Американський прозаїк і поет Говард Філіпс Лавкрафт (1890–1937), якому 20 серпня виповнилося б 135 років від дня народження, як на мене, — чудовий приклад того, що доволі часто дуже впливовими письменниками стають не наймайстерніші і не найкращі автори. Лавкрафт, запозичивши свої ідеї у тих же Едгара Аллана По і лорда Дансені та частково стилізуючи власну творчість під їхню, довів своєю посмертною славою те, що неоригінальне часом впливає потужніше за оригінальне. Мабуть, це якась аура вторинності, інерція натхненного плагіату, художній рикошет, промінь від скупчення геніїв крізь пізніше збільшувальне скло. Певно ж, тільки найвідданіші фанати будуть стверджувати, що він добре пише, бо ж об’єктивно стиліст Говард Лавкрафт виразно посередній, якщо не сказати гірше. Та ще й був переконаним расистом (навіть свого чорного котика кликав Nigger-Man) й «американським фашистом», і найточніше про нього висловився дослідник Керрі Болтон: «З точки зору багатьох своїх шанувальників, найстрашніші речі Г. Ф. Лавкрафт писав не про Ктулху, а про політику».
Втім, навіть якщо спромогтися відділити постать автора від його творчості, то на ідейно-композиційному рівні його тексти досить одноманітні. Олександр Артамонов так про це пише в передмові до збірки «Наближення до Говарда Лавкрафта»: «Стандартний сюжет Лавкрафтового оповідання починається тим, що літературного героя ваблять певні таємні знання; тим чи іншим шляхом герой досягає цих знань; після цього він — вже обтяжений своїм новим розумінням дійсності — продовжує жити в звичайному світі серед звичайних людей, розриваючись між контрастами старої та нової картин світу». До того ж нерідко його персонажі стикають з чимось страхітливим і незрозумілим, але при цьому провідний прийом опису моторошного Лавкрафтом — це неопис, заради чого він, назвімо це парадоксом ГФЛ, стає надмірно багатослівним, як ось в оповіданні зі знаковою назвою «Невимовне» (1923, 1925):
«Коли лікарі і медсестри пішли, я налякано прошепотів:
— Господи Боже, Ментоне, та що ж то було? Ці шрами — це було воно?
Я був занадто вражений, щоб відчувати задоволення, коли у відповідь він прошепотів те, про що я здогадувався:
— Ні — воно було зовсім інше. Воно було всюди… желатин… слиз… але у нього були форми, тисячі форм жаху, які не дано запам’ятати. Там були очі — і більмо на них. То була прірва… круговерть… абсолютна мерзота. Картере, воно було невимовним!» (переклад Остапа Українця і Катерини Дудки)
І при всіх цих серйозних недоліках у нього дотепер безліч епігонів і захоплених поціновувачів, та й хто, навіть не читавши текстів Лавкрафта, не чув, скажімо, про грізного Ктулху і прокляту книгу «Некрономікон»? Двійко останніх так глибоко і на різних рівнях ввійшли в нашу культуру, від мемів до фільмів й комп’ютерних ігр, що певно вже час перейменовувати її відповідний масовий сегмент на «ктульхуру».
У чому ж тоді полягає цей успіх науково-популярних горорів Говарда Лавкрафта? Передусім, гадаю, в тому, що він чудово відчував масові настрої першої половини ХХ століття: захоплення наукою і водночас острах перед нею; задавнений жах перед розвиненішою (й умовно зниклою) цивілізацією; пов’язані з війною радикальні політичні хитання; черговий виток захвату міфологіями, езотерикою й окультизмом (хоч письменник відкидав усе, пов’язане з містицизмом); популярність теорій змов; переосмислення механіцизму тощо. Власне, про те, чим важливий обраний ним жанр він писав в есеї «Надприродні жахи в літературі» (1933–1934).
Слава Лавкрафта, звісно, тримається не на слабких сюжетах його повістей і оповідань, а на ґрунтовній, але свідомо не деталізованій системі-ієрархії Великих Древніх, від яких виводив свій родовід і автор. Так він своїм прикладам переконав навіть запеклих скептиків, що лор (сукупність інформації про вигаданий світ) важливіший за персонажів і події, які з ними відбуваються. Та ще й варто враховувати натхненну енергію людини з хибними поглядами, якими аж фонтанував письменник. Дехто б назвав це енергією графомана, але для мене це радше ентузіазм плутаника, який захоплює аж ніяк не правотою свої теорій, а масштабами власних пошуків і затятістю у своїй помилковості, якій він надає рис візіонерства. Власне, цей сумний і водночас впевний у собі авторський голос відчутний вже у словах протагоніста одного з перших оповідань Лавкрафта «Склеп» (1917, 1922):
«Сумно, що внутрішній зір більшості людей занадто обмежений для того, щоб з увагою і розумінням ставитися до тих феноменів, які бачать і чують лише жменька людей, наділених надчутливістю, що лежить за межами звичного досвіду. Обдаровані глибокими знаннями люди розуміють, що не існує чіткого розмежування між реальним і нереальним; що всі речі надаються до сприйняття лише завдяки невловним індивідуальним фізичним і ментальним способам сприйняття, через які ми їх усвідомлюємо. Але прозаїчний матеріалізм більшості таврує безумством проблиски сприйняття надзвичайного, яке розриває рамки буденного досвіду». (переклад Остапа Українця і Катерини Дудки)
І, зрозуміло, гріш ціна тій статті про Говарда Філіпса Лавкрафта, яка не закінчується очікуваним реченням, що зрозуміють лише обрані: «Ф’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґах’наґл фхтаґн».