Путін відступає, але припинення бойових дій спричинить інші загрози нашій безпеці
Чи зможе Владімір Путін побити рекорд кайзера Вільгельма? Це питання постає напередодні 12 червня — дати, коли запланована на три дні «спеціальна військова операція» Росії в Україні триватиме вже 1 569 днів — довше за Першу світову.
Мало хто наважився б зробити ставку на швидке укладення миру, але перспективи припинення бойових дій раптово покращилися. Під час стриманих урочистостей з нагоди перемоги СРСР у Другій світовій війні на минулих вихідних Путін згадав про власний катастрофічний конфлікт: «Я думаю, справа добігає кінця». На тлі переважно сумлінного дотримання перемир’я у свята ця заява свідчить про зміну підходу російського керівництва. Зараз Кремль перебуває у скрутному становищі: у військовому, економічному, політичному, дипломатичному планах, а, можливо й у психологічному (і це найголовніше).
Президент України Володимир Зеленський дотепно скористався цим, надавши Росії «дозвіл» на проведення урочистостей на Червоній площі під час короткочасного перемир’я. Такі люди, як Путін, ненавидять глузування, тим паче коли в тому є частка правди. Росія хоче повернути свою імперію: «естонські мами планують цьому завадити».
Військова ситуація також змінюється на користь Києва. Як зазначає колишній міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, «Путін прорахувався». Росія з жорстокою регулярністю бомбардує міста на лінії фронту. Але успіхів досягає повільно, якщо взагалі досягає, і непомірно високою ціною. Україна компенсувала нестачу людських ресурсів інноваціями: роботами на землі й дронами в небі, які зараз знищують п’ять російських солдатів на одного українця.
Україна має перевагу й у «глибокій битві», завдаючи ударів на далекі відстані, які істотно шкодять російській економіці й військовій машині й підривають бойовий дух. За чотири роки українці, на жаль, звикли до людських і матеріальних втрат від нічних російських атак. Для росіян смерть з неба — жахливе й нове явище. «Москва ще не програє війну», — написав Кулеба минулого тижня. — Але втрачає свою модель війни, і цей провал стає помітним».
Окрім того, між двома лідерами — колосальний контраст. Путін зі скляними поглядом, побоюючись замаху, ховається в бункерах, з’являючись лише для того, щоб відсвяткувати найважливіше свято своєї країни з північнокорейськими солдатами й президентом Лаосу. Зеленський вільно подорожує своєю країною і є почесним гостем на світових самітах.
Дедалі більше очевидно, що все це не закінчиться на умовах Росії. Військові провали Росії, економічні проблеми, соціальна напруженість і публічні приниження означають, що на якомусь етапі — можливо, досить скоро, — Путін може бути змушений розпочати серйозні переговори і йти на поступки, а не вимагати їх. Або ж війна зайде в глухий кут: жахливий варіант для українців, які опинилися під російською окупацією, але все ж далекий від початкових воєнних цілей Росії. Якщо Путін думав, що лестощі чи інший вплив на Дональда Трампа змусять США здати Україну, його інвестиції провалилися.
Але все це не дає підстав для втіхи. Ніщо не поверне загиблих, не втішить тих, хто втратив близьких, не зцілить поранених з обох сторін. Військові рани — фізичні, психологічні й соціальні — залишаються надовго після припинення бойових дій. Почнеться врегулювання рахунків між тими, хто воював, і тими, хто не воював; тими, хто нажився на війні, і тими, хто все втратив; тими, хто втік, і тими, хто залишився; тими, чиї жертви було визнано, і тими, ким було знехтувано.
Розрив між європейськими очікуваннями щодо України й українськими очікуваннями щодо Європи — величезний. Україна вдає, що серйозно ставиться до реформ. Європейці вдають, що серйозно ставляться до її вступу в ЄС. Просувається ця справа до болю повільно. Бракує політичної волі. Якщо ми не змогли надати Україні необхідну підтримку за нагальних умов війни, то які шанси, що наша влада забезпечить економічну допомогу, гарантії безпеки й політичну інтеграцію, необхідні після припинення бойових дій?
Принаймні Україна зможе втішати себе тим, що чинила опір російській агресії. Натомість інша сторона не матиме навіть цього. Після війни Росія опиниться в облозі майже двох мільйонів ветеранів: розлючених, травмованих, непрацездатних, залежних від психотропних речовин, відчужених, нездатних до нормального життя. Особливу небезпеку становитимуть 180 тис. засуджених, які обміняли тюрму на військову службу. У минулорічному звіті «Глобальної ініціативи проти транснаціональної й організованої злочинності» викладено наслідки повернення бійців із поля бою: хвиля домашнього насильства, хуліганство і бандитизм, а також різке зростання насильства із застосуванням зброї у прикордонних регіонах Росії.
І це лише орієнтовні прогнози того, що чекає на Росію (і на ті країни, куди можуть поїхати росіяни), коли основна армія повернеться додому. Упродовж історії ветерани війни завжди сіяли нестабільність. Яскравим прикладом є Німеччина після 1918 року. Підсумками тієї війни були: виснажений агресор, перемир’я і великі надії. А наслідки виявилися безладними: воєнізовані формування «Фрайкор» дестабілізували як Веймарську республіку, так і її східних сусідів; ширився руйнівний міф про «удар у спину»; а потім прийшла диктатура і геноцид. Ця доба описана у новій захопливій книжці про міжвоєнну Німеччину. Автор — експерт зі Східної Європи Віктор Себестьєн. Коли країна програла війну, а потім заперечує поразку, розповів він мені, «це може мати навіть більш руйнівні й трагічні наслідки, ніж початок тієї війни».
Що б не сталося в Україні, Росії все ще знадобляться вороги, передусім європейські країни, яких вона вже звинувачує в підтримці Києва. Що більше Путін почувається загнаним у кут, то більша ймовірність, що він вдасться до агресивних дій — як у власній країні, так і за кордоном. На запитання в інтерв’ю цього тижня про те, коли Росія може бути готова перевірити рішучість НАТО раптовим нападом, міністр оборони Швеції Мікаель Клаессон відповів просто: «Зараз».
