки від вибухів і небо – таке саме, якби війни й не було. Вузькою сільською вуличкою їде танк. За ним – захекані, розхристані, але дуже цілеспрямовані – поспішають двоє хлопців. Один прагне терміново доставити кудись два великі бутлі з водою. Другий, біжучи за танком, обома руками притискає до серця протитанкову міну… Від абсурдності ситуації всміхається на всі тридцять два.
Танк наш. Уже за хвилину він виїде на одну з передових позицій і допоможе мешканцям Республіки Піски (більшість із них – добровольці, ба навіть добровольці ніде не зареєстровані: представники ДУК «Правий сектор», «Карпатської Січі» та батальйону «ОУН») відбити чергову атаку сепаратистів. Хлопці теж наші. Побратими з віддаленої позиції попросили їх принести води – от вони й побігли під обстрілом. Бо чого чекати? Міни та «Гради» можуть накривати Піски практично цілодобово. Міну кілька тижнів тому знайшли в одному з підвалів села. Чия вона була, біс її знає. Тепер наша, і на першій лінії може стати в пригоді…
…Завдяки армійцям і важкій техніці чергову атаку відбито. Коли буде ще одна, хто її знає. Може, вночі. Може, завтра вранці. «Безпечних» змін для чергування, які раніше роздавали новачкам чи не надто досвідченим бійцям, тут більше немає. Тепер тут можливо все.
У повітрі з характерним свистом – свистом, який і рік потому змушуватиме багатьох лягати на землю під звуки святкового салюту; свистом, який із наближенням снаряда перетворюється на виття, – пролітає міна. Лягає зовсім неподалік. Але чомусь не розривається. Потім хтось накриє її яскравими санчатами чи спробує знешкодити – потім, усе потім. А поки що ті, хто був поряд, просто усвідомлюють: вони зірвали черговий джекпот. Виграли ще день чи ще сто років життя. «Тут мало що залежить від твоїх фізичних даних, підготовки, уважності… Це просто лотерея», – похмуро констатує командир одного із загонів.
Свої
До «ДНР» звідси рукою подати. З тих «далеких» країв ідуть сюди розвідувально-диверсійні групи. Звідти, з Донецька, працює по Пісках ворожа артилерія. Жертв від постійних артобстрілів серед бійців не так уже й багато, хоча ворог веде вогонь із дуже малими інтервалами. До мін та «Граду» тут усі готові. Усі звикли. Всі знають, як діяти. Але буває різне. Ось хлопець, якому пробило груди, коли почали працювати «Гради», був без бронежилета…
Ще один негаразд, крім артилерії та періодичних атак, – снайпери. Літають кулі над головним перехрестям у селі, оминути яке фактично неможливо – так чи інакше доводиться перетинати його хоча б кілька разів за день. Стріляють і по бійницях на позиціях. По дорозі, якою більшість заїжджає в Піски.
Похмурий зимовий ранок. Потрощені за ніч дерева втомлено хиляться до дороги. І, звісно ж, свистять кулі. Заступник пораненого комбата «Карпатської Січі», 22-річний кіборг із позивним Музикант, тицяє середній палець у бік терикона і їде далі. Прямуємо на базу 93-ї бригади, хлопці з якої обіцяли трохи підсобити із соляркою. Допомагають одне одному тут усі: і армія добровольцям, і добровольці армії. Хто кого до вокзалу в Красноармійську відвезе, хто набоями та гранатами поділиться, хто просто хлібом.
«Свої», – з усмішкою вітаюся на вході до одного з приміщень бази. Хлопець із Чернігівщини Олексій іде назустріч. Обіймає кожного з нас і принагідно розповідає почуту від когось історію про Іловайськ, який він пройшов і сам. Невеликій групі наших дивом вдалося відійти і сховатися в сільськогосподарській будівлі. Вночі відчинилися двері. Зрозуміло, що ніяких ліхтариків… «Пацани, це свої», – промовив голос. Ну слава Богу. Але вже за кілька хвилин з’ясувалося, що в гості завітали російські найманці…
Читайте також: Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію
У повітрі пахне димом. Біля мосту, що неподалік, труситься й тулиться до ніг, знову почувши звуки обстрілу, улюблениця бійців «Дніпра-1» лагідна собака на ім’я Муха. У неї цуценята. Та тут у більшості діти… «Хлопцям, у яких дітей немає, треба їхати додому. Їм тут поки що робити нічого. Мають залишити по собі продовження козацького роду», – любить філософствувати на цю тему один із бійців ДУКу. Щоправда, сам він батьком ще не став. Та й дружини чи дівчини не має. Лише хоробре серце, звичку піклуватися про всіх, крім себе, і місце на Небі – легендарній у цих краях оглядовій позиції.
– Говорить Небо. Доступний сектор огляду візуально чистий, – лунає в нічному ефірі під час відносного затишшя.
– Небо – Мосту! Небо – Мосту!
– Небо на зв’язку.
– Так ці слова душу гріють… Повтори ще раз, будь ласка, я запишу й на дзвінок поставлю, – просить хтось із «Дніпра-1».
– Добре, – усміхається Небо. – Готові? Говорить Небо. Доступний сектор огляду візуально чистий…
Небо вороги ненавидять. Лупили по ньому і з танків, і з САУ… Вишка тримається на чесному слові. Уся в дірках. Кулі снайпера гупають по металу. Вода, принесена нагору, вмить замерзає – на висоті ще холодніше й сильний вітер. Апостол, 18-річний боєць «Правого сектору», що запросив мене в гості, робить какао, видає рукавички по лікоть і купу грілок. «Дівчатам зазвичай зірки дарують, – сміється. – А тобі ось шматок Неба на згадку». Простягає вузлик іржавого металу – відірвало під час чергової ворожої атаки. Метал крижаний. Але якось гріє.
…Один із січовиків нині розправився зі снайпером. Ну так кажуть. Хорват усміхається й радіє тому. Очі в нього щасливі й трохи божевільні. Його сьогодні не мінятимуть – він поки що єдиний вміє добре працювати з АГС.
Багатьом іншим час ненадовго повернутися на базу. Хоча б для того, щоб помитися. Для того, щоб щоночі дивитися в стелю і думати: як там наші? Там – це, звісно ж, у Пісках, де вже другий тиждень майже не працює мобільний зв’язок.
На півдорозі між передовою і розташованою в тилу базою вилазять зі вщент роздовбаного бусика й пересідають у трішечки ціліший. Зміна, що їде на передову, переносить речі у вже розбите авто.
Свист куль і мін, стукіт «Градів», перешкоди в ефірі й крики «медики, вийдіть на зв’язок», повідомлення про те, що «зеленкою» (зараз це просто чагарники і рідкі голі посадки) до однієї з позицій підкрадаються вороги – усе на мить зникає. Тут, посеред іншого села, ще спокійно. Можна постояти. Покурити. Перекинутися кількома словами.
Читайте також: «Збройні сили Новоросії». Проти кого ми ведемо війну?
З будинку, біля воріт якого ми зупинилися, виходить жінка років п’ятдесяти. Питає, чи все гаразд і чи не потрібна якась допомога. Питає, як справи там, на лінії вогню. Розгублено киває головою – зрозуміло, що погано – і вертається у свій будинок, але за хвилину знову виходить надвір.
– Візьміть, будь ласка, – простягає «карателям» зв’язку бананів.
– Дякуємо…
– Я можу вам хоч чимось допомогти? – повторює те саме запитання. І знову зазирає в очі.
– Моліться. Просто моліться, – тихо відповідає хтось із наших.