«Едгар По любив розташовувати свої фігури на зеленому і ліловому тлі, звідки поширюється фосфоричний блиск гнилі і дух бурі…»
(Шарль Бодлер, 1856)
У Видавництві Жупанського вийшов третій том (I том — 2020, II том — 2024, III том — 2025) повного зібрання прозових творів (переклад із видання «Edgar Allan Poe Complete Tales and Poems») американського письменника, новеліста, поета, критика (і, як зазначають у видавництві, «культового американського класика готичної, фантастичної та химерної літератури»), Едгара Аллана По (1809–1949). Шарль Бодлер колись написав про нього так: «Едгар По — це я, але в іншій країні». А Бернард Шоу зазначав, що Америка дала світові двох визначних письменників: Едгара По й Марка Твена.
Едгар Аллан По прожив нелегке життя, під час якого не отримав визнання на батьківщині. По-справжньому відкрив світові творчість письменника вже після його смерті згаданий француз Бодлер. Він оцінював постать По так: «письменник нервів», «похмурий і блискучий» (майже як у тексті «Людина натовпу»: «все довкола було темним, але захопливим»), з зовнішністю, на якій «лежала печать безмежної меланхолії». Бодлер писав, що герої По, а точніше, один — це людина з надприродними здібностями, з розхитаними нервами, палка й стражденна, воля якої кидає виклик усім перешкодам; людина з поглядом гострим як меч, зверненим на предмети, значення яких зростає мірою того, як вона на них дивиться. Цим героєм і є сам По. Інші французи — Поль-Марі Верлен, Артюр Рембо, Стефан Малларме — були зачаровані його текстами.
«Бувають моменти, коли навіть для тверезого розуму наш безрадісний людський світ може здатися пеклом; та уява людини — не нічний метелик, щоб безкарно досліджувати його»
(«Завчасу поховані», 1844)
Едгар Аллан По, майбутній король короткої американської прози, був самотньою людиною з самого дитинства. В одному з ранніх його віршів є такий рядок: «І що любив — любив один» («Один», 1829). Він народився в Бостоні в сім’ї акторів, рано осиротів і в дворічному віці був відданий на виховання заможному тютюновому торговцю з Ричмонда Джонові Аллану. В подальшому смерть Алланової дружини Вірджинії у 1847 році стала непоправною катастрофою для По. Вважається, що переживання хвороби й смерті жінки вплинуло на багато творів письменника — як поетичних, так і прозових, — де головною героїнею є молода жінка, що вмирає: «Аннабель Лі» (1849), «Ворон» (1845), «Лігейя» (1838). «Лігейю» По вважав своїм «найфартовішим» оповіданням. Воно просякнуте духом романтизму, кожне слово підібране бездоганно. З-поміж усіх інших саме це схоже на оповідання про любов.
«Химери і справді такі безглузді»
(«Падіння дому Ашерів»,1839)
В оповіданні «Людина натовпу» (1840) По нагадує, що один із найстрашніших злочинів спричинює не самотність, а саме буття людиною натовпу, прагнення прямувати туди, куди йде переважна більшість людей. Читаючи оповідання По, розумієш, що їхній автор (оповідач, який уособлює морально-психологічну норму, тоді як герой — відхилення від неї) ніколи не був вкоріненим у цей світ. За своє коротке сорокарічне життя письменник поміняв приблизно 35 місць проживання (Балтімор, Ричмонд, Нью-Йорк, Філадельфія тощо). По був, мабуть, першим професійним письменником у США, бо жив виключно на кошти, зароблені текстами. Все життя хотів писати поезію й редагувати власний журнал, але мусив рецензувати чужі статті й писати власні, часом дивакуваті історії. За життя По редагував п’ять журналів і друкувався в 30. Серед його вимог до оповідань — стислість, гострота, ясність, згусток дії.
Більшість персонажів Едгара По, за винятком героя «Падіння у Малстерм» (1841), зазвичай закінчують погано. Приклади — вбиті Смертю принц Просперо зі своїми підлеглими в «Масці Червоної Смерті» (1842) або замурований труп, знайдений завдяки виттю звіра, в оповіданні «Чорний кіт» (1843). У «Масці» читаємо: «Вона (смерть) явилася, як злодій поночі. І один за одним гульвіси падали в заюшених кров’ю кров’ю залах і застигали, мертві, в розпачливих позах. І життя годинника з ебенового дерева згасло разом з життям останнього безжурного відчайдухи. І полум’я у триніжках догоріло. І запанували повсюди й безмежно Тьма, Занепад і Червона Смерть». «Чорний кіт» — це, до всього, ще й історія деградації людини. «Адже чим є Алкоголь, коли не недугою?» — говорить головний герой. У цьому оповіданні бачимо улюблені теми По: пристрасть до ірраціонального, потворного, аномального.
«Я заперечую всеосяжність, а отже, і цінність розуму, що культивується в будь-якій іншій формі, крім абстрактної логіки. Я заперечую, зокрема, розум, вихований математикою. Математика — це наука про форму і кількість; математичне мислення — це лише логіка спостереження над формою і кількістю. Велика помилка полягає в припущенні, що істини чистої алгебри є абстрактними й універсальними. Це неприпустима помилка, і мене вражає та одностайність, з якою її сприймають. Математичні аксіоми не є аксіомами загальної істини. Те, що є правильним стосовно співвідношення форми і кількості, часто є грубою помилкою щодо моралі. Тут дуже часто неправильним є те, що сума частин дорівнює цілому. Ця аксіома не спрацьовує і в хімії. Коли йдеться про мотиви злочину, від неї також небагато користі. Адже є два мотиви. Кожен з яких має певну цінність, та не обов’язково вони мають цінність разом, що дорівнює сумі їхніх цінностей нарізно. Існує багато інших математичних істин, які є істинами лише в межах співвідношень форми і кількості. Але математик силою звички, міркуючи, виходячи зі своїх часткових істин, так, ніби вони мають абсолютно універсальне застосування, якими їх вважає світ»
(«Викрадений лист», 1845)
Едгар Аллан По написав свої найвідоміші твори в готичному стилі. Це можна бачити на прикладі «Падіння дому Ашерів» (1839), просякнутого духом декадансу й згубності. По змальовує химерний замок так: «Величезний самотній будинок посередині одноманітного за ландшафтом маєтку; голі, непривітні стіни; порожні, безрадісні очі-вікна; смуги хирлявої осоки; декілька мертвих дерев з огидними білими стовбурами». Письменник створює портрет людини з хворобливою вразливістю, схибленим інтелектом і хитким душевним станом. Зацикленість на собі й своїх переживаннях і водночас відраза до реальної дійсності стає причиною трагедії головного героя. Внутрішня драма Ашера проєктується назовні. Цю оповідь можна читати і як таку собі «філософію» домашнього оздоблення північноамериканського будинків, які символізують занепокоєння їхніх власників матеріальним цінностями більше, ніж духовними.
В своїх оповідань По піднімає питання очікування смерті («Провалля і маятник», 1843), страху передчасного поховання («Завчасу поховані», 1844), аналізує відчуття провини («Зрадливе серце», 1843). «Метценгерштайн» (1832) — це перше надруковане оповідання По, а також його перша проба пера в жанрі ґорору. «Жах і фатум чигали на людей у всі часи» — його перший рядок. У «Провалля й маятника» — нетиповий для По гепіенд: головному герою, засудженому інквізицією, рятують життя. Це один із найвідоміших творів По, побудований на осьовій оповіді, в основі якої — повтори: щоразу, коли герой майже наближається до спасіння, відбувається щось нове, що загрожує йому смертю. Цикл життя і смерті — як рух маятника.
Також саме По відкрив для світу літератури наукову фантастику, критично відреагувавши на появу нових технологій, таких як повітряна куля. В «Незрівнянній пригоді такого собі Ганса Пфааля» (1835) По зображує людину, яка будь-що намагається дістатися до Місяця. Це оповідання є предтечею науково-фантастичної літератури Жуля Верна й Герберта Веллса. В «Системі доктора Дьогтя і професора Перната» (1845) головний герой вирушає з візитом у психіатричну лікарню. Автор досліджує різні психологічні типи.
«Поліція припустилася грубої , але поширеної помилки — переплутала незвичайне з незрозумілим. Завдяки відхиленням від звичного перебігу подій розум отримує підказку на шляху до пошуків істини. У цьому нашому розслідуванні слід питати, не “що сталося”, а «”що сталося такого, чого не траплялося раніше”»
(«Вбивство на вулиці Морг», 1841)
Вважається, що «Вбивство на вулиці Морг» (1841) є першим у світовій літературі твором у жанрі детективу, а Огюст Дюпен — першим літературним детективом-аматором. Дюпен також з’являється на сторінках «Загадки Марі Роже» (1942) та «Викраденого листа» (1845). В Дюпені, як і у всій творчості По, за словами Бодлера, простежується непомітне відхилення інтелекту. У «Викраденому листі» головна ідея полягає в тому, що занадто очевидні речі вислизають із нашої уваги, і найнадійніший спосіб приховати будь-яку річ — заховати на найвиднішому місці.
Детективні оповідання По написав у щасливий і спокійний час свого життя, коли влітку 1943 року з сім’єю оселився в Філадельфії. Цей період протривав шість років. Один із ранніх зразків детективного жанру (фантастичне оповідання, яке стає логічною загадкою), який гарно демонструє аналітичні здібності По, — «Золотий Жук» (1843) — суттєво вплинув на молодого Артура Конан Дойля (який пізніше написав своїх «Танечних чоловічків», де Шерлок Голмс використовує аналогічний метод для розгадування шифру). Образ Дюпена дав поштовх і героям Агати Крісті, Дешилла Гемметта і Жорж Сіменон.
3 жовтня 1849 році По було знайдено на одній з вулиць рідного Балтимора в чужому одязі та без свідомості. Причину його смерті, яку констатували 7 жовтня у клініці Вашингтонського медичного коледжу, так і не встановили. Біографи напишуть, що вона могла бути пов’язана з тяжкою пневмонією, зловживанням алкоголем чи наркотиками, холерою, сказом, самогубством (зважаючи на спроби самогубства в попередні роки), туберкульозом, серцевою недостатністю, крововиливом до мозку та іншими чинниками.
В притчі Едгара По «Тінь» (1835) читаємо такі слова: «Ви, що читаєте, ще між живими, а я, що пишу, вже давним давно пішов у долину тіней». По з самого дитинства вірив у фатум, долю. Він навіть назвав цей феномен «залізними лещатами Відчаю». Англійський літературознавець Пітер Акройд, який написав біографію «Едгар По. Передчасно обірване життя» (англійською — 2008), припускав: усе життя і творчість По доводять, що його ранні відчуття приреченості й гіркої самотності ніколи так і не були подолані. В «Рукописі. Знайденому у пляшці» (1833) По напише: «Ми, поза сумнівом, швидко наближаємося до якогось разючого пізнання, до таємниці, якою ні з ким не зможемо поділитися, бо за її відкриття заплатимо життями».
Пізніше Едгаром Алланом По захоплювалися Ніцше і Кафка. Його обожнювали Джозеф Конрад і Джеймс Джойс. Проте йому було роковано померти в безчесті й непам’яті. Темрява постійно переслідувала його, а сам він наче жив у смерті.